Юна дівчина змушена оселитися серед квітів та зломлених жінок квіткової ферми бабусі Джун — квіткарки, якої вона ніколи раніше не знала. Це стається після жахливої пожежі, у якій вона втрачає батьків. Еліс зростає, вчить мову квітів, що допомагає говорити про складне, і усвідомлює, що є рани, які не здатні загоїти навіть квіти. Сімейні таємниці поховані значно глибше, ніж квіткове коріння, і якщо вона хоче отримати свободу, то повинна знайти в собі сили відкрити найстрашнішу історію — свою.
Дебютна книга австралійської письменниці Голлі Рінґланд «Втрачені квіти Еліс Гарт», яка вийшла друком у видавництві «Лабораторія», стала міжнародним бестселером й була опублікована в 30 країнах світу. Також за її мотивами адаптований телесеріал Amazon Prime з Сігурні Вівер та Алісією Дебнам-Кері у головних ролях.
«Повага» з дозволу видавництва публікує уривок із книжки.
***
Кенді наповнила стару бляшанку з‑під консервованих помідорів, щоб полити трави в ніші за раковиною. У повітря піднявся аромат свіжих коріандру та базиліку. Вона поставила чотири кружки біля чайника на ранок. Супницю Джун, яку вона любила називати кавовою чашкою, потріскану емальовану похідну чашку, з якої Твіґ любила пити чай, і свою порцелянову чашку із блюдцем, які Робін розписала для неї вручну ванільними ліліями. Четверта чашка була маленькою і простенькою. При думці про дитяче обличчя, в якому відбивалося горе, Кенді подивилася на стелю, гадаючи, чи знайшла Еліс її капкейк.
Вона розвішувала кухонні рушники, коли Джун спустилася вниз і зайшла на кухню. Сяйво світла, що падало з витяжки, ховало її обличчя в глибоких тінях.
— Дякую, Кенді. За капкейк. Я вперше побачила, як вона усміхається. — Джун із силою потерла підборіддя. — Просто неймовірно, — сказала вона тремтячим від сліз голосом, — як вона може бути настільки схожою на них обох.
Кенді кивнула. Саме із цієї причини вона ще не була готова до зустрічі з Еліс.
— Завтра ти зможеш почати все спочатку. Ти ж завжди нам так кажеш, так?
— Це не так просто, правда? — пробурмотіла Джун.
Кенді потиснула руку Джун, коли виходила з кухні. Зайшовши до спальні, вона почула, як зі скрипом відчинилася шафа з алкоголем. Кенді не могла пригадати, коли ще Джун пила так сильно, як з моменту приїзду поліції, що повідомила про Клема й Аґнес. Люди всюди намагаються знайти вихід: Джун знайшла його на дні пляшки з віскі. Її власна мати, як уявляла собі Кенді, знайшла його в заростях диких лілій. Їй через багато чого довелося пройти, перш ніж вона зрозуміла, що її вихід — кухня Торнфілду.
Вона зачинила за собою двері спальні й увімкнула світильник біля ліжка, кімнату залило розсіяне світло. Тут було майже все, що вона любила. Широке підвіконня з великими вікнами. Ботанічні малюнки Твіґ у рамочках на стіні, всі із зображенням ванільної лілії. Усі були з датами, перший — та ніч, коли вони із Джун принесли Кенді додому із заболочених заростей. У кутку — стілець і письмовий стіл, завалений книгами з рецептами. Односпальне ліжко, вкрите ковдрою з вишитим евкаліптовим листям, яку Несс, колишня Квітка, зв’язала вручну гачком на вісімнадцятиріччя Кенді. Кілька років тому прийшла листівка з маленького містечка на бананових плантаціях на півночі, де, за словами Несс, вона купила будинок. Деякі жінки, як Несс, приїжджали до Торнфілду, перечікували, набиралися сил, стільки, скільки їм було потрібно, а потім ішли. Інші, як Твіґ і Кенді, знали, що знайшли тут свій дім.
