Після початку «великої» війни чоловіки, які раніше позиціонували себе захисниками й сильною половиною людства, дружно всі пішли на фронт. Деякі жінки пішли з ними воювати пліч-о-пліч, скориставшись попередніми здобутками фемінізму. Перед жінками, які залишилися в тилу, відкрилися нові можливості – серед іншого й через дефіцит чоловічих цивільних кадрів. Жінок перестали дискримінувати щодо певних професій – бо комусь треба виконувати цивільну роботу. Чоловіки оцінили здатність жінок повністю тримати на собі тил, бо тепер тил – це не тільки про «приготувати/попрати», а про відповідальність і спроможність справлятися без чоловіків у всіх сферах життя. Жінкам уже не доводиться боротися з сексизмом та дискримінацією – бо повага до всіх статей та гендерна рівність тепер за замовчуванням.
Такий сценарій міг би розвинутися в Україні в перші роки повномасштабного вторгнення. Але це утопія. Війна могла стати каталізатором процесів у досягненні гендерної рівності. Але не стала. Суспільство могло зробити великий стрибок у викоріненні патріархату, але не зробило.
Одразу після початку повномасштабного вторгнення певна когорта чоловіків заявила про дискримінацію їх щодо виїзду за кордон. Вони питають у жінок, чому ті не захищають права чоловіків. Кажуть, що вони теж можуть бути вдома з дітьми, поки жінка, скажімо, воює. «Хотіли рівності, то будьте послідовними», – казали ці чоловіки. «Давайте тоді без подвійних стандартів. Рівність так «рівність», – додають вони.
Під особливий удар потрапили багато жінок із дітьми. У чоловіків з’явилися нові способи використовувати їх у своїх інтересах. Окрім того, що на жінок упав тягар відповідальності щодо безпеки дітей, деяким із них доводиться бігти з цими дітьми між крапельками (чи й між кулями – у прямому й переносному значеннях). Це біг із перешкодами, і в кожної ці перешкоди свої. Часом це марафон між двома вогнями – теж і в прямому, і в переносному значенні. Я бачу цих жінок, бо вони часом біжать поруч.
Вона біжить за кордон
Звісно, з дітьми за кордон, без чоловіка, в невідомість – той ще виклик. Але є й випадки, коли за кордон без дітей. Залишаючи дітей із батьком у небезпечній Україні. Все це в надії на те, що якщо чоловік доведе ТЦК свою одноосібну опіку над дітьми, то не підпаде під мобілізацію. Жінка розлучається з дітьми, бо іншого виходу відмазати чоловіка від мобілізації сім’я не знаходить. Захищати свою сім’ю чоловік, який, імовірно, роками приймав вітання й подарунки до Дня захисника, не поспішає.
Вона біжить на фронт
Ну бо хто, як не мати, захистить свою дитину від війни, вважає вона. Це її позиція. Але ціна цієї позиції – не тільки розлука з дитиною, а й суспільний осуд – бо «зозуля», «покинула дитину напризволяще», «дитині потрібна мати». Це не враховуючи ще й армійськиого сексизму.
Вона біжить від аліментів
Отак і питає в онлайн спільнотах, у яких до повномасштабної війни жінки спілкувалися здебільшого про те, як стягнути аліменти з тата: «Підкажіть, будь ласка, як довести, що на утриманні нинішнього чоловіка і моя дитина від попереднього шлюбу, і його дитина, яка проживає з мамою, і наша спільна? Щоб у сумі багатодітний був». Або й так: «Як відмовитися від аліментів? Щоб вважалося, що дитину забезпечує нинішній чоловік, а не колишній».
Вона біжить від кіднепінгу
Бо в неї силоміць відбирають дитину. І вона не може пробити корупційну стіну й повернути собі материнські права на дитину, яку після однієї зустрічі виховує тепер навіть не біологічний тато, а його теперішня дружина, мати, сестра… Бо дуже вже потрібен йому статус батька-одинака.
Вона біжить від погроз колишнього
Бо це перший офіційний дохід її колишнього чоловіка й батька її дітей, яких вона багато років ростила самотужки. Тепер він військовий, і з нього почали вираховувати заборгованість за всі попередні роки. І вона стиха з розпачем питає: «Як відмовитися від цих клятих аліментів, бо я його боюсь…» Та й обридло відповідати на запитання соцслужб, у які він звертається, щоб довести, що вона ті гроші не за призначенням витрачає.
Вона біжить від насильства
Бо роками не могла наважитися піти від чоловіка-аб’юзера, а тепер, врятувавши себе та дітей і від домашнього насильства, і від війни, хвилюється, що він таки знайде її –, але юридично прикриваючись бажанням «брати участь у житті дітей», як би гірко це не звучало.
Від хейту
Бо це в утопічному варіанті розвитку подій суспільство прийняло той факт, що жінки цілком можуть обходитися без чоловіків, але в реальності частина суспільства продовжує це заперечувати і звинувачує жінок у тому, що за кордон вони поїхали не заради безпеки, а заради нового чоловіка.
Від рішень глави сім’ї
Бо він таки втілив свою «геніальну» ідею через суд, позбавивши її батьківських прав заради відстрочки від мобілізації. І хоч вони продовжують жити як сім’я, юридично вона дитині ніхто, і тепер мовчазна заручниця ситуації.
Від справедливості
Бо раніше була матір’ю-одиначкою, а тепер іде в суд чи в РАЦС, бо він хоче визнати батьківство. Багатодітним батьком бути в тренді. Батьком дитини з інвалідністю – теж, як би цинічно це не було.
І здавалося б, що цей біг – то втеча. Від реальності. Від чоловічого впливу. Від патріархату, який видозмінився. Але насправді цей біг – не втеча. А боротьба. Нові виклики, яким ще не придумали назви. Іноді це навіть особиста війна. Яка б не настала, якби не війна глобальна. І жінка бореться, воює, не здається, часом потрапляє в полон. Але так само мріє про перемогу – у війні глобальній. І в своїй особистій. На особистому фронті, який тепер зовсім не той, що раніше.
Юлія Фомічова
