«Вибачте, у нас немає для вас потрібних умов для праці», — кажуть незрячій психологині в центрі зайнятості.
Таку доволі типову відмовку неодноразово доводиться чути людям із інвалідністю під час пошуку роботи.
Щоб отримати бажану посаду, їм треба здолати низку перепон. Спочатку доводиться навчатися там, де є хоча б якісь умови. Потім складно влаштуватися на роботу, адже більшість офісів залишаються недоступними. А якщо й вдається, то добратися туди – ще той квест (жахливі дороги, брак сучасного транспорту, відсутність розмітки й інформаційних покажчиків тощо).
Але, зрештою, в Україні чимало жінок із інвалідністю, які можуть поділитися своїм успішним досвідом працевлаштування. «Повага» з’ясовувала, як українки з інвалідністю шукають та знаходять шляхи для професійної самореалізації.
Коли хобі може стати в пригоді
Знайомтеся – Олена Олійник. Історія про те, як її запрошували працювати стюардесою, прочитавши в резюме про знання китайської мови – уже скоро стане легендою. Роботодавець зовсім не зауважив, що дівчина користується кріслом колісним.
За фахом Олена – юристка, має й відповідну вищу освіту. Зізнається, що це був радше вимушений крок, бо насправді мріяла про вивчення іноземних мов. Але як користувачка крісла колісного не змогла потрапити до омріяного вишу через архітектурну недоступність. Тоді як навчатися на юристку можна було дистанційно.
«У нас в Одесі практично всі виші недоступні. Мої знайомі, які пересуваються на візку, регулярно стикаються з цією проблемою. І тут ідеться не тільки про освіту, а практично про всі сфери працевлаштування. Багато хто через це не може влаштуватися на роботу, оскільки офіси залишаються недоступними. Добре, що зараз уже є онлайн, є дистанційна робота», – зауважує Олена.
За її словами, якщо для кар’єрного зростання потрібно щодня їздити на роботу, то завдання істотно ускладнюється. Попри те, що в місті працює комітет із доступності, боротися за свій комфорт доводиться самотужки. Свого часу Олені знадобилося аж три роки, щоб «вибити» ремонт дорожнього покриття у своєму дворі. З низькопідлоговим транспортом теж біда. Часом його доводиться чекати мало не годину. Тому дистанційна робота — це гарний вихід.
Нині Олена працює перекладачкою з китайської мови на базі онлайн-магазину. Цю професію опанувала завдяки своєму хобі. Якось вона лікувалася в медика, що приїхав із Китаю. Самотужки вивчала китайську і зрештою почала спілкуватися з лікарем його рідною мовою. Згодом знайшла в мережі китайських друзів, стала з ними листуватися. Хотіла побувати в Китаї. І три роки тому їй це вдалося.
«Китайці — дуже гостинний народ. До мене там ставилися доброзичливо. Я не відчувала на собі якихось зніяковілих поглядів. Одного разу сховалася від дощу в бібліотеці. Йшла пара молодих людей. Вони запропонували парасолю. Було дуже приємно. Ще був випадок, що я не могла виїхати на пандус, який не відповідав куту нахилу. Мені відразу допомогли», – пригадує Олена.
«Працевлаштовують» не людей, а їхні трудові книжки
«У 1990 році близько тисячі американських активістів кинули свої милиці та візки й поповзли по сходах просто до Капітолію. Все для того, щоб ухвалили закон, який захищатиме їхні права», — розповідає Ірина Твердохліб.
2016 року вона вирушила до США вивчати дисципліни, що стосуються інклюзивної освіти та архітектурної доступності. І це після того, як у полтавському Інституті економіки та права їй спочатку відмовили, коли вона захотіла здобути другу вищу освіту. Сказали: «Ви не зможете тут навчатися, бо наше приміщення недоступне для таких студентів з інвалідністю, як ви». Усе тому, що Ірина була у кріслі колісному.
Нині Ірина очолює відділ по роботі з людьми з інвалідністю Центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» у Полтаві. Також вона – регіональна представниця Всеукраїнського громадського об’єднання Національної асамблеї людей із інвалідністю України. До того ж, уже третій рік працює в тому самому Інституті економіки та права, де викладає дисципліну «Інклюзивне суспільство».
Каже, що чудово розуміє, навіщо офіційно беруть на роботу людей із різними групами інвалідності. Згідно з Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб із інвалідністю», в країні діє чотирьохвідсоткова квота.
