Стипендіатка Фулбрайта, американка українського походження Антоніна Вихрест, 10 місяців провела в Україні, досліджуючи можливості доступу до правосуддя в українських жінок. Вона займається темами домашнього насильства, зґвалтувань, іншими формами сексуального насильства, а також дискримінаційними підходами до жінок на місці праці. Про це та інше вона розповіла в інтерв’ю «Повазі».
Доступ жінок в Україні до правосуддя: міжнародний контекст
Порівнювати ситуацію із доступом жінок до правосуддя у різних країнах світу – доволі невдячна справа, хоч ця проблема існує всюди.
До прикладу, у США питання захисту прав жінок та, зокрема, їх доступу до правосуддя, обговорюються вже десятки років – з часів зародження феміністичних рухів наприкінці 60-початку 70-х років. Тут слід згадати прийняття антидискримінаційних законів та стратегічні судові процеси, що сприяли посиленню захисту жінок. В Україні ж дискусії почались лише після розпаду Радянського Союзу. Відповідно, порівнювати одне з іншим не дуже чесно.
Однак варто виділити проблему законодавства. З одного боку, Україна стала першою державою на пострадянському просторі, що прийняла закон щодо попередження насильства в сім’ї – він існує з 2001 року. Однак з самого початку закон був не дуже добре написаний – він переписувався, туди вносились поправки. Удосконалюють закон досі, адже на практиці він не спрацьовує. Так само декларативним є закон про рівність чоловіків та жінок – в дійсності дуже важко зробити, аби жінка взяла цей закон, пішла з ним до суду і використовувала б його там.
Зараз закон про захист жінок від домашнього насильства готують до переробки – є проект, який обговорюється вже більше року. В цю дискусію включена Рада Європи. Український парламент має ратифікувати «Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами», однак перед цим слід привести у відповідність до неї українське законодавство.
На сьогодні Конвенція вважається найбільш прогресивним міжнародним стандартом у цій сфері, що включає в себе передові практики. Згідно з нею, визнаються різні форми насильства, які здійснюються щодо жінок, в тому числі переслідування/сталкінг, сексуальні домагання, сексуальне насильство та зґвалтування, фізичне, сексуальне та психологічне насильство з боку інтимних партнерів, примусовий шлюб та примусова стерилізація.
Вона описує, які заходи має робити держава, наголошуючи на попередженні насильства, наданні ефективного захисту жертвам та притягненні до відповідальності винних.
Бо сьогодні українська жінка, яка звертається до міліції щодо побиття чоловіком, не має чітких механізмів захисту – до прикладу, захисних приписів. В інших країнах жінка може повернутись додому, а членові сім’ї, який її б’є, буде заборонено з’являтись на порозі їх будинку на певний проміжок часу. Кривдника можуть змусити проходити якісь виховні програми. В Україні при нинішньому законі практично неможливо заборонити чоловікові з’являтися вдома.
Серед перешкод у захисті жінки від домашнього насильства – чоловіча солідарність та завантаженість дільничних
Інша проблема полягає в тому, що міліція не реагує на заяви жінок. Наприклад, жінка скаржаться на начальника, що погрожує звільнити з роботи за відмову вступити з ним у статеві стосунки. Міліціонери просто не сприймають це як правопорушення.
Це пов’язано з тим, що, по-перше, міліція дуже часто не знає законодавства, як стосується жіночого питання – не знайома з конкретними приписами та процедурами. По-друге, жінки й самі мають досить низький рівень юридичної грамотності і не усвідомлюють своїх прав.
Ще одне питання – висока завантаженість дільничних міліціонерів. Розглядати таку справу – це додаткова робота для нього, тому він намагається уникати її. Справи, що стосуються жінок – серед тих, від яких міліціонери відвертаються найчастіше. Правоохоронці автоматично вважають їх менш серйозними, навіть не замислюючись, що ця конкретна жінка може роками потерпати від серйозного та систематичного насильства.
Від самих жінок та адвокатів я часто чула історії, що міліціонери можуть відмовляти жінок писати заяви або навіть психологічно на них тиснути. От приходить жінка писати заяву на ґвалтівника, а в міліції їй кажуть: «Воно тобі треба? Це буде стільки клопоту, муситимеш проходити судово-медичну експертизу».
До того ж, жертву часто звинувачують: якщо це питання насильства – значить, ти його спровокувала, бо йшла вночі у «неправильному» одязі.
