«У скляному лісі» — збірка із 13 фантастичних оповідань про жіночий досвід, що віддзеркалюють нашу реальність. Оповідання об’єднані присутністю скла як метафори жіночого досвіду й гендерних упереджень, пов’язаних із ним. Скло може бути несподівано міцним, як і вкорінені стереотипи, а також болючим, адже може глибоко порізати. А ще скло прозоре — так само, як жіночий досвід, який досі часто залишається непоміченим. Але буває воно і крихким і делікатним, як сама жіночність.
Читайте також: Уривок із книги Керолайн Кріадо Перес «Невидимі жінки»
Це перша книжка, яка виходить у межах серії #проявляйся. Це серія авторських дебютів, можливість для авторок-початківиць проявитися, звучати різними голосами і говорити на важливі для них теми.
Про що ця книжка?
- Чи рівну оплату праці мають зубні феї?
- Що відчуває шістнадцятирічна дівчина, яку віддають в жертву дракону?
- Чому жительки Гарпійська мають крила, але не літають?
- Де плавають космічні кити?
- І чи правдива легенда про невидимих жінок, які буквально тримають землю, якою ходять майбутні покоління?
Про авторку
Марина Пономарьова мешкає в Києві. За спеціальністю сходознавиця, вивчала китайську та японську мову, працює копірайтеркою. За покликанням письменниця: сама каже, що це передалось з генами, адже у її сім’ї двоє письменників, що мають опубліковані книжки. Марина любить читати (прочитує близько 100 книг на рік!), спостерігати за птахами і доглядати за своєю черепашкою Матильдою.
«Повага» із дозволу видавництва Creative Women Publishing публікує уривок зі збірки оповідань «У скляному лісі».
Уривок із оповідання
«Один робочий день у чаростудії»
Тієї самої миті двері відчинились і з’явилась акторка — розкішна чотириметрова мантикора. Її шерсть переливалася іржею та помаранчем, чорний скорпіонів хвіст колихався з боку в бік, а вираз лев’ячої морди виказував цілковиту байдужість.
— Радий знайомству! — вдавано ввічливо прокричав продюсер, а потім повернувся до асистентки і змовницьки зашепотів: — Що це за цирк?
Мантикора лиш легенько вклонилась продюсеру, не подаючи виду, що розчула його слова.
Продюсер миттю відвів асистентку вбік.
— Господи, ми не можемо знімати таке жахіття. Що вони скажуть про нашу студію? Подумай про нашу репутацію!
— Але замовник наполягав… — асистентка не знала, чиї інтереси мусить захищати в такій ситуації. Вона зовсім знітилась.
— Жахіття, просто жахіття. Хай так, тримаймо себе в руках. У руках. Із кожної ситуації є вихід, — продюсер сплеснув у долоні й видушив із себе чергову сяйливу посмішку.
Тоді він заходився виголошувати промову. Працівники давно знали, що це його улюблена розвага.
— Увага! Слухайте мене!
Працівники студії, які саме налагоджували камери та світло, знов мусили відволіктися.
— Сьогодні знімаємо рекламу для жінок. Рекламуємо… Що? Контрацептиви… А, ні, знеболювальні пігулки для пологів! Усі почули? А, місячних. Та яка різниця. Бачу вже, що бриф не читали. Скільки разів вам казати? Бриф — це найголовніше. Всі бажання клієнта на папері. Ех ви, — махнув рукою. — Просто сконцентруймося і зробімо гарну роботу сьогодні. Гарну роботу.
Пролунало кілька стриманих оплесків.
Тимчасом мантикору провели на знімальний майданчик — яскравий куточок студії з білим полотном замість фону, на який згодом накладатимуть чари.
— Треба щось із нею зробити. Може, трохи причешете її? Не знаю. Це нуль. Просто жахіття, — шепотів продюсер.
Асистентка даремно намагалася його заспокоїти.
