«Відповідальність суспільства — не дозволяти сексизм», — учасники АТО

Одного разу від свого знайомого, який перебував у зоні бойових дій, отримала смс про те, що він скучає і дуже потребує жіночого тепла. Це повідомлення мене здивувало: я завжди була лиш приятелькою спільних друзів. Подумки зробила поправку на війну, намагалася бійця підбадьорити нейтральними словами.

За якийсь час – нові смс – більш настійливі й зі словами на кшталт «я воюю, країну захищаю від ворогів». Усе ще не йняла віри і, стримуючись від обурення, відправила повідомлення: «Я поважаю те, що ти захищаєш країну, але твої слова мене ображають». Але після чергової смс типу «тут солдати-герої» і через це «дівчата зобов’язані» я відправила смс-лекцію про сексизм зі словом «отямся».

Більше подібних смс приятель-боєць не надсилав, здається, навіть спробував перепросити. А не так давно ми випадково зустрілися – я була рада бачити його живим-здоровим. Про той випадок ніхто з нас більше не згадував…

Відсутність мого дозволу зневажливо до мене ставитися стала «пігулкою тверезості» для мого знайомого. Як згодом з’ясувалося, часто саме наше суспільство «толерує» сексизм, насильство в сім’ї, стигматизуючи при цьому ВСІХ військових, мовляв, він же «АТОшник».

Під час інформаційної кампанії «Війна, яка не відпускає» було виведено з тіні чимало больових точок. Чи не найважливіше, що їх озвучили самі бійці під час нещодавньої зустрічі за участі психотерапевта по роботі з кризами та психологічною травмою у гештальт-підході Назаром Лосюком. Назар також є учасником бойових дій, одружений, має трьох дітей.

Ілюстрація з фотопроекту “Війна, яка не відпускає” в рамках кампанії. Фото: Валерія Мезенцева

Чотиригодинна зустріч із п’ятьма бійцями, які мають досвід двох воєнних кампаній, відбулася «за зачиненими дверима». За якийсь час учасники готові були говорити відверто, зокрема, про свій військовий досвід і проблеми адаптації в мирному житті. Під час розмови спливла й тема сексизму, звідки в сексизму ноги ростуть і що насправді жінки «винні» бійцям.

Нижче – уривок із інтерв’ю. Усі імена бійців змінені.

Справжній герой і проблема міфологізації

Віктор (тренер із плавання, одружений, має двох дітей):

— Наш батальйон радше належав до добровольчих у тому плані, що більшість із нас пішла на війну усвідомлено, ніхто не ховався від повісток, по суті – хто не відмовився, того й забрали. Ти відчуваєш відповідальність, ти знаєш закон і ти дієш… Я б розділяв на добровольців і не добровольців так: ті, що прийшли самі, а не «привезли» до військкомату. Бо будь-яка людина не може до останнього знати, як вона на війні поводитиметься…

Психолог:

— Є люди, які пішли добровільно, але потім злякалися, усвідомили, що такого не очікували. Є люди, які були мобілізовані, але гідно пройшли випробування війни й вийшли з відчуттям глибокого задоволення.

Значний період адаптації в мирному житті зайнятий якраз ревізією прожитого на війні. Солдат, який не задоволений у цьому процесі, відчуває провину, сором, злість, також  злість за те, що соромиться. Звісно, може повертатися в суспільство з цими злісними почуттями й спрямовувати свої негативні емоції на близьких та знайомих, адже близькі люди, родина – це найбезпечніше місце для побутового агресора…

У родині сваритися простіше, і там реакція поранення більш глибока. Тому що ти точно знаєш, яке найболючіше місце твого партнера – туди точково б’єш. І це частково є позбавленням негативної реакції, коли біль накопичується й розриває зсередини: що ти не зміг відповідати своїм очікуванням, наприклад, що не став героєм, українським патріотом. Це цілком може бути однією з причин агресивної поведінки у стосунках із близькими.

Журналістка:

— Назаре, ти сказав «герой». Чи існує, на твою думку, проблема героїзації в суспільстві?

Психолог:

— Якщо уточнити поняття, героїзація – це визнання суспільством твоїх заслуг. Я пригадую наше перше повернення – вхід у Десну. Тисячі людей стояли й чекали на нас. Те, що я побачив, мене неймовірно вразило. Я настільки був неготовий до такої потужної реакції, що мені хотілося плакати й говорити: «Друзі, ми нічого такого не зробили….»

Згодом я зміг визначити свою реакцію на героїзацію так: чим більше визнання моїх заслуг, тим більше усвідомлення доцільності витраченого часу, перенесення випробувань, тим більше в мені упевненості, моя позиція стійкіша – як особистісно, так і в родині.

Віктор:

— Армія відкрила в мені купу різних талантів, нових сфер, де я міг би себе реалізувати, з’явилась упевненість. Інколи я навіть не старався – самі люди все пропонували, бо саме так намагалися виявити увагу до мене. Був такий період, що цієї уваги навіть не хотілося. До слова, це було в першу мою кампанію. У цей період у мене народився син, я ще тоді додому приїхав у формі… Та буквально через два-три місяці, коли я повертався після своєї другої кампанії, так гостро як бійця у формі мене вже не сприймали.

Але я знаю таку категорію солдатів, яких я називаю «я воював». Зі своїм побратимом, який пройшов пекло Донецького аеропорту, ми думали про таких бійців. І дійшли висновку: хто зміг, той агресію свою залишив «там». Що мається на увазі? Це вогневий контакт, це перестрілки, це те, що ти зміг «там» відповісти. Побратим каже, що агресію проявляє в мирному житті той, хто не зміг себе реалізувати там, не дав відсіч. Той, хто безпосередньо брав участь у бойових контактах, розуміє по-справжньому, що значить війна. І цей боєць не такий агресивний, як ті,  які щось бачили, щось чули, майже там не були й нічого з ними не трапилося. І тепер вони себе представляють як «я воював». А той, хто бачив війну на власні очі, так себе не буде позиціонувати.