Вона сіла і відкрила шухляду приліжкового столика й дістала звідти намисто, яке завжди знімала, поки готувала. Вона надягла його через голову і піднесла кулон до світла. Віяло пелюсток ванільних лілій, застиглих у смолі, облямоване стерлінговим сріблом на круглозвенному ланцюжку. Джун зробила його на її шістнадцятий день народження, якраз перед тим, як Кенді відчинила вікно спальні назустріч безмісячному небу й вислизнула в темряву, намагаючись втекти від відчуття втрати, що пронизало її до глибини.
Джун назвала свого сина на честь клематису, яскравої, схожої на зірку, квітки, що в’ється. І саме таким був Клем для Кенді, коли вона зростала — хлопчик, що зачаровував, як зірка, хлопчик, яким вона була одурманена. Вона завжди ходила за ним по п’ятах. Він хмурився, але часто озирався через плече, щоб переконатися, що вона поруч.
Кенді підійшла до вікна і зупинила погляд на стежці в кінці поля, яка вилася в кущах і вела до річки. Їй було приблизно стільки ж, скільки Еліс, коли Джун вперше дозволила їй піти до річки самій. Кенді думала, що вона сама біжить звивистою стежкою крізь дерева, але, звісно, мала б здогадатися, що Клем не дозволить їй вирушати на пошуки пригод наодинці. Коли дійшла до річки, він розгойдався на мотузці, прив’язаній до евкаліпта над її головою, і плюхнувся із криком у річку, змусивши її завищати. Коли вона отямилася, Клем відвів Кенді в таємний будиночок, який збудував із гілок, палиць і листя на галявині біля гігантського евкаліпта. Усередині були спальний мішок, ліхтар, кишеньковий ніж, колекція річкового каміння та улюблена книга. Вони сиділи разом, їхні коліна торкалися, поки він читав їй, обводячи пальцем ілюстрацію, на якій Венді пришивала тінь назад до Пітера Пена.
— Ми пришиті одне до одного, Кенді, ось так, — сказав він, — і ми ніколи не станемо дорослими, — він із клацанням відкрив складаний ніж, — поклянися.
Вона простягнула до нього розкриту руку ніжною долонею вгору.
— Клянусь, — сказала вона, задихнувшись від різкого пронизливого болю.
— Клятва на крові! — вигукнув він, занурюючи вістря ножа у свою долоню, а потім притискаючи руку до руки Кенді й переплітаючи їхні пальці.
Кенді потерла кінчиком пальця крихітний, ледь помітний шрам на долоні.
Поки вона росла, Клем справді був яскравою і недосяжною зіркою на небосхилі Кенді. Але коли їй виповнилося чотирнадцять, а Клему шістнадцять, усе змінилося в один день: Армія порятунку привела Аґнес Айві до Торнфілду. Клем зблід, став похмурим, і його погляд більше не був зосереджений на Кенді, він був прикутий до Аґнес. Вона була того ж віку, що й Кенді, і теж сирота. Приїхала з гілочками австралійської акації у волоссі, «Алісою в Країні Див» у руках і великими глибокими очима, що слідували за тобою, куди б ти не пішов, як на картині. Джун одразу дала їй роботу, й Аґнес взялася до своїх завдань так, наче це був бій не на життя, а на смерть. Вона працювала на квіткових полях від світанку до заходу сонця, поки на її руках не з’являлися мозолі, а потім поки вони не починали тріскатися й кровоточити. Працювала, поки її тонкі руки не відмовлялися нести в майстерню відра зі свіжозрізаними квітами із квіткових полів. Вона вивчала Словник Торнфілду, насупивши брови. Ночами сиділа у дзвіниці й наспівувала місяцю те, що встигла вивчити мовою квітів. Кенді почала ходити по п’ятах за Аґнес по всьому Торнфілду, ховаючись у тіні, поки та працювала, і спостерігала за дівчиною, яку Клем любив сильніше за неї. Вона пішла за нею до річки й сховалася в кущах, спостерігаючи, як Аґнес взяла ручку й почала писати історії на своїй шкірі, передпліччях і ногах, а потім скинула із себе одяг і зайшла в річку. Вона плавала в зеленуватій воді, поки всі написи не змилися. Коли гілка тріснула поруч, Кенді побачила Клема, який сховався і теж спостерігав за Аґнес у річці з таким виразом обличчя, наче він знайшов зірку, що впала з неба. Коли Кенді побачила, що він вирізав своє ім’я та ім’я Аґнес на стовбурі гігантського евкаліпта, зрозуміла, що втратила його. Все, що вона могла зробити, це безпорадно спостерігати, як усі в Торнфілді підпадають під чари Аґнес, а найбільше — Клем. Здавалося, Аґнес розбудила щось у ньому, щось владне, щось жорстоке. Він ніколи більше не був таким, як раніше із Кенді.
