Оксана Дудар. Щоденники вдови. Київ: Саміт-книга, 2023. 144 с.
«Щоденники вдови» Оксани Дудар. Ця книжка випадково потрапила мені до рук. Невеличка, до 150 сторінок, у твердій обкладинці. Розгортаєш — а в ній одне життя на двох. Оксани та її чоловіка Віктора. Одна втрата й пошук нових сенсів після неї. Бо не прожиті «наші мрії», бо вже не станеться наше «будемо такими старенькими, що у вісімдесят ходять, тримаючись за руку».
Після загибелі Віктора журналістка Оксана Дудар почала робити свої перші нотатки. Вона ще не здогадувалася, що її дописи у фейсбуку згодом збережуться в книжці. Поки ж через свої короткі повідомлення зі світом вона рятує себе: записуючи впродовж року свої думки, як проживала дні, як збирала себе докупи.
Книжка вийшла наприкінці 2023 року в видавництві «Саміт-Книга» за підтримки Українського інституту книги.
Я запрошую прочитати «Щоденники вдови», бо там багато теплих спогадів, світла й людяності. Але це зчитується не одразу.
«Нас стороняться люди, бо від нас віє війною!»
У «Щоденниках вдови» я бачу біль авторки, коли люди або не знають, що сказати, або кажуть «щось для галочки», або навіть обертаються й ідуть.
І цьому немає ради.
«Після смерті Віті я опинилася в центрі уваги, не бажаючи цього, — пише Оксана в «Щоденниках…» — Наше містечко маленьке… До мене підходили люди на вулиці, у крамницях, у церкві. Обіймали й казали: «Тримайтеся!» Я зненавиділа це слово. Не розуміла його. Як триматися? За що? Я ж жива.
Але було й навпаки. Недалеко від нашого дому є магазин, куди ми з Віктором заходили ледь не щодня після роботи… А тепер уже сама, я стала в чергу до каси, і просто перед тим, як уже продавчиня мала б мене обслуговувати, вона встала й покликала заміну. Раніше вона так ніколи не робила. Я інтуїтивно відчула, чому жінка пішла. Вона не могла в цей момент навіть дивитися в мій бік. Напевно, розуміла, що має щось сказати, але не знає що. І я не знала».
Оксана хотіла кудись поїхати якнайдалі, де ніхто її не знає, не висловлює співчуття.
«Десь далеко-далеко могла б іти вулицею, не привертаючи уваги, не відчуваючи, як хтось перешіптується за спиною. Розумію, що це робилося без злого умислу, але тоді мене дратувало. Хотілося повернутися і сказати: «Скільки можна? Дайте мені спокій».
Але, як це не парадоксально, водночас і чекала дзвінків чи повідомлень від друзів…» — пригадує Оксана й пізніше ніби дає відповідь на це:
«Моя подруга Христина часто повторює: «Нас стороняться люди, бо від нас віє війною!» Так воно і є. У кожної з нас своя історія стосунків із війною…»
Головна героїня — саме вона
Я повільно читаю «Щоденники…», де головна героїня — саме вона, у своїй чесності, відвертості, без інстаграмного блиску. І коли крізь рядки помічаю її повернення до життя, тамую подих.
Ось Оксана поїхала в Чернівці — місце її юності та знайомства з Віктором. І її зачаровує краса такого рідного міста.
А ось вона купила сукню і прямо-таки в торговому центрі перевдягнулася й собі, вродливій жінці, усміхнулася в дзеркало.
Ось «два дні поспіль бігала вранці і їздила на велосипеді саме тоді, коли сонце тільки з’являлося на обрії і його проміння тихо торкалося верхівок дерев…»
Читайте також: Крістіна Бут: Ми виберемося із колективної травми, зможемо її разом прожити і знайти вихід
Але за якийсь час — знову падіння у ще глибшу прірву суму й почуття провини.
Інколи Оксана дозволяє собі просто бути — без очікувань:
«Напевно, перший раз у житті я не переймалася статусом безробітної. Все життя я ходила у відпустки лишень тому, щоби дати лад домашнім справам. Тепер могла дати волю усьому, в чому себе обмежувала. Не прокидатися о 5 ранку, не готувати їжу, ходити у спортзал, коли заманеться, чи їхати кудись, не плануючи поїздку за пів року, як раніше. Я знала, що так триватиме недовго, але вирішила не гнатися за чимось, а просто зачекати».
Оксана чесно пише: за той перший важкий рік їй важливо було почуватися корисною. Тож бралася за будь-яку волонтерську роботу:
«На той момент була настільки заглиблена в себе, що могла годинами виконувати якусь одну марудну роботу – наприклад, рахувати пігулки з велетенських банок і розфасовувати їх у маленькі пакетики».
І найбільше була вдячна за те, що можна було «поговорити про що завгодно, тільки не про мою чи чиюсь втрату».
«Я вже не почувалася чужою…»
Читаючи сторінку за сторінкою, я щиро вболіваю за Оксану.
Я вдячна їй за те, що вона дозволила познайомитися з нею ближче, розділити її біль, усміхнутися її світлим спогадам, подякувати її чоловікові Віктору, а найперше — їй за неї.
Із журналісткою Оксаною Дудар я мала би познайомитися за інших обставин. До прикладу, прочитати її статтю, повболівати на марафоні з бігу або ж випадково зустрітися в кав’ярні в центрі Львова… Будь-яка життєва подія могла переплести наші стежки.
Натомість я познайомилася з нею лише тоді, коли загинув її чоловік. Бо вона стала однією з тих дружин, кому принесли похоронку вже в перші дні повномасштабного вторгнення.
Коли загинув Віктор, ураз її таке велике, наповнене планами, різне життя звелося до однієї важкої втрати.
«Такого не повинно бути», — муляє в мені щось, а пояснити, що — не можу. І нарешті відповіді знаходжу в «Щоденниках вдови».
Читайте також: Уривок із книжки Валерії «Нави» Суботіної «Полон»
Описуючи свої почуття, Оксана Дудар ніби дає нам підказки, як діяти, коли зустрінетеся з дружинами, батьками, дітьми загиблих військових.
Важливо бути поруч і слухати.
Важливо розділяти щасливі моменти, а не тільки говорити про втрату.
Важливо довіряти.
І просто жити.
«…Коли прийшла на той склад, то почувалася не в своїй тарілці. Жінки, які сортували одяг, явно робили це не вперше. Знала кількох людей, та й то лише з вигляду. Але дуже швидко зрозуміла, що мене знали якщо не всі, то майже всі…
Здається, більшості було незручно зі мною говорити, але коли хтось таки наважився, підсовуючи мені коробку для спідниць, крига скресла: я стала однією з жінок, які просто прийшли посортувати одяг…. Я вже не почувалася чужою в цьому товаристві».
Ірина Виртосу
