У цій рубриці із дозволу видавництв публікуються уривки творів, які роблять свій внесок у подолання сексизму, гендерної нерівності та дискримінації… Протягом усього життя наша культура подавала мені попереджувальні сиґнали, які застерігали від слави надто розумної чи надто успішної. Це починається змалку. Якщо ти дівчинка, то знаєш, що бути розумною добре з різних оглядів, проте це не додасть тобі популярности чи привабливости в очах хлопців. У школі казали, що я «найрозумніша дівчина в класі». Я ненавиділа той титул. Хто захоче піти на випускний бал із найрозумнішою дівчиною класу? Останнього року навчання вшколі однокласники проголосували за мене як за ученицю з «найбільшими шансами на успіх», як і за ще одного хлопця. Я не хотіла ризикувати випускним, тому вмовила друга, який робив ці опитування для випускного альбому, прибрати моє ім’я. Я знайшла хорошого супутника для балу, він був веселий і захоплювався спортом. Насправді він захоплювався спортом аж так, що за два дні до випускного вирішив не супроводжувати мене на бал, а натомість піти на баскетбол. «Знаю, ти мене зрозумієш, – сказав він, – адже пройти у плей-оф випадає раз у житті». Я змовчала про те, що випускний у дівчини теж раз у житті. На щастя, я знайшла іншого супутника, не такого спортивного.
Я ніколи надто глибоко не замислювалася, чому з раннього дитинства так уперто намагалася применшити свої успіхи. Аж от, через десять років після закінчення бізнес-школи, під час однієї вечері я опинилася за столом поруч із Деборою Ґрюнфельд, професоркою Стенфордського університету, яка досліджує лідерство й організаційну поведінку, і наша товариська світська бесіда швидко переросла в захопливу дискусію. Професорка Ґрюнфельд, яка ціле життя вивчала це питання, зуміла пояснити мені, чому жінки так дорого розплачуються за успіх. «Наші глибоко вкорінені уявлення пов’язують чоловіків із лідерством і потрібними для нього рисами, а жінок – із турботою про інших і відповідними рисами, тому жінки опиняються на роздоріжжі, – сказала вона. – Ми переконані, що жінки не лише вміють дбати про інших, а й мусять насамперед робити саме це. Коли жінка подає нам сиґнали про те, що вона не вважає своїм головним завданням бути приязною з усіма, це справляє неґативне враження та створює дискомфорт».
Коли жінка компетентна, вона нібито не досить приязна. Коли жінка справді приязна, вона нібито радше приязна, ніж компетентна. А працедавці прагнуть наймати компетентних і приязних працівників, тож для жінок це стає каменем спотикання. Стереотипно жіноча поведінка не дає змоги скористатися тими ж можливостями, які відкриті чоловікам, натомість нехтування чужими очікуваннями та гонитва за можливостями призводять до того, що жінку сприймають як негідну й еґоїстичну. Нічого не змінилося зі старших класів: розум і успішність – не найкоротший шлях до популярности жінки будь-якого віку. Це неабияк усе ускладнює, бо жінки змушені займати місце за столом і досягати влас- ного успіху, але водночас викликають цим антипатію.
Більшість людей, і я серед них, щиро хочуть подобатися іншим – і не лише тому, що це приємно. Подобатися іншим – надважливий чинник професійного й особистого успіху. Ми готові знайомити, захищати та просувати тільки тих людей, які викликають у нас позитивні емоції. Нам потрібна впевненість, що ця людина не лише в змозі виконувати роботу на рівні, а й при цьому ладнатиме з іншими людьми. Саме тому стільки жінок несвідомо відчувають потребу применшувати свої досягнення.
У жовтні 2011 року Джоселін Ґолдфайн, одна з технічних директорів Facebook, влаштувала зустріч для розробниць компанії, під час якої запропонувала їм поділитися успіхами у створенні своїх продуктів. Тиша. Жодна учасниця не захотіла трубити про свої досягнення. Хто ж захоче хвалитися, якщо це викликає в людей антипатію? Тоді Джоселін змінила формулювання. Замість просити жінок розповісти про себе, вона запросила їх розповісти про успіхи котроїсь зі своїх колеґ. Тепер вправу було скеровано на благо інших, і всі змогли розслабитися.