Коли Клем і Аґнес поїхали з Торнфілду, тяга до насильства, що прокинулася в Клемі, і його повна відсутність розривали світ Кенді. Потім у неї цілий місяць у руках були скалки, після того як Кенді, охоплена несамовитим розпачем, зішкребла ім’я Аґнес із гігантського евкаліпта. Ніщо не полегшувало біль. Навіть коли вона сама покинула Торнфілд.
Її спогади про ту ніч, коли вона втекла, були все ще живими: немов знову їй палило п’яти, коли вона мчала в місячному сяйві через зарості до дороги, спокушена обіцянкою коханця чекати на неї там. Кенді прокрадалася до міста, щоб зустрітися з ним, ще відтоді, як він одного разу під’їхав до неї на машині, коли вона поверталася додому зі школи. Він дав їй горілку й сигарети. Розповів історії про те, звідки він родом, про місце, схоже на рай на узбережжі. Він проїжджав через її місто, коли повертався туди. Чи не хоче вона поїхати з ним? Він навчив би її плавати в морі й знайшов би для них місце із власним садом. Відчуття свободи, яке Кенді відчула тієї ночі, коли зустріла його на шосе, було п’янким. Вона сіла до нього в машину, він натиснув на педаль газу, і вони рушили в блідо-сріблясту ніч, прямуючи туди, де її не знайде невідступний біль від відсутності Клема. Але вже через кілька місяців Кенді вийшла на під’їзну доріжку Торнфілду, на ній була лише бавовняна сукня й кулон з ванільною лілією, що висів на шиї. Джун і Твіґ сиділи на веранді перед будинком. Вони прийняли її назад, поставили третій стілець за столом і не сказали ні слова. Її спальня була такою ж, якою вона її залишила; вона була пригнічена, коли побачила, що все залишилося без змін. Джун і Твіґ знали, що Кенді зробила дурницю та повернеться. Вони побачили її помилку ще до того, як вона її зробила. Кенді думала, що так вона зможе втекти від горя.
Кенді знову подивилася на стелю, думаючи про Еліс, мовчазну доньку Аґнес і Клема, що застрягла у світі спогадів і просіювала їх, намагаючись зрозуміти, що сталося з її життям. Кенді підслухала, як Джун розповідала Твіґ цю історію: Клем побив Еліс до втрати свідомості, вагітне тіло Аґнес було все в синцях, які свідчили про те ж саме. Що за боягуз зробив це? Яким звіром він став? І що тепер із маленьким сином Клема, братом Еліс?
Вона відігнала від себе запитання. Провела подушечкою великого пальця по кулону, думаючи про значення ванільної лілії: амбасадор кохання. Відтоді, як прабабуся Джун, Рут Стоун, створила квіткову ферму на посушливій землі в дев’ятнадцятому столітті, девіз Торнфілду залишався незмінним: Місце, де розквітають польові квіти. Кенді й усі інші жінки, які приїжджали до Джун у пошуках безпечного місця, знали, що це було правдою.
Готуючись до сну, Кенді замислилася, чи зрозуміла вже Еліс, хоча б частково, що, незалежно від того, звідки вона прийшла і що з нею сталося, вона прийшла додому.