«Не можна сказати категорично, що ця квота не допомагає при влаштуванні людей із інвалідністю. Інша справа, коли роботодавець влаштовує на роботу «трудову книжку», а не людину. Виплачується певна заробітна плата або відсоток, але немає потреби облаштовувати робоче місце, думати про графік роботи, захист соціальних прав працівника чи працівниці з інвалідністю», – каже Ірина Твердохліб.
Але з реальним працевлаштуванням проблеми не закінчуються. Наприклад, за ту ж саму роботу людина з інвалідністю може отримувати меншу зарплатню, ніж її колеги, працювати за незручним графіком, терпіти незручності через погано облаштоване (або взагалі відсутнє) робоче місце, потерпати від дискримінації з боку колег та роботодавців. Також їй можуть відмовити в отриманні соціальних гарантій чи пільг, наприклад, у путівці до санаторію чи у відпустці.
Що говорять цифри?
За даними опитування американської спільноти 2013 року IWPR (Women’s Labor Force Participation) та Бюро статистики праці США (2014), ситуація із зайнятістю й доходом жінок із інвалідністю маловтішна:
- Приблизно 2,6 мільйона жінок серед працюючих мають інвалідність, зокрема – порушення зору, слуху, мають труднощі у сприйнятті інформації, самообслуговування або самостійного життя (становлять 3,6% всіх працездатних жінок із інвалідністю).
- Рівень залученості жінок із інвалідністю становив 17,1%, порівняно з 62,7% жінок без інвалідності.
- Жінкам із інвалідністю знайти роботу важче, ніж жінкам без інвалідності. 2013 року рівень безробіття серед жінок із інвалідністю становив 13,5%, порівняно з 6,8% для жінок без інвалідності.
- Жінки з інвалідністю частіше працюють неповний робочий день. Відсоток жінок із інвалідністю, які працюють неповний робочий день, у 2013 році становив 38,4 % проти 28,9 % жінок без інвалідності.
- Жінки з інвалідністю приблизно так само, як і інші жінки, працюють у сфері продажів та в офісі (31,8% та 30,4% відповідно) і дещо частіше працюють у сфері обслуговування (24,8% та 21,6%). Вони рідше працюють на управлінських та суміжних професіях (34,9% жінок із інвалідністю та 41,8% жінок без інвалідності).
- Жінки з інвалідністю, які працюють повний робочий день, повідомляють про нижчий дохід за рік, ніж ті, хто не має інвалідності (32 500 доларів США порівняно із 38 000 доларів США).
Фахова освіта + особистий досвід = успіх
«Я дуже довго шукала роботу. І за фахом, і не за фахом. Але мені завжди казали: «вибачте, у нас немає для вас потрібних умов для праці». Тоді я зрозуміла, що єдиний шлях, яким людина з інвалідністю може зараз іти, – це створювати власний продукт, свої проєкти. Або бути залученою до інших проєктів як спеціалістка»,– зауважує психологиня Юлія Ворман, яка має інвалідність зору.
Вона пригадує, як колись хотіла влаштуватися на роботу до школи чи дитячого садка. У центрі зайнятості її резюме прийняли й обіцяли відповісти. Але зателефонували лише раз і порадили жінку з центру розвитку. Вони домовилися про зустріч. Але потенційна працедавиця на неї так і не прийшла.
«Потім по телефону вона сказала, що просто про мене забула. Власне з такої «цікавої» історії почалися мої пошуки роботи», – пригадує Юлія.
Свою спеціальність вона обрала не випадково. Ще з дитинства любила аналізувати свої думки, емоції та поведінку. Першочерговим для неї було бажання розібратися в собі, а вже потім допомогти іншим у цьому непростому ділі.
Нині Юлія надає психологічну допомогу людям із інвалідністю. Під час своєї практики робить акцент на груповій роботі. Саме такий підхід дає можливість кожному й кожній знайти коло друзів, які зрозуміють та підтримають. Для людини з інвалідністю це дуже важливо. І дуже помічними в цьому є не тільки фахова освіта, але й особистий досвід психологині.
За її словами, пошук роботи – це далеко не єдиний бар’єр, із яким стикається людина з інвалідністю. Навіть поїздка з одного кінця міста на інший може виявитися ще тим випробуванням. Так, за останні шість років певні зміни дісталися і Кривого Рогу, де мешкає Юлія. З’явилося багато озвучених світлофорів, є внутрішнє озвучування в громадському транспорті. А от зовнішнього якраз дуже бракує.
«Дуже незручно забігати в тролейбус і питати пасажирів, який це номер маршруту», — підсумовує психологиня.