Досягати успіху – шлях до ще більшого успіху. Кар’єрне зростання залежить від віри інших у те, що працівник досягає хороших результатів. Чоловіки можуть безпроблемно вимагати визнання своєї роботи – аби лишень не зверхньо. Жінкам визнання дається чималим соціяльним і професійним коштом. Справді, якщо на співбесіді жінка говорить про свою високу кваліфікацію або згадує про успіхи на попередньому місці, це може знизити її шанси бути прийнятою на роботу.
У всій цій плутанині, де й так непросто розібратися, ґендерні стереотипи ще й часто змушують жінок виконувати додаткову роботу без додаткової віддяки. Коли чоловік допомагає колезі, об’єкт допомоги зазвичай почувається зобов’язаним і, найімовірніше, взаємно віддячить. Проте коли допомагає жінка, відчуття зобов’язаности виявляється слабшим. Адже вона завжди дбає про загальне благо, еге ж? Вона хоче допомагати іншим. Професор Флін називає це проблемою «ґендерної знижки» – жінки сплачують штраф за своє ймовірне бажання бути корисними для інших. З другого боку, коли чоловік допомагає співпрацівникам, це розглядають як додаткове навантаження, яке потрібно компенсувати – схвальнішою оцінкою його діяльности або прямими ви- нагородами на зразок премії чи підвищення зарплати. Ще прикріше те, що жінка, яка відмовляється допомогти колезі, надалі часто дістає менш прихильні відгуки та менше винагород. А що, як чоловік відмовляється допомогти? На ньому це ніяк не відбивається.
Через несправедливі очікування жінки опиняються в ситуації, за якої вони «прокляті, коли це роблять» і «приречені, коли не роблять». Особливо це помітно на прикладі переговорів стосовно зарплати, винагород, звань та інших переваг. Загалом чоловіки торгуються за переваги частіше, ніж жінки. Дослідження стартових зарплат випускників Університету Карнеґі – Мелона виявило, що 57% студентів-чоловіків і лише 7% студенток-жінок спробували торгуватися за вищу плату. Але, замість винуватити жінок у тому, що вони не вимагають більшого, слід визнати: вони мають вагомі підстави не відстоювати своїх інтересів, аби уникнути ймовірних неґативних наслідків.
Коли чоловіки відстоюють свої інтереси, це рідко призводить до проблем. Люди очікують, що чоловіки боротимуться за себе, заявлятимуть про свій внесок і отримуватимуть за нього визнання та винагороду. Вимагаючи цього, чоловіки не шкодять собі. Проте від жінок очікують турботи про інтереси інших, тож коли вони дбають про свої інтереси чи наголошують на своїй цінності, представники обох статей реаґують на це несхвально. Цікаво, що жінки ведуть переговори так само успішно чи навіть успішніше за чоловіків, коли відстоюють інтереси інших (компанії або колеґи), адже в такому разі їхні зусилля не буде сприйнято як спрямовані на отримання персонального зиску. Втім, коли жінка вимагає чогось для себе, вона порушує усталену ґендерну норму. Нерідко і чоловіки, і жінки не бажають працювати з жінками, які пробували домогтися збільшення зарплати, бо вважають таких жінок вимогливішими за тих, які утрималися від таких спроб. Навіть коли спроба виявляється успішною, жінка може ще довго розплачуватися за неї, утративши і добре ставлення колеґ, і можливості для подальшого розвитку. […]
Перед нами ще довгий шлях. У листопаді 2011 року в часописі «San Francisco» було опубліковано статтю про підприємиць Кремнієвої долини, яку проілюстрували, припасувавши голови героїнь публікації до чоловічих тіл. Виявляється, на тіло, придатне для успішного підприємництва, конче надягнути краватку чи толстовку. Нашій культурі ще доведеться шукати правдивий образ успішної жінки, яка, по-перше, не є чоловіком, а по-друге, не є білою жінкою з телефоном в одній руці та заплаканою дитиною в другій. Насправді такого штибу зображення «поганих мам із дипломатами» такі повсюдні, що письменниця Джесика Валенті навіть зібрала їх у дотепному злободенному дописі в блозі під заголовком «Сумні білі діти зі злими матусями-феміністками».