Ну і через те, що дільничний інспектор міліції – це переважно чоловік, тут ще постає питання такої собі «чоловічої солідарності». В якомусь контексті у нього може з’явитись бажання захистити ґвалтівника як іншого чоловіка, що має однаковий з ним статус у нинішньому суспільстві. Тобто – пріоритетний над жінкою. Трапляються ситуації, коли і міліціонери ґвалтують вдома. Одна із адвокаток розповідала мені про свою клієнтку, що розлучилась із чоловіком-міліціонером. Він її бив так «професійно», що потім не залишалось слідів.
На заяву чоловіка, якого побили на вулиці, українська міліція зреагує набагато ефективніше, ніж на заяву жінки, яку побили вдома. Це і є дискримінація проти жінок: один і той же тип правопорушення, дві різні реакції.
Рівень насильства проти жінок в Україні дуже високий, однак стереотипи у цій сфері, в тому числі, серед представників правосуддя, реально перешкоджають жінкам користуватись правозахистом, на який вони мають право.
Для багатьох жінок домашнє насильство – це жахливі тортури, регулярні побої, що знижують рівень їх життя, а то й становлять загрозу для нього. Однак традиційне суспільство, яким є українське, не розглядає цю проблему як достатньо серйозну. Швидше як те, що має залишатись за зачиненими дверима, а державі та соціуму не слід туди втручатись.
Дискримінація на робочому місці починається зі співбесіди
Дискримінація на робочому місці щодо жінок в Україні настільки глибока, що навіть не усвідомлюється. До прикладу, коли жінка приходить на співбесіду, і її відразу ж починають розпитувати щодо сімейного становища – чи є в неї діти? Якщо є діти маленького віку – вона не підходить, якщо дітей нема – значить, вона скоро буде народжувати, і вона теж не підходить. Якщо жінка вагітніє, то її змушують писати заяву про звільнення. Це дуже і дуже поширена практика, яка сильно підриває фінансову незалежність жінки.
Звучить парадоксально, але через те, що в Україні трудове законодавство (ще радянське) теоретично надає жінкам з дітьми багато пільг, роботодавець не хоче виконувати ці закони і шукає різні обхідні шляхи.
До прикладу, у США держава взагалі нічого не виплачує жінці, яка хоче залишитись вдома після народження дитини. Фірми, що беруть жінок на роботу, не зобов’язані оплачувати їм відпустки з догляду за дитиною. Тобто в США – це проблема, і це одна крайність. В Україні – зовсім інша крайність: держава зобов’язує працедавця зберігати за жінкою робоче місце протягом трьох, чи навіть іноді до шести років.
Але ж в деяких ситуаціях це нереально – очікувати, що працедавець візьме людину на певний час, і потім, через три роки повернеться людина, що могла серйозно втратити професійну кваліфікацію. Це в жодному разі не означає, що роботодавці, які серйозно порушують закон та всіляким чином тиснуть на жінку, змушуючи їх писати заяву про “добровільне” звільнення, праві. Такі структурні моменти впливають на те, що жінка у цій сфері – незахищена.
Тут потрібно передовсім змінювати законодавство. Це також питання ментальності – суспільство очікує, що саме жінка присвятить рік і більше свого життя, аби залишатись вдома з дитиною. Саме на неї покладається найбільша відповідальність. Проблема в тому, що чоловіки не розділяють цю ж саму відповідальність та обов’язки з догляду за дитиною.
Екстремальні ситуації зустрічаються і в плані сексуальних домагань на роботі. Жінки та адвокати, з якими я розмовляла, розповідали про ситуації на межі абсурду. До прикладу, про випадок з жінкою, що працювала у виключно жіночому колективі, однак керував ними чоловік. Шеф видавав своїм підопічним контракт на півроку, і щоразу, коли його слід було продовжувати, він багатьох жінок змушував спати з ним. Вплинути на ситуацію було неможливо: якщо жінка хотіла судитися з керівником, він просто не продовжував контракт.
Тобто, спочатку треба хороше законодавство, потім – хороша робота суддів у розгляді цих справ. Якщо подивитись, як в Україні проходять справи, що стосуються сексуальних домагань на робочому місці – то картина плачевна. На сьогоднішній день їх дуже мало, і переважно жінки їх програють. А це, відповідно, негативно відображається на бажанні жінок звертатись в міліцію, а потім іти до суду. Тобто треба покращувати і стандарти прийняття рішень в самих судах. І, просто мати більше судових справ із цих питань, більше їх починати. Тоді є шанс на покращення системи.