— У нас ще залишились рожеві бантики з учорашньої реклами магічних памперсів? Знайдіть і начепіть їй на гриву, — кинув продюсер асистентам з костюмів та гриму, та ті лишень розвели руками і здивовано перезирнулися.
— Добре. Почали! Дубль один! — крикнув продюсер.
Щойно операторка приготувалася знімати, продюсер знову скочив на ноги.
— Ні, ні. Стоп! Господи. Де її вії? — крикнув він до гримера. — Це твоя відповідальність! Ми тут не просто так тобі платимо.
— Вії, пане продюсере? — асистент з гриму ніяково підійшов до мантикори.
— Ну так. Зараз взагалі не зрозуміла її… стать. Начепи на неї вії. Ми ж знімаємо рекламу для жінок. Завжди думайте про цільову аудиторію! Ми маємо робити продукт із думкою про споживача!
Асистент з гриму налякано підійшов ближче до мантикори, намагаючись якомога делікатніше підфарбувати вії тушшю, яка за розмірами більше нагадувала малярний валик. Він постійно озирався на її величезний хвіст із загрозливим жалом.
— А ви? — крикнув продюсер до перукарки. — Що це за грива! Це ж так неохайно. Зробіть їй гарну зачіску. Заплетіть кіски чи що. О! Придумав! Як щодо дредів? Ми можемо бути модними, захопити більш сучасну аудиторію.
Перукарка похитала головою і продовжила пиляти нігті.
— Пане продюсере, все-таки ми працюємо з мантикорою, а не з кошеням, — намагалась заперечити асистентка, але продюсер вихопив лише одне слово.
— Кошеня! Яка чудова ідея. Знайдіть кошеня, воно додасть лагідності й змусить глядачів посміхатися. Краще цілу коробку кошенят! То де там ті рожеві бантики?
— Пане продюсере, але бриф…
Продюсер навіть не глянув на неї.
— Замовники часто самі не знають, чого хочуть. Наприклад, цей сценарій. Я впевнений, половину реплік доведеться викинути, — відрізав він, передаючи помічниці безладні папери.
— Тут тільки рик акторки та лише дві фрази: Страждаєте від менструального болю? Будьте міцними, як ваші кігті з Менстр-Монстром.
Продюсер вишкірився на асистентку:
— І ти думаєш, це нормально?
Коли вона не відповіла, він продовжив:
— «Менструальні болі» — хіба це приємна фраза для реклами? Та її ж навіть вимовити неможливо. Замініть на «ті дні». Загадково і пом’якшено. По-друге, Менстр-Монстр. Хто так взагалі називає свій продукт? Якась ахінея. І до того ж кігті? Серйозно? Сценарист зовсім не відчуває нюансів. Замініть на кігтики. Втім, зараз це не так критично. Ми витрачаємо час на дурниці. Потім будемо зводити звук і обговоримо ці нюанси. Використовувати її рик неприпустимо. Краще записати нявчання кошенят. Ви вже принесли їх?
— Ще ні, — асистентка подумки додала до свого графіку ще кілька годин понаднормової роботи, витрачених на порожні дискусії та ніякові перемовини із замовником.
— Поїхали, чого чекаємо? — крикнув пан продюсер у гучномовець, і гример чкурнув якомога далі від акторки. Він встиг підфарбувати її довгі чорні вії, від яких очі мантикори набули ще загрозливішого вигляду.
Загалом майбутня зірка виглядала так, наче її в цьому житті взагалі ніщо не хвилювало. Вона вишкірила зуби на продюсера.
— Боже ти мій, які в неї жовті зуби! — розпачливо закрив голову руками той.
— Пане продюсере, для мантикор це природний, здоровий колір.
— Їх необхідно вибілити та підпиляти. Або хоча б сховати. Та ні, вона мусить усміхатися. Треба щось придумати, негайно! — зашипів він, потім схопив гучномовець. — Командо! Перерва п’ять хвилин!
