Сучасні публічні обговорення теми сім’ї дедалі частіше нагадують дилетантські інтерпретації демографічних змін. Наприклад, якось мер Чернігова, говорячи про демографічну кризу, пропонував свій рецепт виходу з неї: «Якщо брати патріотичну складову, щоб мінімум 3 дитини в сім’ї. Щоб дівчина і хлопець, вони виростали і знали, що якщо в них не буде 3 дітей, значить, вони хворі, якісь не такі, вони взагалі не українці».
Час від часу пропонуються законодавчі ініціативи з «повернення жінок» до їх «природного призначення», як-то законопроекти про заборону абортів (пропоновані втричі упродовж останніх п’яти років), що націлені на «покращення» демографічної ситуації.
Ці дискусії, публічні заяви посадовців, законодавчі ініціативи зіперто на пошук простих відповідей на складні запитання про те, чому сучасна сім’я змінилася та хто «винен» у демографічній кризі. Низька народжуваність є одним із чільних аргументів проти гендерної рівності. Мовляв, прагнення жінок до самореалізації у професії, відмова від їх «головного призначення» є одним із чинників цієї кризи, а політика гендерної рівності тільки її поглибить.
Глобальні чинники змін шлюбної та репродуктивної поведінки. Зміни інституту сім’ї, шлюбної та репродуктивної поведінки розпочалися внаслідок процесів модернізації європейських країн з початку XIX століття та змін умов людського життя. Сучасний стан сім’ї та народжуваності спричинений трьома основними процесами: індустріалізацією, другим демографічним переходом та сексуальною революцією. З переходом суспільств від аграрної до індустріальної економіки жінки активно залучаються до оплачуваної праці нарівні з чоловіками. Так вони поступово набувають економічної самостійності й незалежності, а залучення до оплачуваної зайнятості, підвищення рівня освіти й законодавчі зміни дали жінкам змогу формувати власні життєві стратегії, не залежні від одруження та чоловікової підтримки.
Змінюється мотивація шлюбної та репродуктивної поведінки: від переважно економічних мотивів у доіндустріальних суспільствах до психологічних мотивів (наприклад, прагнення щастя та любові) – у сучасних.
В індустріальному суспільстві вперше в історії потребу мати якомога більше дітей заміняє тенденція обмежувати чисельність сім’ї, передусім унаслідок зниження рівня дитячої смертності.
Російський демограф Анатолій Вішнєвський наголошує на первинності демографічних змін стосовно змін економічних і соціокультурних: «Народжуваність знизилася не тому, що жінки почали навчатися, працювати, прагнути самореалізації, застосовувати сучасні протизаплідні засоби та відмовлятися навіки пов’язувати життя з неперевіреними партнерами. Навпаки, все це уможливилося завдяки тому, що відпала колишня необхідність безперервно народжувати дітей, з-поміж яких величезна частка не виживала, й перед кожною людиною відкрилася свобода індивідуального вибору, якої доти ніколи не було».
Стійке зниження народжуваності розпочалося в розвинених індустріалізованих країнах з 1950-60-х років з різних показників, але у ХХІ столітті показники народжуваності (за певних розходжень) у цих країнах майже зрівнялися (див. Малюнок 1).
Однією з теорій, що пояснює ці зміни, є концепція «другого демографічного переходу». Цей перехід виявляється у підвищенні середнього віку укладання шлюбу та народження дитини, збільшення народжуваності поза зареєстрованим шлюбом, збільшення частки людей, які ніколи не вступали до шлюбу та не мають дітей. Передумовою цього переходу є актуалізація цінностей самореалізації особистості, свобода вибору життєвого шляху, вільного від впливу релігійних, ґендерних, вікових норм і соціального походження, й пов’язана з нею автономія та свобода шлюбного і репродуктивного вибору. В цьому контексті важко переоцінити значення сексуальної та контрацептивної революцій, унаслідок яких народження дитини стає предметом вибору, планування та рефлексії, перетворюється з «жіночої долі» на життєвий вибір.
Ринкові перетворення у пострадянській період здійснили додатковий вплив на народжуваність. Мати дитину чи декількох дітей – це дороге задоволення, надто в умовах ринкової економіки. І йдеться не тільки про низький рівень життя (бо прямого зв’язку між рівнем добробуту в країні та рівнем народжуваності не існує). Йдеться про те, що ринкова економіка актуалізувала питання «ціни дітей» та інвестування в них часових та економічних ресурсів задля життєвого успіху в конкурентному середовищі з високою значимістю людського капіталу. Так, останні п’ятнадцять років наявна тенденція зростання частки домогосподарств, які здійснюють грошові витрати з догляду за дітьми, їх виховання й освіти.
Попри складність означених процесів, найчастіше саме жінок звинувачують в демографічній кризі. «Основною причиною загострення демографічної кризи є зниження до критичного рівня народжуваності, зумовлене цілим рядом причин – економічних, соціальних, психологічних, біологічних. Це насамперед (виділено мною – О.С.) зміни в соціальному статусі жінки – розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня освіти та зайнятості» – йдеться у державній «Стратегії демографічного розвитку до 2015 року». Подібним чином демограф Людмила Черенько нещодавно зазначила, що однією з чільних причин низької народжуваності в Україні є освіченість українських жінок.
Спробую підшукати аргументи проти таких звинувачень.
Аргумент 1. Жінки хочуть мати дітей та більше ніж чоловіки орієнтовані на їх народження та виховання
Так, за даними опитування української молоді дівчата та молоді жінки значно частіше ніж чоловіки частіше визначили народження та виховання дітей як свій життєвий пріоритет (див. Малюнок 2).
