До 140-річчя українського жіночого руху
Незнана могутня сила притягнула мене сюди, де я стою. Притягнула до сих горішніх ялиць, тутешнього верхогілля, бібрського різнотрав’я. До місця моєї самоти, до відданих сторожів моєї душі — вікових сосен на горі біля каплиці святої Покрови.
Скільки ви вже тут стоїте, сосни, і скільки ще літ будете стояти? Котрі розмови чули-сте і котрі з моїх слів збережете? Якщо єсть моя воля на сему світі, то я би воліла мовчати про свою зобіду. Та я лиш людина і сльози мої зрадливі, видають мя перед кривдниками. То я ліпше вимовлю всю правду своїм довголітнім соснам. Правду, через яку я викроїла з Юлії Шнайдер Уляну Кравченко.
Бо се те — заради чого живу. І поки живу — доти сумлінно труджуся. І се моя істина. За яку мене кривдять і гонять. Бо бачте, учителька в малому місті мусить числитися ще з чимось більше, що тут є товариші праці, опінія мешканців. А я служити науці й руському слову хочу і більше нікому не повинна. То й тепер терплю.
Цвітки до світла-сонця горнуться
Знані цвітки трапляються на моїм шляху! До світла-сонця горнуться. Не хочуть, аби їх топтали, зобижали — кожне хоче дорости своєї величі. Ясні, як мої веселі цікаві діти. Я так люблю ці діти!
Терпко мені від тої думки, не дає мя спокою, серце болить, що приходиться їх покидати. Мої стокротки, морончики, гвоздички, а хтось – як та троянда з шипами, а хтось — як беззапашна камелія, але всі-всі вони — чисті як вранішня роса на нескошеній траві. Неторкані світом, безневинні в гріху — аж допоки атом людства не вразить їх, не окровавить у боротьбі за виживання, не склонить до падіння й не уподібнить таким же.
Читайте також: Марко Вовчок: письменниця, перекладачка, видавчиня
Якби ж зобачили ті пажерливі горепрофесорії в тих дітях те, що бачу я… Душогубці, кривдники сердець, сліпці! Не бачать могутній потенціял народної свідомости, що викристалізовується в диточих умах. Якби покинули свойого марнославства, опустили тяжких кулаків, котрі не годні втримати на собі малі голівки, якби розплющили очі. І взялися до роботи, і вивели дітей з темноти у світ світла. Але вони мя натомість кидають у темінь. Прости Господи, бо не відають, що роблять.
А далі йду служити дітям
Зберу напослідок оберемок лісних квіток і понесу хворій мамі, нехай не журиться, що мусимо покидати Бібрку. А собі не забуду взяти сумних хризантем, останніх цвітів року. Нехай свідчать мені про спокій і душевну радість, котру час од часу мала на сій горі. Бо лиш вам, сосни, все відоме. Ви хороните спомини про проліски, якими ступали на пару з Ним, і жодної квітки не зламали. І про лелек, які поетично здіймалися над болотяним містечком. Ви й ховали промені полудневого сонця на віршованих записках, яких Він так чекав. Ви стишували зів’ялі скривджені листочки моєї душі.
То я ще мить собі оддам, бо манить воно — се місце, ся лісна самітня капличка, сей камінь на горі — сей спокій, де залишаю відтиск душі моєї.
Читайте також: Марія Бек: політикиня, адвокатка, громадська діячка
Чую-чую: вітер у листі шумить, підганяє мя гомінливий світ. Та я ще мовлю своїм соснам слово.
А далі йду служити. Дітям. Бо чую обов’язок держатися голосу серця свойого й невтомно трудитися для них і коло них. Бо їм треба світла! Ясности! Просвіти треба! І любови діяльної! Усю мя оддати треба — то я й оддам.
Запам’ятайте, сосни, сповідь Каменяревої сподвижнеци, поетичної надбібрянки Уляни Кравченко — вашої «Prima Verа» завсігди. Бо я вже йду… за покликом імени свойого.
Хто така Уляна Кравченко
Юлія Шнайдер, відома як Уляна Кравченко — вчителька, письменниця, активістка українського жіночого руху. Самохіть обрала свою національно-культурну тожсамість, долю української, а не німецької письменниці, хоча мала всі шанси успішно публікуватися німецькою мовою. Свій псевдонім Юлія Шнайдер «переклала» як «Уляна Кравченко» українською.
Якось вона надіслала повість до львівської «Зорі». Текст потрапив до рук Івана Франка. Повість Франко забракував, але натомість йому сподобалися вірші. Так Уляна стала визнаною поеткою. 1885 року вийшла її перша збірка «Prima Verа».
Усе своє життя Уляна Кравченко віддано працювала на користь освіти та літератури. Бо в ній убачала найпевнішу запоруку гідного майбутнього свого народу.
Донька Уляни Кравченко — Анна Нємєнтовська боролася за те, аби тексти її мами видавали. Жінка довірила віддати «дві великі валізи» рукописів в Академію літератури в Києві. Мовляв, для мікрофільмів із тих нотаток. Але закінчилося тільки обіцянками. Донька померла, так нічого й не дочекавшись.
Читаючи листи, автобіографічні записки, повісті, спогади інших людей про письменницю Уляну Кравченко, мимоволі усвідомлюєш, якої величини українку ми забуваємо. Стаємо не гідними її та її праці. Сама ж Уляна писала:
«До гідности не дійте той, хто дивиться вниз, чиї думки димом стеляться. Високо вийде той, хто дивиться високо до зорі провідної».
Уляна Кравченко і є тією провідною зорею, яка освічує нам праведний шлях. Тому важливо пізнавати поступ великої жінки та відроджувати пам’ять про неї.
2024 року український жіночий рух відзначає 140-річчя. Громадські організації об’єднали свої зусилля й ресурси та розпочали інформаційну кампанію «До 140-річчя українського жіночого руху», присвячуючи цій даті свої ініціативи. Однією із них став проєкт «Жінка для жінки: підтримка лідерства ВПО та посилення впливу на прийняття рішень», який реалізовує «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» у партнерстві з «Центром гендерної культури» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) Women’s Peace & Humanitarian Fund
Учасниці менторської програми проєкту створили добірку текстів про відомих українських діячок «Видимі: українки в історії» (менторка — Слава Світова).
«Повага» приєднується до інформаційної кампанії та з дозволу авторок публікує історії українок, які в різні часи натхненно творили жіночу історію.
Більше текстів ви можете знайти на сайті Простору гендерної культури.
Підготувала Тетяна Жидак
