У книзі «Невидимі жінки» офіцерка Ордену Британської імперії, борчиня за права людини Керолайн Кріадо Перес викриває гендерну нерівність у найбільш несподіваних сферах життя і предметах. Наприклад, у клавішах фортепіано, в програмах розпізнавання голосу, в клінічних випробуваннях лікарських засобів, у сидіннях автомобілів. Коли розробники продуктів і технологій замість аналізувати цільову аудиторію, збирають дані про типового чоловіка, жінки залишаються непоміченими. Сфери життя, підлаштовані під чоловічі потреби, некомфортні, а часом і небезпечні для жінок.
«Невидимі жінки» — це про нерівність на основі даних, статистики, цифр і сотень досліджень. «Повага» із дозволу видавництва Vivat публікує уривок із книги.
ЕФЕКТ ГЕНРІ ГІҐҐІНСА
Головна виконавча директорка Facebook Шеріл Сендберг уперше завагітніла, коли ще працювала в Google. У своїй книжці Lead in, яка стала бестселером, вона писала, що перебіг вагітності був важким. Усі дев’ять місяців уранці її нудило. У неї не тільки ріс живіт, а й опухало все тіло. Ноги збільшилися на два розміри, «перетворившись на безформні шматки плоті, які я могла бачити, тільки поклавши на кавовий столик».
Це відбувалося у 2014 році, коли Google вже був великою компанією. Біля будівлі розташовувалася величезна автостоянка. Розповнілій Шеріл було нелегко йти від неї до офісу.
Після кількох місяців боротьби вона нарешті достукалася до одного із засновників Google, Сергія Бріна, і заявила, що необхідно обладнати паркувальні місця для вагітних [розташовані біля входу в будівлю]. І що швидше, то краще. Брін одразу ж погодився, зазначивши, що чомусь не замислювався про це раніше. Сендберг і сама була збентежена. Адже доки вона особисто не опинилася в такій ситуації, то теж не задумувалася, що вагітним жінкам потрібні окремі місця на паркінгу.
Поки Шеріл не завагітніла, у Google не було потрібних даних. Ні батьки-засновники компанії, ні сама Сендберг не знали, як воно — бути вагітною. Але варто було одному з керівників завагітніти, як прогалина заповнилася, і від цього виграли всі жінки, які працювали в компанії та завагітніли після Шеріл.
Але для того, щоб заповнити прогалину, зовсім не обов’язково було чекати, доки завагітніє керівниця. До неї це траплялося з іншими, не такими достойниками. Компанія могла (і повинна була) зібрати дані завчасно. Але реальність така, що зазвичай для вирішення таких питань потрібна жінка. Оскільки керівниками компаній досі є здебільшого чоловіки, сучасні робочі місця вкрай незручні для жінок.
Згадаймо й важкі двері, що їх не в змозі відчинити жінка середньої статури. І скляні сходи, і дзеркальні підлоги фойє, що дають змогу будь-кому зазирнути вам під спідницю, і шви між плитками на тротуарах, немов спеціально призначені для того, щоб у них застрявали тонкі підбори. Зрозуміло, усі ці неприємні дрібниці — ще не кінець світу, але вони отруюють жінкам життя.
***
Розгляньмо, наприклад, стандартну температуру повітря в офісах. Формулу для визначення оптимальної температури повітря в приміщеннях розробили в 1960-х роках з розрахунку на швидкість метаболізму середньостатистичного сорокарічного чоловіка вагою 70 кг, що перебуває в стані спокою.
Але нещодавнє дослідження показало, що швидкість обміну речовин молодих жінок, які виконують легку офісну роботу, є значно нижчою, ніж стандартний показник для чоловіків, котрі виконують аналогічну роботу. Виявилося, що швидкість жіночого метаболізму на 35% нижча, ніж швидкість чоловічого. І відповідно температура повітря в сучасних офісах у середньому на п’ять градусів нижча від комфортної для жінок.
Ось чому влітку в нью-йоркських офісах можна спостерігати дивну картину: жінки кутаються в ковдри, а їхні колеги чоловіки розгулюють в сорочках із короткими рукавами.
Нестача всіх цих даних веде до гендерної нерівності. Що й казати про те, що вона шкодить бізнесу: працівники, які почуваються некомфортно, працюють погано. Але дефіцит відомостей, пов’язаних із робочими місцями, веде й до набагато серйозніших наслідків, ніж просто дискомфорт та зумовлене ним зниження продуктивності праці. Він призводить до хронічних захворювань, а іноді й до смерті жінок.
***
За останні 100 років робочі місця загалом стали значно безпечнішими. У Великій Британії на початку 1900-х на роботі щороку гинуло близько 4,4 тис. осіб. У 2016-му цей показник знизився до 137 осіб. У США в 1913 році на роботі померло близько 23 тисяч працівників (тоді, як загальна кількість трудових ресурсів становила 38 млн осіб). Із 2016 року цей показник дорівнював 5190 осіб (за загальної кількості трудящих 163 млн осіб).
Значне зниження кількості нещасних випадків зі смертельним кінцем на робочих місцях стало результатом зусиль профспілок, які вимагали від роботодавців і держави підвищити стандарти безпеки на робочому місці. У Великій Британії з 1974 року, коли ухвалили Закон про гігієну та безпеку праці, кількість нещасних випадків на виробництві зменшилася на 85%. Цьому можна тільки радіти, але необхідно зробити одне застереження.
Деякі дані свідчать про те, що на тлі зниження виробничого травматизму для чоловіків спостерігається зростання травматизму жінок.
Зростання кількості серйозних травм, що їх жінки дістають на робочому місці, пояснює дефіцит гендерних даних. Оскільки дослідження виробничого травматизму традиційно проводили насамперед у галузях, де домінували чоловіки, наші знання про те, як запобігти жіночому травматизму, м’яко кажучи, дуже мізерні.
Про піднімання важких предметів на будівництві ми знаємо все: і про максимальну вагу, яку чоловік може підняти без загрози для здоров’я, і про те, як правильно піднімати й переносити важкі предмети. Але коли йдеться про піднімання важких предметів під час догляду дітей, людей похилого віку та хворих — що ж, це звичайна жіноча справа, навіщо тут спеціальна підготовка?
***
Беатріс Буланже не здобула спеціальної підготовки. Почавши працювати помічницею в притулку для старих, вона всього вчилася на місці. Їй нерідко доводилося піднімати важкі речі, зокрема перевертати людей з надмірною вагою. Одного разу, допомагаючи шпиталізованій вилізти з ванни, вона травмувала плече.
«Уся кісткова тканина навколо суглоба була пошкоджена, — розповідала вона в інтерв’ю журналу Hazards, що спеціалізується на захворюваннях, пов’язаних із робочими місцями. — Лікарям довелося видалити головку плечової кістки». Як наслідок, Буланже знадобилася заміна плечового суглоба, і тепер вона більше не може працювати на попередній роботі.
***
Випадок із Беатріс Буланже не єдиний. Жінки, що працюють доглядальницями й прибиральницями, іноді піднімають за зміну більше важких предметів, ніж будівельники чи шахтарі.
«Раковину нагорі встановили тільки три роки тому, — розповідала в інтерв’ю сайту Equal Times жінка, яка працює прибиральницею в одному французькому центрі культури. — До цього нам доводилося носити відра з чистою водою вгору, а з брудною — вниз».
І, на відміну від будівельників та шахтарів, ці жінки, прийшовши з роботи додому, не відпочивають, а заступають на другу, неоплачувану зміну й знову піднімають важкі речі, щось роблять, відшкрябують і миють.
