В український прокат через рік після світової прем’єри на фестивалі незалежного кіна «Санденс» вийшла «Перспективна дівчина» (Promising Young Woman) – режисерський дебют британської акторки й письменниці Еміральд Феннел.
Цей фільм вартий уваги хоча б через зливу нагород, зібраних ним – включно з чотирма номінаціями на «Золотий глобус». Виконавиця головної ролі Кері Малліган має вже понад дюжину призів, зокрема від авторитетної Національної ради кінокритиків США – що робить її безумовною фавориткою “Оскарівських” перегонів.
Авторка фільму Еміральд Ліллі Феннелл народилася 1985-го. Починала як акторка. Знімалась у драматичних фільмах «Альберт Ноббс» (2011), «Анна Кареніна» (2012), «Дівчина з Данії» (2015), «Віта й Вірджинія» (2018) та в серіалах «Виклик акушерки» (BBC, 2013-2017) і «Корона» (Netflix, 2019-2020).
Паралельно Феннелл розвивалася як сценаристка й письменниця. 2019-го – працювала шоураннеркою другого сезону теледрами «Вбиваючи Єву» (BBC America). «Перспективна дівчина» – її повнометражний режисерський дебют.
Спочатку нас вводять в оману. Принаймні перша сцена виглядає однозначно: серед розгулу в нічному клубі троє чоловіків помічають геть п’яну блондинку. Один із компанії, на ім’я Джеррі, під схвальні коментарі спільників, мовляв, такі жінки «самі напрошуються», пропонує незнайомці підкинути її додому, а натомість завозить до себе. Намагається ще більше напоїти й зайнятися з нею сексом супроти її волі. Проте в певну мить дівчина з несвідомого об’єкта перетворюється на цілком тверезого й злого суб’єкта, чим цілковито приголомшує ґвалтівника. У наступному епізоді Кессі, вона ж Кассандра (Кері Малліган), вже повертається додому – босоніж, вимазана чи то кров’ю, чи то кетчупом. Доля Джеррі викликає найпохмуріші припущення.
Тож подальший сюжет проглядається чітко: 30-річна героїня з травмою витончено мститься тим, хто готовий завдати цю травму іншим жінкам. Приходить у місця скупчень самців homo sapiens, прикидається п’яною, дає черговому любителю домагатися безпорадних жінок завезти себе додому й потім суворо його карає. У Кессі є спеціальний блокнот, куди вона ставить палички після кожної «вечірки»: один провчений аб’юзер – одна паличка. Коли паличок стає чотири, вона їх закреслює. Як дні на стіні тюремної камери.
Кессі справді ув’язнена всередині страшної ситуації, яка спіткала її ще під час навчання у вищій медичній школі «Форрест». Її найближчу подругу Ніну напоїв, а потім зґвалтував однокурсник – причому в компанії таких самих, як він, мерзотників, що не просто дивилися, а й сміялися з жертви. Це зламало Ніну. Ім’я насильника залишилося на ній як тавро, «вичавило з неї душу», як пізніше говорить Кассандра. Вони обидві покинули університет: Ніна – через глибокий психологічній надлам, замовчування з боку керівництва вишу й подальше цькування, Кессі – щоб підтримати подругу. Але підтримка не допомогла. Перспективна дівчина – це, власне, Кассандра: вважалася найкращою на курсі неврології, мріяла стати лікарем, але те, що сталося з Ніною, зруйнувало життя і їй.
Еміральда Феннел недарма має нагороди за сценарну й письменницьку майстерність. У драматургії фільму закладено кілька непередбачуваних поворотів, які повністю перекреслюють очікування, що встигли сформуватися у глядача. Режисерка спочатку нагнітає темп, потім скидає його посередині історії, заливаючи напругу низкою ліричних сцен, аби вчергове обдурити глядача, знову згущує атмосферу, шокує несподіваною розв’язкою і ще раз ошелешує фіналом. Фільм розбитий на розділи, позначені римськими цифрами I, II, III (завжди рожевими), в кожній з них героїня закликає до відповіді причетних до знищення Ніни. Останній розділ позначений, втім, не IV, а IIII – точно як палички в блокноті, і ці палички будуть закреслені. Але, повторюся, усе не зовсім так, як ми очікуємо.
Це стосується зокрема й головної героїні. Насправді вона досягає своїх цілей не грубою силою, а інтелектом, вибудовуючи інтриги, маніпулюючи чужими страхами; і навіть якщо Кессі намагається вдатися до насильства, Феннел не дає їй цього шансу: ангел помсти має лишатися в білих шатах. Малліган проходить усі сюжетні повороти з приголомшливою органічністю. Завдання в неї справді складне: провести героїню через кілька кардинальних змін стану. Спершу вона – безпорадна і п’яна, але це, так би мовити, театр у театрі. Потім, при викритті чергового кривдника – жорстка, жахаюча. Оманлива розрядка, прив’язана до романтичної лінії, вимагає Кессі закохану, усміхнену, гостру на язик. [a1] В інший момент вона заливається слізьми – коли бачить щире каяття в одному з тих, хто занапастив Ніну. Іноді вона виглядає набагато старшою за свої 30, у її погляді провалля розпачу, іноді вона – радісне дівчисько. Але, варто повторити, вона не уподібнюється ґвалтівникам, і образ безжальної фурії виявляється черговою обманкою: їй важливо дати винним відчути біль жертви, не обов’язково при цьому вдаючись до насильства.
Візуальне рішення фільму заслуговує окремої розмови. Феннел, оператор Бенджамін Кракун і художник-постановник Майкл Перрі помістили героїню в середовище навмисно акцентованого гламуру, навіть кітчу. Кессі найчастіше одягається в рожеве й ніжно-блакитне, в якісь пухнасті светри та сукні в квіточку. Рожеві номери розділів – та ж стилістика. Ключовий поворот сюжету, що радикалізує дії Кассандри і призводить до фатальної розв’язки, взагалі відбувається у вітальні, витриманій у тих же пастельно-бежевих тонах, з херувимчиками, що тримають свічники, якимись мармуровими столиками й великою фотографією вівчарки в золотій (sic!) рамі. Таке сполучення наростаючого напруження й розцяцькованої поверхні додає історії зловісних інтонацій.
Невідомо, скільки «Золотих глобусів» і «Оскарів» отримає ця робота. Але, поза сумнівом, Феннел і Малліган вдалося витворити фільм, у якому феміністична оптика не суперечить гостроті сюжету, бажання справедливості – віртуозній режисурі, ясна етична позиція – візуальній ефектності.
І як би химерно не виглядала вся історія, в ній – правда і нічого крім правди.
Правда, розказана красиво. І болісно.
Дмитро Десятерик, “День” – спеціально для “Поваги”
