Я вперше подумала про вітер змін у зв’язку з мізогінними висловлюваннями кандидата у президенти Трампа проти суперниці — Гілларі Клінтон. І загалом мізогінними висловлюваннями майбутнього президента в США: деякі з них у процесі кампанії стали мемами, їх продовжують цитувати в карикатурах і твітах. Такого широкого висміювання я не чекала… жартувати про жінок у зневажливому тоні стало неприпустимо. І в Україні також. От тільки не всі до цього виявилися готовими. Особисто я не чекала, що мізогінні висловлювання Олега Ляшка про “Бабу, яка у 40-50 років згорблена ходить” стануть об’єктом солідарного спротиву з боку народних депутаток.
Згодом у США відбувся Women March – солідарна та яскрава хода, що привернула увагу до теми прав жінок. Не випадково вона відбулася з нагоди інавгурації Трампа. Не випадково зібрала більше учасників, ніж власне інавгурація. Важливо, що це відбулося в країні, де, на перший погляд, нібито й немає, за що боротися, де нібито всіх прав уже досягнуто. Важливо, що марш поєднав жінок із різних середовищ і різних походжень — у них знову (раптом?) окреслилися спільні проблеми.
Важливо, що й в окремих українських містах відбулися невеликі акції на підтримку Women March. Важливо та шкода, що таких міст небагато, тобто солідарного пульсу світу ще не вловлюємо. Але вже починаємо дослухатися до нього — зокрема завдяки роботі медіа, які подекуди, хоч і не так часто, як хотілося, повідомляли про важливі всесвітні тренди жіночого руху.
Наступним актом став голлівудський скандал, який розпочався з “вайнштайнгейта”, тобто звинувачень Гарві Вайнштайна в сексуальних домаганнях до відомих акторок. Далі посипалися інші зізнання — і від ширшого кола потерпілих, і щодо ширшого кола агресорів. Згодом коло тем розширилося, до розмови долучили нові галузі, зокрема, політику. Велика розмова на цю тему була у Великій Британії, де фігуранти з орбіт скандалу дивувалися, що змінилася культура та її норми.
До речі, навесні 2016 року у Франції в Національній асамблеї теж був секс-скандал. Четверо жінок звинуватили віце-спікера парламенту Дені Бопена в сексуальному насильстві, після чого він подав у відставку. Тоді історія не набула великого розмаху, кар’єри політиків не “посипалися”. Хоча в кулуарах журналістки та працівниці парламенту вже давно ділилися “чорними списками” з іменами чиновників, із якими краще не залишатися ввечері на одному поверсі чи в одному кабінеті в безлюдному будинку парламенту. Цікаво, чи існують такі “чорні списки” стосовно українських політиків і чиновників? Такі викриття в Україні ще відбудуться, як і дискусія про межі допустимого.
Думаю, “вайнштайнгейт” змінить правила гри не лише в Голлівуді, а й в інших країнах та інших полях діяльності. Просто приобійняти, просто покласти руку на коліно, просто схопити за руку, просто покликати до себе в готельний номер — перестане бути “просто”, стане неможливим як практика. В українському вимірі обов’язкового перегляду потребуватиме тональність розмов про жінок у політиці — і про тих, які працюють у законодавчій чи виконавчій владі, і про тих, хто займається бізнесом, і про тих, які працюють у медіа. Крім критеріїв суто естетичних, впевнена, постане й судова практика — тут вистачить декількох позовів про образу честі та гідності https://kredit-n.ru/kredito24.html. А от викриття сексуальних домагань в українському контексті буде складнішим. Чому? Бо жертви не дуже захищені з боку закону, у судах складно доводити факт домагань… а також складно суто емоційно. Легко уявити, як в українських медіа цькують саме постраждалу від насильства, а не агресора. “Сама хотіла” – як парадигма сприйняття насильства – досі дуже живуча. Вона неприпустима, та з часом зміниться — нашими спільними зусиллями.
2017 року жіночий рух у всьому світі набирав силу. В Україні це теж відчутно, саме тому й сила протидії зросла. Якщо раніше далі бубніння в соцмережах опоненти не заходили, то 2017 рік показав малоприємні речі. Наприклад, напад на Марш 8 березня в Києві. Я особисто вже понад 5 років відвідую ці березневі події, але пряма агресія сталася вперше. Гопники, які називають себе “націоналістами” та вигукують гасла, що підозріло нагадують російські “скрєпи”, не нехтують нагодою нападати й на студенток. Згадаймо протидію мітингу в Могилянці проти сексистських висловлювань одного з викладачів. Згадаймо вже два напади на гендерні позаурочні заходи в університеті Драгоманова. Ректор педуніверситету отримав відзнаку “Дискримінатор року”, але чи нападники отримали належні їм судові вироки? Аналогічна історія – з погрозами зірвати презентацію книжки “Майя та її мами” Лариси Денисенко на Форумі видавців. Чи розслідувано цю історію? Чи вивчено погрози “все підірвати”, що звучали в соцмережах?
Головний, на мій погляд, епізод протидії все сильнішому жіночому руху — голосування в парламенті за закони, що ратифікують Стамбульську конвенцію. Навесні їх провалили, а наприкінці 2017 року проголосували, але в урізаній версії — без жодної згадки слова “гендер”. Тепер експертна спільнота міркує, чи такий закон у майбутньому дозволить ратифікувати Стамбульську конвенцію. І тут думки розділилися. У моїх очах важливе не тільки це, але й демонстративна байдужість народних депутатів. Демонстративно не було прийнято жодної поправки від представниць МФО “Рівні можливості”. Демонстративно було проігноровано заклики громади, тобто виборців, прийняти нормальний дієвий закон. Народні депутати не соромляться власної байдужості до прав жінок, тобто половини своїх виборців. Далі – дія за виборцями. Наприклад, у січні 2018 року сходіть у гості до свого “мажоритарника”, розпитайте, як і чому він голосував за закон про протидію домашньому насильству, та й чи був депутат або депутатка взагалі в сесійній залі в день голосування.
І — до перемог! Для мене особисто нотки свята почали звучати ще в листопаді під час Українського жіночого конгресу, що зібрав для непростої розмови про права жінок в контексті роботи виконавчої та законодавчої влади, а також (і насамперед) громадянського суспільства. Дуже важливою подією грудня стало обрання гендерної уповноваженої — Катерини Левченко. Я маю багато надії та віри в її роботу.
Але наприкінці року українське правозахисне середовище таки отримало подарунок — скасування наказу, що регламентував список заборонених для жінок професій. Думаю, це велика перемога і для кампанії “Повага” зокрема. Ми багато говорили про проблему заборонених професій — і цивільних, і військових. Зокрема, дискусію вели й засобами мистецтва — за допомогою конкурсу “Не жіноча професія”, у результаті якого спільно з “Доброю листівкою” були вибрані зображення, що стали листівками. І виставкою, що вже побувала в стінах і парламенту, і Кабміну.
Більше спільних перемог і солідарності в 2018 році!
Ірина Славінська