«Робота завжди є, і її багато»
«Робота завжди є, і її багато. Звичайно для тих, хто справді хоче працювати», — впевнена адміністраторка проєктів організації «Fight for right» Тетяна Ковальчук. Жінка пересувається за допомогою крісла колісного.
«Реальний фізичний стан, незалежно від його тяжкості, ніколи не впливав на можливість працювати. Бо при бажанні завжди можна знайти варіанти по своїх силах. Наприклад, я заробляла в’язанням светрів на замовлення, ще лежачи в лікарняному ліжку після травми», — розповідає свою історію Тетяна й переконливо додає:
«Але тут є варіанти. Перший — пристосовуватися до тих пропозицій, що є на ринку праці без додаткових зусиль для себе. Однак потім не скаржитися, що робота не приносить задоволення та погано оплачується. Другий — учитися, отримати досвід, щоб надалі претендувати на бажану роботу, гідно оплачувану. Із досвідом я обираю другий варіант», — підсумовує Тетяна Ковальчук.
Пандемія й люди з інвалідністю
Міжнародна організація праці у своїх рекомендаціях щодо організації трудової діяльності для осіб із інвалідністю під час пандемії COVID-19 наголошує, що умови праці повинні бути доступними та інклюзивними. У випадку дистанційної роботи особливо важливо, щоб цифровий контент був доступним, а за потреби забезпечувати жестову мову й доступні формати зустрічей. Деяким працівникам та працівницям із інвалідністю знадобиться доступ до адаптивного програмного забезпечення або обладнання, яке вони мали на робочому місці, або потрібно буде забезпечити інші зміни в новому робочому середовищі.
Низка організацій у різних країнах розробили цілі політики задля підтримки осіб із інвалідністю:
- забезпечення розумного пристосування для людей із інвалідністю, які працюють в офісах, а також удома (Шрі Ланка);
- розумні зміни для вирішення проблем, пов’язаних із дистанційною роботою серед працівників із інвалідністю, адже особи з інвалідністю повинні продовжувати свій професійний розвиток під час кризи (Велика Британія);
- послуги з пошуку роботи під час кризи для людей із інвалідністю, які втратили роботу або шукають свою першу роботу (Бангладеш);
- ініціатива перекваліфікації, щоб допомогти працівникам із інвалідністю отримати навички для післякризової роботи (Філіппіни).
Потрібні ініціативи «згори»
Розвиток технологій та можливість працювати віддалено значно полегшили пошук роботи для людей із інвалідністю. Але для тих, хто має інтелектуальні порушення, це досі складно. Проте кожна людина має право на повагу до гідності та на рівні права з іншими. А отже й на можливість заробити на життя самотужки.
Проте наразі люди з інтелектуальними порушеннями не отримують системної підтримки від держави. Якщо хтось із них і працевлаштований, то здебільше займається збитковою працею. Із точки зору роботодавця вона дотаційна. Наприклад, є пекарні чи кафе, які приймають саме працівників чи працівниць із інтелектуальною інвалідністю. На жаль, ідеться винятково про поодинокі ініціативи, що існують завдяки ентузіазму палких прихильників.
Співзасновниця громадської організації «Коаліція захисту прав осіб із інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень» Раїса Кравченко згадує київську пекарню «Good Bread From Good People», яку очолює Владислав Малащенко. Заклад існує вже чотири роки, за цей час закривався тричі. Там наймають людей із ментальною інвалідністю – інтелектуальними порушеннями, розладом аутистичного спектру та синдромом Дауна. І вони за допомогою волонтерів/ок, які їм допомагають, створюють смачну випічку. Проєкт заробляє здебільшого на корпоративних замовленнях.
«Вони працюють завдяки потужному фандрайзингу та піару. Пекарня не є економічно вигідною. Такі ініціативи піднімають питання щодо працевлаштування людей із інтелектуальними порушеннями. Є декілька подібних кафе. Їх небагато», – пояснює Раїса Кравченко.
Вона переконана, що тут просто потрібні ініціативи «згори». Наприклад, створення системи підтриманої зайнятості на ринку праці. Це дало б змогу роботодавцю сплачувати зарплати за кошт державного чи місцевого бюджету. А отже – не працювати собі у збиток.
«Наприклад, у Данії компенсують до 75% зарплати. До того ж, вона не може бути меншою за мінімальну. Але й роботодавець не працюватиме собі у збиток. У нас є така послуга, як супровід при працевлаштуванні та на робочому місці. Але вона існує лише теоретично. На практиці навіть схожі майстерні, як уже згадана пекарня Влада Малащенка, не змогли «пробити» собі цю соціальну послугу», – підсумувала Раїса Кравченко.
Юлія Гуш
