Нас у купе було двоє: я і козел. Козел був п’яний і спраглий до спілкування. З одного боку, йому було добре й без мене: він сам собі наливав горілки, сам до себе бубонів — коротше, виглядав самодостатнім. Мені було трохи за двадцять, і я все чекала, доки до нас у купе хтось підсяде. Але де там. Як на лихо, нікого не було.
Та раптом цьому самодостатньому чолов’язі схотілося жіночого тепла. Слово за слово (я всіляко морозилася та демонструвала небажання спілкуватися), пропозиція випити, ображання на те, що я не хочу. Зрештою, попутник різко встав і пересів до мене на полицю, а руку свою поклав вище мого коліна, на стегно.
Мені чомусь не спало на думку скаржитися провідниці, посоромилася, чи що. Я просто з обуренням вискочила геть із купе й решту дороги «перекантовувалася» то в коридорі, то в тамбурі… Аж доки одноосібна дискотека мого попутника не скінчилася і його не зморив сон. Тоді вже я змогла повернутися, аби мишкою просидіти на своїй полиці до кінця поїздки.
Переконана, жінкам, які це читають, йокнуло. Майже кожна з нас стикалася з дуже схожими ситуаціями, коли ти опиняєшся в закритому просторі з людиною, яка має фізичну перевагу, задурманений алкоголем мозок та бажання «поспілкуватися». А от реальної загрози бути покараною за таку поведінку — не має.
«Кумедний» допис прочитала сьогодні, що цікаво — в книжковій спільноті. Там чолов’яга розповідав, як любить, коли йому в купе трапляється «красуня-сусідка». При цьому, взагалі не знічуючись, розповідав спільноті на 72,5 тисячі підписників, що навіть якщо до «практики» діло не доходить, то йому це суто естетично дає насолоду.
До практики, розумієте? Так, чолов’яга написав типу гумористичний допис, сотні коментаторів посміялися під постом, аха-ха, як смішно, красуня-сусідка, практика, те-се.
Читайте також: #Страшноїздитивпотязі: українки діляться історіями про поїздки залізницею
У цьому ж дописі пан автор розповідав випадок, як до нього чіплявся п’яний сусід по купе, всіляко порушував особисті кордони та не чув відмови.
І, розумієте, пану дописувачу не тьохкало. Дві частини його допису — про красуню-сусідку та «практику» і про неприємного п’яного попутника, який випивав, не чув відмов і ліз спілкуватися — йому зовсім не збігаються в цілісну картину.
А мені — збігаються.
Узагалі це дуже показовий допис. Чоловіки вважають дотепним приставання до жінок у поїздах. Це ж так смішно. Певно, їм перед очима не стоїть синє від побоїв обличчя Анастасії Лугової, коли вони кепкують на цю тему.
А мені — стоїть.
Мені стоїть моя історія та історії моїх подруг. Для мене загалом ця вся тема транспорту, закритих приміщень, п’яних попутників і відсутності допомоги — дуже й дуже тривожна і, знаєте, аж ніяк не смішна.
Оце ж місяць тому всі обговорювали пропозицію про окремі «жіночі вагони». Жінки ділилися своїми історіями. Чоловіки — хто слухав, а хто й ржав. Вправлялися в дотепності. Зрештою, я спеціально для журналістського матеріалу поговорила з автором поданого на Громадський бюджет проєкту про окремі вагони. І знаєте, про що йому йшлося? Доки ми всі обговорювали цей проєкт із точки зору жіночої безпеки, виявилося, що насправді автор його створив, щоб красиві жінки, які пітніють у переповнених вагонах, не відволікали його від думок про «долі світу»! Я вам клянуся, він справді саме це й мав на увазі своїм проєктом! У мене навіть диктофонний запис є.
І ось вишенькою на торті цих всіх обговорень та дискусій стає повідомлення ілюстраторки Надії Кушнір про те, що її мало не зґвалтували в потязі. А провідник (чи -ця?) належної допомоги не надав.
Допис провисів щось із хвилин 20. Далі Надя не витримала і знесла пост. І я її розумію: витримати «парад білих пальт» складно навіть у стабільному психологічному стані, а що вже казати про емоційний роздрай після таких «пригод»?
Наш соціум досі глибоко вражений вірусом «сама винна». Сама винна, що сіла в потяг. Сама винна, що не кричала. Сама винна, що не кликала провідника одразу (а якщо кликала — то не з тією інтонацією й не так). Сама винна, що їздиш Україною. Що одягаєш одяг. Що вродлива. Що жінка.
Добре бути насильником — чини собі насильство, усе одно в усьому винна жертва!
Це така мантра самозаспокоєння. Якщо довго переконувати себе, що зґвалтування залежить від жертви, а не від ґвалтівника — значить, особисто я зможу поводитися правильно й зі мною такого не станеться.
Наївне переконання. Статистика говорить, що більшість нападів сексуального характеру йде від знайомих людей. Що зґвалтування не залежить від культури чи одягу. Зґвалтування відбувається, бо ґвалтівник хоче ґвалтувати. Все.
Це з точки зору здорового глузду. Але з точки зору пересічного громадянина умовного пострадянського простору, вся відповідальність за безпеку покладена на жінку. Це нагадує мені хвилю булінгу у Франції щодо дітей 2010 року народження. Ким би ти не був чи не була, а від «вини» не відкараскаєшся, якщо рік твого народження 2010. Тільки наш 2010 рік — це жіноча стать.
Мене особисто обурює небажання відповідальних осіб бодай спробувати розібратися, що можна зробити з безпекою жінок у транспорті. Єдина спроба запровадити жіночі вагони в Укрзалізниці з тріском провалилася 2010 року. Та й те, тоді касирки, підморгуючи, продавали чоловікам місця у «жіночих» вагонах. Мовляв, квитків немає, хіба що в жіночий вагон — блим-блим!
У світі є достатньо досліджень, що показують, які заходи безпеки в транспорті найкращі для жінок. І ні, як не дивно, це не жіночі вагони. Жіночі вагони знижують рівень домагань, але дають «індульгенцію» насильникам щодо тих жінок, які потрапили у спільні вагони. Та нам ще до обговорення такого рівня досить далеко. Ми ще не пересміялися з самої ідеї спільних вагонів.
Є й інші методи, окрім різних вагонів. Наприклад, обладнати транспортний засіб GPS-трекером і тривожною кнопкою. Тоді в реальному часі можна відстежувати місцеперебування людини, яка під загрозою, і реагувати за першої ж нагоди. Можна, все можна. Але немає політичної волі. Чи як там кажуть? «Не на часі».
Зрештою, знаєте… Я б теж на місці чоловіків хотіла їздити в жіночих вагонах. Тут тобі не треба терпіти п’яного безпардонного попутника. Тут тобі є шанс здибати красуню-сусідку. Навіть якщо не дійде до практики, то можна отримати естетичне задоволення. Отож.
Анастасія Мельниченко