Психолог:

— Іншими словами, той, хто не реалізувався, схильний себе героїзувати, таким чином спонукати оточуючих до визнання, а значить, задовольняти дефіцит уваги до себе та позбавлятися власних негативних почуттів на кшталт сорому, провини чи злості.

Журналістка:

— Через таких бійців поняття «героїзація» набуло негативного значення…

Психолог:

— Скоріш, це вже не про героїзацію, а міфологізацію, коли людина перетворює себе на  міф…

Сергій (до АТО працював у будівельній сфері, нині – волонтер, допомагає армії, має дружину, двох дітей):

— Ми дуже легко підловили такого «бійця», розпитуючи деталі: виявилося, номер військової частини не пам’ятає, від аеропорту Донецька був за сто кілометрів…

Пригадую й інший випадок, коли кума мені дзвонила й говорила, що п’яний АТОшник причепився до неї й почав говорити «ти мені должна». «Ти приїдь поясни великому АТОшнику, хто кому должен», – говорила кума мені в слухавку. А щоб ви розуміли, вона працює в госпіталі, раз через раз нічні зміни. Але ж ішло тіло таке п’яне, кричало…

Батальйон – це невеличкий соціум

Олександр (юрист, має дівчину):

— Мені здається, тут має значення загальна культура в суспільстві. Те, що певна частина чоловічого населення пішла на війну, сприймалося автоматично як те, що інша частина відмовилася від участі. Герой на фоні інших… Насправді це ж нормальні речі, коли під час війни чоловіки розуміють усе й беруть на себе відповідальність. І ось ці «я воював», «героїзація», «міфологізація» з’явилися від браку культури й від тиску очікування суспільства.

Єгор (фельдшер, одружений, має сина):

— Напевно, «я воював» залежить від культури виховання. Різні люди на війну потрапили. Знаєте, там були й волонтери, і бізнесмени, вони повертаються додому, і ніхто з них не скаже «я воював» чи «ви мені всі зобов’язані». І не висовуються, що вище всіх. Хоча справді заслужено могли б таким бути.

Психолог:

— Військовий підрозділ, наприклад, батальйон – це невеличкий соціум. Тут – випадкова вибірка людей, різних людей, хтось гарний у бою, але поганий у стосунках. Але особливо у 2014-2015 роках бійців наділили «статусом воїнів світла й добра». Причому зовсім різних людей. Звісно, якщо в мені підлості достатньо, але мені сказали «хлопак – ти просто святий», я починаю міркувати з позиції, що «мені всі винні». Чому? Бо в мене такі регалії, які дозволяють просити від суспільства все, що я хочу. Якщо один боєць через скромність промовчить, то той, у кого скромності менше, може поводитися препаскудно й провокувати конфліктні ситуації. Наприклад, підходити до дівчини й говорити: «Слухай, ти мені повинна дати, бо я тебе захищав». Певно, це світогляд, який він мав і ДО війни. Я би не ідеалізував це й не шукав виправдання в участі у бойових діях…

«Ми, бійці АТО, тепер під лупою…»

Журналістка:

— Дозвольте уточнити: чи Ви визнаєте той факт, що насильство в сім’ях учасників АТО, сексистське ставлення існує, і це не придумали собі знічев’я жінки?

Олексій (юрист, одружений, має трьох дітей):

— Моя точка зору така: насильство, якщо воно було ДО війни, могло загостритися ПІСЛЯ неї. Однак нині до проявів агресії в сім’ї учасників АТО більше уваги, і ці прояви приховуються суспільством. Я впевнений, що агресія в таких чоловіках була раніше, але на цьому фоні вона посилилася.

Віктор:

— До війни було дуже багато випадків насильства, особливо побутового. Дехто навіть не розуміє, що така поведінка – це насильство, думаючи, що все нормально. Але тоді на нього не звертали уваги. А тепер, ми, бійці АТО, під великою лупою. Якщо якимось чином будуть працювати й вирішувати проблеми побутового насильства всередині хоча б такої категорії, як учасники АТО, – це великий плюс. Я вважаю, що це потрібно робити. Бо це група специфічна, і вона буде відрізнятися від інших. Специфічність – хоча б у тому, що така людина буде спиратися постійно на те, що «я воював». Мовляв, «мені це можна, у мене депресія, я от контужений, мені офіційно дали дозвіл на це…»

Єгор:

— Можливо, раніше ті люди, які певним чином стримувалися, після проходження різних бойових дій більше вже не стримуються. Навіть продовжують боротися. Та якщо там боролися з противником, то тут борються в сім’ї – коли їм щось нав’язують або з ними не погоджуються. Наприклад, на війні були свої-чужі. І тут виходить, що ти відстоюєш свої інтереси. Від цього й агресія, і враження, що ніхто тебе не розуміє, жінка тебе не розуміє, дитина не розуміє, а ти їм хочеш щось довести… Хтось психологічно починає душити близьких, доводить до сліз. Коли ж людина не може психологічно вплинути, тоді показує свою силу не психологічно, а б’є…

Олександр:

— У ситуації насильства в сім’ї визначальним є не тільки чинник війни. Не скільки ситуація війни, у якій опинилася людина, а те, що суспільство дало таку можливість проявляти агресію. Мовляв, «він же воював», ну гаразд, ми йому трошки більше дозволяємо, ніж «звичайному» дебоширу…

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, спеціально для «Поваги»