Незабаром вийде друком белетризована книжка Славенки Дракуліч «Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо».
У романі реконструйовано життя Дори Маар упродовж періоду, коли вона була важливою частиною паризького сюрреалістичного мистецького кола.
Це історія про жінку, яка поділяла ідеали пристрасного генія, але водночас шукала, знаходила і втрачала себе.
«Повага» з дозволу видавництва «Богдан» публікує уривок із книжки.
***
Дні минали, і на його картині з’являлося все більше чорноти. На білій поверхні з ледь помітним зображенням темрява завойовувала все більше простору. Людей, які кричали, понівечених тіл і нажаханих тварин, котрі, здавалося, тікали від темряви, ставало дедалі більше, поки весь фон не заполонили чорна та сіра барви, загрожуючи стекти з полотна на підлогу і затопити майстерню, сходи, вулицю, місто. Щоб усі ми потонули в тій чорноті. Однак на моїх фотографіях Пікассо усміхається! Наносячи пензлем чорну фарбу на полотно, він усміхається в об’єктив мого фотоапарата. Усміхайся мені, тільки мені. Тоді наші стосунки були справді іншими, ідеальними, наскільки такі стосунки з Пікассо взагалі можливі.
Але одна подія мене дуже схвилювала. Оскільки через «Герніку» він не мав часу протягом цих тижнів відвідати Майю, Марія-Тереза подалася до студії. І застала там мене. Я вперше побачила його біляву коханку, яка задовольняла всі його фантазії — слухняну і милу, наче м’яка іграшка. Пікассо зустрів її, як батько, котрий відчував провину і поспішно вигадував, що подарувати б незадоволеній дитині. Він стояв на верху драбини.
— Ця картина, «Герніка», для тебе, — сказав він, вказуючи широким жестом руки на картину. Марія-Тереза заледве кинула оком на величезне полотно, не затримуючи погляду на деталях. Вона відчувала, що Пікассо хоче підкупити її тим подарунком, який для неї не мав особливого значення. Вона не подякувала, але наважилася напасти не на нього, а на мене.
— Я маю дочку з цим чоловіком. Моє місце поруч із ним. Ідіть геть, вам тут нема чого робити, — заповзялася вона на мене.
Я була здивована. Вона, без сумніву, не мала жодного уявлення про громадянську війну в Іспанії чи про те, що сталося в Герніці. Не цікавилася політикою. Оскільки було очевидно, що я теж працюю у студії, фотографую, я спробувала спокійно пояснити їй, що вона помиляється, вважаючи, що я маю серйозні підстави бути з Пікассо. Я геть випустила з уваги, що жінки-дівчатка не приймають рішень самостійно, а про все запитують у татка.
— Хто з нас двох має піти? — звернулася вона до нього цілком серйозно. Визнаю, що втратила спокій та гідність і що її поведінка вибила мене з колії. Але ще більше мене розлютила його відповідь, фактично вирок:
— Домовтеся між собою.
Я ще навіть до пуття не усвідомила, що сказав мій партнер, як Марія-Тереза напала на мене! Вона штовхнула мене, і я, не очікуючи удару, впала на підлогу. Суперниця накинулася на мене всією вагою. Краєм ока я помітила вираз обличчя Пікассо, його іронічну посмішку, він спокійно продовжував малювати на верху драбини, спостерігаючи з висоти за бійцівським спектаклем.
Напевно, це було видовище, варте уваги, і я насправді здивувалася, що він не сміявся, не плескав голосно у долоні й не підбадьорював, як це роблять, сидячи у першому ряду цирку чи на арені, спостерігаючи за боєм биків. Дві борчині, дві жінки, які борються перед ним за його прихильність. Марія-Тереза була сильною, молодою, спортивної статури. Я була спритною і могла вислизнути. Переможиці не було, ми обидві лежали на запилюженій підлозі, заляпаній залишками фарби. Але я почувалася невдахою, адже дозволила їй втягнути мене в бійку. Я втратила гордість.
Пікассо зробив би все, щоби побороти мою гордість, яка безмежно діяла йому на нерви. Свята, королева — так він мене називав. Цей бій із Марією-Терезою був несподіваною нагодою. Я переживала, а він тріумфував. Знаю, що пізніше він переповідав цей епізод друзям, і то була одна з його улюблених байок про мене. Проте мене не настільки сильно зачепив сам напад несамовитої Марії-Терези, я навіть спробувала зрозуміти її, коли оговталася.
Мене образила реакція Пікассо. Він не хотів вирішувати. Не міг обрати. Він потребував нас обох. Насправді йому було байдуже, хто з нас переможе, оскільки «перемога» не мала жодного сенсу. Перемогу присуджує рефері, він, а не ми, його пішаки. І цим мистець відніс нас до однієї категорії. Я почувалася приниженою тим, що в тій боротьбі була просто однією з його жінок, що він не зволив мене виокремити з решти через мою інакшість, через те, що я мисткиня, ближча йому. Минуло небагато часу, й зі сміливої, незалежної інтелектуалки та мисткині я перетворилася на просту закохану дурепу, яка виходить на арену з нікчемною суперницею і бореться за його прихильність.