Що можна змінити?
Це багатокомпонентне питання. Українська держава має дуже чіткі міжнародні зобов’язання щодо визнання прав жінок та пов’язаних з ними гарантій. Сюди входить забезпечення права на ефективні, доступні і невідкладні засоби правового захисту, включаючи отримання дієвого захисту та відшкодування шкоди. Конкретно це означає системне попередження насильства проти жінок на рівні суспільному та індивідуальному, надання швидкої та ефективної допомоги жертвам насильства, вивчення кожного відомого випадку, притягнення до відповідальності усіх винних.
Щодо міліції та представників правосуддя – для цього потрібно проводити тренінги. Йдеться про те, аби включати питання вивчення саме цього аспекту прав людини в процес професійної підготовки міліціонерів, адвокатів, прокурорів, суддів. В Україні це відбувається в рамках курсів підвищення кваліфікації – однак ці програми в основному організовуються не державою, а міжнародними організаціями – такими, як ОБСЄ, до прикладу. Їх основна проблема в тому, що вони нерегулярні і їх не так багато.
В ідеалі ж міліціонери та юристи повинні вивчати проблеми дискримінації та насильства проти жінок в університеті, серед обов’язкових предметів за участі кваліфікованих педагогів.
Наприклад, як правильно себе слід поводити, коли до тебе приходить жінка і намагається написати якусь заяву. Адже міліціонери самі часто цього не розуміють. На гарячу лінію «Ла-Стради» телефонували жінки, яким це радили самі міліціонери. Мовляв, є така правозахисна організація, і вона може вам допомогти вирішити проблему. Однак, знати, як захистити постраждалих в таких ситуаціях – сфера відповідальності міліціонерів.
Окрім цього, плинність кадрів серед міліціонерів досить висока – їх навчають на тренінгах, а через 2-3 роки приходять інші, без необхідних знань. Це, знову ж таки, підкреслює обов’язковість якісного вивчення цієї тематики під час підготовки кадрів.
Юридичну грамотність жінок можна підвищити за допомогою громадських кампаній – цим може займатись держава, хоч переважно воно падає на плечі громадського сектору. До прикладу, рівень публічного обговорення питання домашнього насильства в Україні значно зріс протягом останніх десяти років, частково і через акції, покликані пробудити суспільну свідомість. Часто ці компанії здійснювались громадськими організаціями, проте у співпраці з державою.
Завжди, коли працюєш із проблемами прав людини, слід розраховувати на довготривалу перспективу. Тому мені і подобається працювати у цій сфері – коли щось виходить, то люди дійсно отримують захист. Іноді щось вдається лише тому, що громадські активісти роками, а то й десятиліттями тиснуть на державу, доводять справи до суду, змінюючи суспільну думку.
Біографічна довідка
Антоніна народилася в Одесі, а, коли була ще дитиною, сім’я дівчини переїхала до США. Там вона отримала ступінь бакалавра за двома спеціальностями – політичні науки та міжнародні порівняльні студії. Деякий час жила у Мексиці, співпрацюючи із правозахисною організацію, що займалась проблемами жінок. Пізніше закінчила магістратуру в Нідерландах за спеціалізацією «Міжнародне право. Права людини».
Імпульс поїхати до України Антоніна отримала під час стажування в міжнародній організації в Женеві. Там, під час співпраці із міжнародною комісією юристів, вона проводила дослідження щодо доступу до правосуддя жінок в Казахстані і Таїланді. Після роботи на міжнародному рівні у сфері прав людини їй хотілось повернутись на національний.
«Оскільки я сама родом з України, мені було цікаво приїхати сюди для досліджень саме в порівняльній перспективі. Потрібно було робити проект, який би продовжив тему, яку я розглядала до того – права жінок. Україна цікава ще й тим, що тут досить розвинений феміністичний рух, навіть якщо він дещо молодий, як для світового контексту. Також тут працює декілька національних жіночих об’єднань, які надають правову допомогу саме жінкам. Є конкретні організації, доволі відомі – у Львові, Києві, Одесі, Харкові», – розповідає Антоніна.
Переважно своє дослідження дівчина проводила в Києві, періодично виїжджаючи на інтерв’ю у вищезгадані міста та спілкуючись з адвокатами, активістами та державними працівниками. Також займалась волонтерством на «гарячій лінії» Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» та в інших правозахисних організаціях.
Ганна Власюк