Та, на жаль, поки ми не відшукали бажаного образу, жінки змушені заради успіху жертвувати симпатією людей зі свого оточення. Коли я почала працювати у Facebook, в одному місцевому блозі солідну кількість пікселів присвятили поливанню мене брудом. Автори опублікували мою фотографію, допасувавши до моєї руки пістолет. На все моє обличчя наклали напис великими червоними літерами: «брехуха». Аноніми на- зивали мене «дволикою», заявляли, що я «планую зруйнувати Facebook назавжди». Я плакала. Я погано спала. Боялася, що моїй кар’єрі кінець. А потім я сказала собі, що це не важить. Потім усі довкола сказали мені, що це не важить, – щоправда, цим вони лише нагадали, що всі довкола теж читали ті огидні коментарі. Подумки я формулювала різні дотепні відповіді, але зрештою найдоречнішою реакцією виявилося просто не зважати на нападки та робити своє діло.
Аріана Гафінґтон, засновниця «The Huffington Post», уважає, що жінки доконечно мусять учитися, як витримувати критику. На початку своєї кар’єри Аріана зауважила, що висловити свою думку можна тільки коштом ризику когось образити. Вона вважає, що заклики до жінок не зважати на нападки є відірваними від дійсности та навіть небажаними. Натомість радить дозволити собі емоційну реакцію, відчути злість чи смуток, що їх провокує критика. А потім рухатися вперед. Аріана пропонує застосовувати дитячу модель поведінки: однієї миті дитина може ридати, а наступної – уже побігти гратися. Для мене ця порада стала цінною. Я дуже хочу бути достатньо сильною, щоби не зважати на чужі слова, але досвід свідчить, що дуже часто я з цим не впоруюся. Дозволити собі засмутитися, навіть дуже сильно засмутитися, а потім іти далі – оце я можу.
Ще допомагає взаємна підтримка. Можна заспокоювати себе усвідомленням, що то не особисті нападки. Можна жартувати, як Марло Томас, яка сказала: «Щоби чоловіка назвали безжальним, йому треба бути Джо МакКарті*. Жінці для цього досить поставити телефонний дзвінок на павзу». Справжні зміни відбудуться, коли жінки у владі не будуть винятком. Легко не любити начальниць, коли їх так мало. Якби жінки обіймали 50% керівних посад, було би просто неможливо недолюблювати аж стількох людей.
* Джозеф Реймонд МакКарті – американський сенатор, знаний накручуванням паніки та ненависти до уявних внутрішніх ворогів під час Холодної війни, який вдавався до безпринципної брехні про навалу комуністів і прибічників Совєтського Союзу в США. Такі політичні методи згодом дістали назву «маккартизм».
Біографічна довідка:
Шерил Сендберґ – генеральна операційна директорка Facebook, відповідальна за бізнес-операції. Перш ніж розпочати роботу у Facebook, Шерил була віце-президенткою з глобальних онлайн-продажів і операцій у Google, керувала апаратом Міністерства фінансів США за президентства Клінтона, працювала консультанткою з управління в McKinsey & Company й економісткою у Світовому банку. Вона здобула ступінь бакалавра з відзнакою в Гарвардському університеті та маґістра ділового адміністрування з найвищою відзнакою в Гарвардській бізнес-школі. Шерил є авторкою бестселерів «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою» та «Включайся! – для випускників» і є засновницею LeanIn.Org – міжнародної спільноти, покликаної допомагати жінкам досягати своїх амбітних цілей. Шерил входить у ради директорів Facebook, The Walt Disney Company, Women for Women International, ONE та SurveyMonkey. Живе в Менло Парк, Каліфорнія, разом із сином та донькою.
Видавництво «Критика», переклад Вікторії Наріжної
