Видавництво «Creative Women Publishing» анонсувало вихід нової книжки «Я забула труси» Майї Тульчинської – колумністки, авторки блогу «Доступно і просто про моду і стиль». Майя пише про мізогінію, місячні, синдром самозванки та про нерівність у суспільстві так, щоби ми впізнали на сторінках книжки себе, від душі посміялися і щоби цей сміх дав нам сили змінити власне життя та життя інших жінок на краще.
Із дозволу видавництва ми публікуємо уривок із книжки «Я забула труси», що вийде друком у березні цього року.
***
Бач, перфекціонізм і синдром самозванця — це солодка парочка, Бонні й Клайд нейронних зв’язків, кримінальний дует із руйнування самооцінки. Вони ходять удвох, їм треба твої нерви, сон, спокій і здатність колись нарешті повірити, що ти чогось варта. Перфекціонізм висуває до тебе такі вимоги, які здатні виконати десь людей зо п’ять на цій планеті, а з синдромом самозванця ти відчуєш себе справжнім спецом лише коли їх виконаєш. Ну, тобто ніколи.
У мене в голові ці двоє збоченців звили собі затишне гніздечко, постелили там килими, повісили люстри… Рясно прикрасили все навколо списками того, чого я могла б досягти, якби справді старалася. Портретами кращої версії мене, якою я могла б бути, якби не була лінивою дупою. Переліками всіх помилок, яких я коли-небудь припускалася, аж до пропущеного м’якого знака на диктанті в другому класі. І накладними всіх загублених цінних речей за все життя. Усіх двох забутих у готелях телефонних зарядок, одного гребінця і списку пакування для переїзду, який був єдиним предметом, що загубився під час того переїзду. Всіма цими свідченнями моєї недосконалості перфекціоніст із самозванцем шмагають мене по мордяці регулярно. Поки я пишу цю книгу, вони вдвох отримують множинний оргазм. Перфекціоніст прискіпується до кожної фрази й кожного рядка. Самозванець по двадцять разів на день нагадує, що я не справжня письменниця і набазграла нікому не потрібну маячню.
І зараз у нашому серіалі мала б пролунати тужлива пісня про злих токсичних батьків, які в усьому цьому винні. Забороняли длубатися в носі, всупереч моїм бажанням змусили добре вчитися і тримати під контролем все до останньої дрібнички, через що тепер я нещасна, травмована по пояс жертва неврозу, якій усі винні відшкодування збитків, морозивко і додатковий вихідний щотижня для відвідин психотерапевта. Якщо ти вже дістала носовичок, щоб витирати мої сльози — можеш сховати. У мене було дуже щасливе дитинство, чудові батьки, і я до них не маю жодної претензії. Вчитися я сама любила й це давалося мені легко. А надвисока планка вимог, до якої мене привчили, стала чудовим тренажером дорослого жіночого життя.
Бо доросле жіноче життя — це цілодобовий забіг по пересіченій місцевості на підборах, з дітьми на руках, рюкзаком побутових обов’язків за спиною і портфелем професійних компетенцій у зубах. А до того ще бажано з ідеальною фігурою, модною зачіскою, м’яким голосом і безтурботною усмішкою, коли навколо все палає, вирує і перевертається сторчголов. І шансів на успіх найбільше у тих жінок, що звикли робити десять справ одночасно й усі на відмінно. Тримати в голові мільйон фактів і причинно-наслідкових зв’язків. Зберігати концентрацію, навіть коли чують кільканадцять «маааам!» на секунду. І не втрачати волю до перемоги, навіть програвши сто разів поспіль. У тих, для кого будь-які програші — це тренування перемог.
Просто бігти цей крос на максимальній швидкості недостатньо. Щоб кудись дістатися, час від часу треба робити надзусилля. Перестрибувати хмарочоси й перелітати яри в стрибку потрійним тулупом — все ще з дітьми на руках, з рюкзаком за спиною, з портфелем у зубах. Із прокладками в цьому портфелі про всяк випадок і з модною зачіскою на макітрі. Якщо ж ти не здатна перестрибувати вежі, а всього лише біжиш усе життя з мокрою спиною і язиком на плечі, то нікуди ти не дістанешся й залишатимешся на місці. На тій самій роботі, в тій самій сімейній ситуації, в тій самій хаті все життя. І це вже само по собі неабиякий успіх, багатьом пощастило менше.
Життя — це пожежа в божевільні під час повені й землетрусу, і ти намагаєшся все і завжди зробити ідеально не тільки тому, що тебе виховали відмінницею, а ще й тому, що це дає хоч якусь примарну ілюзію контролю. Якщо я докладу всіх можливих зусиль, зроблю все правильно й ніде не схиблю, то все у мене буде добре. Чи принаймні не станеться нічого поганого. Можливо. Але це не точно.
Прошу зрозуміти мене правильно. Я не хочу сказати, що з хлопців не виховують переможців, а серед чоловіків не буває перфекціоністів. Ще й як виховують, ще й як бувають. І я теж знала хлопчиків, які провели все дитинство в роз’їздах між англійською і тенісом, між плаванням і курсами ораторської майстерності, бо їх рочків із трьох готували до проривної кар’єри.
Проте зазвичай, щоб отак підготувати майбутнього чоловіка до проривної кар’єри, котрась жінка — мама, баба або няня — має від своєї кар’єри відмовитися. За кожним олімпійським чемпіоном, за кожним великим музикантом чи науковим генієм десь у кутку стоїть непримітна жіночка, яка водила за руку на тренування, прала форму, перегортала ноти, стояла над душею і стежила, щоб займався, купувала книги, точила олівці, мила колби, витирала шмарклі й утішала, коли щось не виходило. Та тихенько плакала від щастя на трибуні чи в залі, коли таки виходило.
Я також знала хлопців, які забивали болт на все, крім математики, програмування чи ще чогось обраного. І в результаті ні бе, ні ме, ні кукуріку не тямили в більшості життєвих сфер, писали так, що очі випадали то читати, мали поганенькі атестати — але перемагали на наукових олімпіадах і ставали потім зірками IT чи професорами природничих наук. Зосереджувалися на одному улюбленому предметі, плювати хотіли на все інше й досягали успіху в своїй справі. Чоловікові цього може бути цілком досить. Жінці — майже ніколи ні.