Аргумент 2. Чоловіки орієнтовані на малодітність так само як жінки
Тож підстав звинувачувати жінок у зниженні народжуваності немає. Репродуктивні установки в демографії вивчаються через показники ідеальної, бажаної та запланованої кількості дітей. Так, за даними дослідження Інституту демографії та соціальних досліджень, як жінки, так і чоловіки орієнтовані на малодітність. Уявлення жінок та чоловіків про ідеальну та заплановану кількість дітей відрізняються несуттєво (див. Малюнок 3).
Близькі дані було отримано у репрезентативному опитуванні молоді 2015 року. Відповідно до результатів, дівчата та жінки навіть частіше за хлопців та чоловіків хочуть мати двох дітей (див. малюнок 4).
Зауважу, що серед молодих людей України лише 1% орієнтовані на відмову від батьківства. Припускаю, що люди, орієнтовані на бездітність, існували і раніше, але вони не завжди відкрито заявляли про свою позицію або ця позиція була поза фокусом демографічних обстежень та соціологічних опитувань.
Аргумент 4. Зворотній зв’язок між рівнем народжуваності та рівнем економічної зайнятості жінок відсутній, активне залучення жінок до ринку праці не завжди спричиняє зниження народжуваності
Станом на 2015 рік найвищі показники народжуваності в Європі зафіксовано в Ірландії (14 народжень на кожну тисячу населення), Білорусі (12,5), Франції (12), Великобританії (11,9), Швеції (11,7), найнижчі ‒ в Італії (8,0), Португалії (8,3), Греції (8,5). В Україні у 2015 році цей коефіцієнт становив 10,7 народжень на кожну тисячу населення порівняно з 11,1 у 2013 році поряд із наявністю регіональних відмінностей у рівнях народжуваності.
Немає єдиного показника, який би пояснював такі розбіжності: важить рівень життя та оплати праці, особливості сімейної політики, доступність державних послуг догляду за дітьми, стан ринку праці, культурні відмінності тощо. Втім, можна припустити відсутність зворотного зв’язку між жіночою зайнятістю, гендерною рівністю та рівнем народжуваності. Так, вищі за середні показники народжуваності поряд із високим рівнем жіночої зайнятості (74,% жінок порівняно з 60,7% у середньому у країнах ЄС) спостерігаються у Швеції. Тут (а також в Словенії) наявна ще одна цікава тенденція: у цій країні немає відчутного зворотного зв’язку між кількістю у жінки дітей та рівня її зайнятості на відміну від України (та багатьох інших країн), де є чітка закономірність: що більше у жінки дітей, що менше вона економічно активна (див. Малюнок 5).
Можна припустити, що (серед іншого) це є результатом сімейної та гендерної політики, спрямованої на сприяння поєднанню зайнятості та материнства. До слова, деякі (північноамериканські та європейські) дослідження виявили зв’язок між розподілом хатніх обов’язків між партнерами та репродуктивними установками жінок: ймовірність народження другої дитини вища в тих сім’ях, де є рівнішим розподіл цих обов’язків.
Аргумент 5. Народження дитини (дітей) – це ризики передусім для жінок
Народження дитини практично не впливає на професійне та повсякденне життя чоловіка, натомість для жінок материнство може означати цілковиту зміну життєвої траєкторії на тривалий час.
Наявна в Україні система соціально-правового захисту материнства не компенсує жінкам ризиків, пов’язаних із народженням дитини: 1) ризику бідності сім’ї з дітьми, надто коли жінка самостійно виховує дитину або в сім’ї народилася дитина з інвалідністю; 2) ризику втратити роботу, бо попри лояльне до жінок-матерів трудове законодавство, матерів дискримінують на ринку праці; 3) ризику знизити професійну активність через покладену чи не виключно на жінок відповідальність за доглядову працю; 4) ризику перевантаження чи так званої «подвійної зайнятості» (на роботі та вдома): рівень зайнятості жінок в Україні є вищим за середній у країнах ЄС, поряд із цим репродуктивна праця залишається переважно чи навіть виключно жіночою справою. Для чоловіків практично не існує дилеми «робота VS сім’я», ба більше – можна припустити, що батьківство позитивно впливає на економічну активність чоловіків.
Жінки відмовляються від народження двох-трьох або більшого числа дітей у тому числі через те, що передусім для них гостро постає суперечність та напруження між професійними та сімейними обов’язками, надто в умовах ринкової економіки. Ринок праці в сучасній Україні є недружнім до працівниць(ків) з сімейними обов’язками, що впливає передусім на економічні можливості матерів. Суспільство очікує від жінок відповідального, «інтенсивного» та «професійного» материнства, а працедавець – відданості роботі. Зрештою, лише 1/3 жінок повністю використовують відпустку по догляду за дитиною, особливо серед працівниць приватних компаній, у т.ч. через побоювання втратити роботу.
Наявні інструменти сімейної політики не здатні компенсувати жінками ці ризики. Отже, закликати жінок народжувати трьох дітей чи ініціювати заборону абортів означає цинічно ігнорувати суспільні контексти материнства в Україні. У держави є два варіанти: дедалі ігнорувати ці речі та пропонувати нереалістичні проекти демографічного зростання через пропаганду багатодітності та заборону абортів. Або думати та діяти реалістичніше: розвивати мережу доступних та якісних ясел та дитсадків, впровадити оплачувану батьківську відпустку та «бáтьківську квоту» в ній, створювати дружні до сім’ї робочі місця у державних компаніях та заохочувати приватні компанії до впровадження таких програм тощо. Це довго, це дорого, але це ймовірно єдине, що уможливить зниження темпів депопуляції в країні.
Олена Стрельник, спеціально для «Поваги»
