Ставлення до чоловіків з інвалідністю у суспільстві трохи краще, – громадська активістка

Про подвійну дискримінацію жінок з інвалідністю та проблеми людей із вадами зору у нашому наступному матеріалі рубрики «Історії, що дають силу». «Повага» поспілкувалася з громадською активісткою, яка має інвалідність, і не дивлячись на все, є сильною та успішною особистістю, Валентиною Позняк.

– Основною проблемою жінок з інвалідністю може бути подвійна дискримінація – дискримінація як жінки та дискримінація як людини з інвалідністю. У вашому житті часто траплялися такі випадки?

– Навіть не замислювалась над цим. Люди з інвалідністю настільки звикли до дискримінації, що намагаються не звертати на це увагу. У Радянському Союзі не було не лише сексу. Не було ще й людей з інвалідністю. Для них створювали закритий світ: школи, інтернати, підприємства, гуртожитки, будинки… Вони не виходили за межі цього світу і контакти зі зрячими людьми були зведені до мінімуму. Коли ж у 90-х ці люди вийшли з «підпілля», то суспільство виявилось зовсім до них не готовим. По мені не видно, що я незряча. Намагаюся пересуватися рівно, не користуюся тростиною і з першого погляду практично не відрізняюсь від інших. Буває, що натикаюсь на предмети, людей і мене сприймають за п’яну чи психічно хвору, коментують це.

Знаєте, все ж таки ставлення у суспільстві до чоловіків з інвалідністю – трохи краще. У чоловіків менше шансів наразитися на грубощі та насмішки. Наприклад, у магазині, коли прошу продавців щось мені показати, дати у руки, то вони посміюються і «радять» придбати окуляри. Іноді навіть у грубій формі. Коли з таким же проханням звертається мій чоловік, то, принаймні, в очі з нього не сміються. У громадському транспорті бувають випадки, що кондуктори говорять: «Інваліди І групи лежать вдома і нікуди не ходять. Якщо їздите на тролейбусі значить здорова». Не чула, щоб таке говорили чоловікам.

– Чому таке різне ставлення до людей різних статей? Патріархальне суспільство більше звикло поважати чоловіків?

– Ні, думаю це тому, що чоловіків більше бояться. Зазвичай коли чоловіків утискають, вони можуть дати відсіч у грубій формі.

– П’ять років ви були депутаткою. На останніх виборах ви не пройшли. З чим це пов’язано?

– Так трапилось тому, що змінились закони. Наш 18 виборчий округ залишився взагалі без депутатів. І це проблема, тому що на нашому окрузі проживає 90% зі 100% людей з інвалідністю по зору міста. Зараз я хочу пройти у виконавчий комітет, щоб мати більше можливостей вирішувати їх проблеми. Не знаю, чи це мені вдасться, на шість вільних місць десятки бажаючих… Більше 300 жителів з 18 округу та 13 громадських організацій підписали прохання включити мене у члени виконкому, проте поки мені відмовили. У будь-якому випадку, я і надалі буду займатися громадською діяльністю та допомагати людям з інвалідністю.

– У міській раді вам доводилося стикатися з проявами дискримінації?

– Особисто мені не доводилось стикатися з яскраво вираженою дискримінацією. Більше з невихованістю. Наприклад, іду по коридору і чую, що розмовляють люди. По голосах я знаю, хто це стоїть. Але коли підхожу до них вони замовкають, сподіваючись що я пройду повз і їх не помічу. Коли мої виборці зверталися зі своїми проблемами у владні структури, їм відповідали «Чого ви до мене звертаєтесь? Ви ж обрали там свою сліпеньку, хай вона тепер вам допомагає». Навряд чи так говорили б про незрячого чоловіка.

Взагалі нас було 13 жінок на 60 чоловік депутатського корпусу. Жодної посади голови комісії жінка у нас не займала. «Інше» ставлення іноді читалося поміж рядків. Я завжди намагалася знаходити спільну мову, йшла до мети, тож оточуючим доводилося сприймати мене серйозно.

Ще балотуючись у депутати я мала багато ідей щодо покращення становища людей з інвалідністю. Багато що змогли втілити у життя. Це і адаптація тролейбусів для людей з вадами зору (31 озвучений тролейбус, – авт.), соціальний супровід для незрячих людей. Моя колега, депутатка Неля Ковалюк, лобіювала створення соціального таксі в Житомирі, я домоглася змін у положенні. Тож тепер Житомир – єдине місто в Україні, у якому соціальним таксі можуть користуватися не лише люди з проблемами опорно-рухового апарату, а і  люди з І групою інвалідністі по зору!

Нереалізованим лишився проект створення центру для соціалізації та адаптації людей з інвалідністю. У багатьох з них немає можливості навіть сходити в кіно чи на концерт, поспілкуватися з іншими людьми. Я більше 10 років працюю завідувачкою клубу для людей з вадами зору, тому як ніхто розумію нагальність цієї проблеми. Влада ніби зацікавилася цим проектом, зараз він на стадії перемовин. Вже шостий рік… (всміхається, – авт.)

– Працюючи з незрячими ви в курсі усіх їх проблем. Що найнагальніше?

– Проблема роботи. Надзвичайно велика. Хоча незрячі можуть виконувати роботу на рівні з умовно здоровими людьми. Ця проблема існує не лише у масштабах Житомира чи України. Не весь світ сприймає незрячих людей. Особисто я зіткнулася з тим, що коли захотіла влаштуватися у закордонну компанію, мені відмовили після того, як дізналися, що я маю вади зору. У суспільстві сформувалися стереотипи, що незрячі не можуть бути розумними, мобільними, “пробивними”. Інваліди хочуть працювати, але мають мало шансів влаштуватися без “блату”. Нас не бачать на керівних посадах.

– Якщо поглянути на цю проблему з гендерної точки зору, кому легше знайти роботу, жінкам чи чоловікам з інвалідністю?

– Залежить від освіти. Перелік спеціальностей поза системою УТОС для незрячих людей не такий вже великий. Це переважно масажисти, юристи, музиканти. Жінки зазвичай обирають музичний фах. Чоловіки – юриспруденцію. Поза системою влаштована приблизно однакова кількість чоловіків та жінок.

– У чому ви бачите шлях до вирішення цієї проблеми?

– Не потрібно ставити на нас хрест, і казати: “Якщо ти не бачиш, то іди собі в свій УТОС і там працюй”. Нам не потрібна поблажливість. Нам потрібне розуміння. Щоб цього досягти потрібно починати ще з дошкільних закладів. Інклюзія має велике значення. Суспільство має бачити людей з інвалідністю з дитинства і навчитися сприймати їх на рівні.

Текст, фото: Анна Максимова