Чому в Україні чоловіки рідше беруть відпустку з догляду за дитиною, ніж чоловіки в інших європейських країнах. Чи реально в нинішніх умовах вдало поєднувати роботу й материнство. Та як для батьків в Україні життя змінилося після розпаду Радянського Союзу. Про це «Повага» розпитала гендерну дослідницю, кандидатку соціологічних наук, докторантку факультету соціології Київського національного університету імені Т. Шевченка, авторку книги «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» Олену Стрельник.
– Пані Олено, ви досліджуєте материнство в сучасних умовах. Що змінилося в Україні для жінок, які мають дітей, порівняно з радянськими часами?
– Мусимо сказати, що в Радянському Союзі державна політика щодо матерів змінювалася. Наприклад, відпустка з догляду за дитиною, до якої ми звикли, і яка зараз становить три роки, з’явилася в пізньорадянський період. Уперше у світі її запровадила більшовицька влада 1917 року і така відпустка становила тоді лише три місяці. Уже в 1970-х її збільшили до року. Три роки декретної відпустки впровадили в часи «перебудови», коли виникла суспільна дискусія, щодо того, щоб повернути жінку до сім’ї. Хоча більшу частину історії радянського суспільства держава підтримувала так званий «гендерний контракт працюючої матері», тобто від жінок очікували, що жінки і народжуватимуть, і працюватимуть.
Що змінилося? Гендерний контракт матері, яка працює, домінує й нині, але виникають інші жіночі стратегії. Наприклад, з’являються кар’єрно орієнтовані мами. Зараз їх, однозначно, більше, бо суспільство стає конкурентним, воно будується на умовах ринкової економіки. Поряд із цим з’являється й інша стратегія – це жінки, які хочуть виключно виховувати дітей.
– Впровадження трирічної відпустки з догляду за дитиною, на ваш погляд, – це підвищення соціальних гарантій, чи все-таки жінки завдяки цьому закону довше залишаються вдома зачинені від суспільства і це можна вважати негативним аспектом?
– В Україні відпустка з догляду за дитиною одна з найтриваліших порівняно з європейськими країнами. Справді, нинішня система відпусток, погоджуюся, скоріше виштовхує жінок до сфери приватного, оскільки їм майже не пропонують ефективних стратегій повернення до роботи. Ці стратегії в Україні розроблені на рівні пілотних проектів, як, наприклад, проект «Знову до роботи» громадської організації «Ліга соціальних працівників України», але вони поки не набули масового характеру. Відтак, тривала батьківська (а де-факто, материнська) відпустка поряд із браком місць у міських дитсадках та скороченням ясельних груп стимулює жінок радше залишатися вдома, аніж інтегруватися до ринку праці, тим паче, що, на відміну від Швеції, у нас немає окремої квоти для тата у відпустці. За законом, батько може брати цю відпустку, але на практиці таких татусів дуже мало.
– Розкажіть детальніше про квоту в Швеції.
– У Швеції та в інших європейських країнах є спеціальна квота для тата. Це не просто задеклароване право, там впроваджені механізми стимулювання, щоб чоловіки цю відпустку брали. Наприклад, у Швеції, якщо батько не візьме частину відпустки з догляду за дитиною (а з 2016 року це вже три місяці для батька), сім’я на цей час втратить виплати. А там це близько 80-90% від зарплати. В Україні ж відпустка з догляду за дитиною не оплачується, тож навряд чи можна очікувати, що чоловіки будуть нею активно користуватися, тим більше, що в середньому рівень їхніх зарплат в Україні вищий.
– Взагалі, відомо, який відсоток чоловіків в Україні йде у відпустку з догляду за дитиною чи готовий узяти її?
– Міністерство соціальної політики 2013 року зазначало, що близько 2% татусів оформляли таку відпустку. Скільки готові взяти, мені не відомо. Але жінки в Україні більш толерують ідею, що тато може й мусить її брати, ніж толерують цю ідею самі чоловіки. Бо все-таки гендерні стереотипи, що виховання маленької дитини – жіноча справа, міцні й поширені.
– Що ще змінилося в Україні для сучасної матері?
– По-перше, у нас з’явився новий регулятор материнства – приватний сектор зайнятості. Мої дослідження показують, що трудові практики мам, які працюють у державному та приватному секторі зайнятості, різні. У приватному секторі поширеніша понаднормова праця, непередбачуваність робочого часу, праця у вихідні. Тобто ринок праці вносить свої корективи у те, як мами балансують між домом та роботою. Зрештою, життя матерів, які працюють, стає напруженішим.
Ще один фактор – змінилися стандарти батьківства. Материнство для сучасних жінок стало більш інтенсивним в сенсі часу та уваги, які вони приділяють малечі. Саме у 1990-2000-і роки формується уявлення: хороша мама займається своїми дітьми. Усі опитані мною жінки говорили, що основний критерій материнської турботи – увага до емоційного світу дитини, побудова з нею діалогічних і партнерських стосунків. Це так звана «емоційна робота», що, вочевидь, вимагає від матерів додаткового часу, сили та енергії.
– Тому жінки хочуть менше мати дітей, ніж чоловіки? Напевне, вони більше переймаються тим, що не зможуть приділити належну увагу дітям?
– Звичайно. Ми маємо розуміти, що жінки перебувають, з одного боку, під тиском умов ринку праці, який вимагає від них багато часу та сили приділяти роботі. З іншого боку, на жінок тиснуть нові соціокультурні ідеали материнства. До речі, за даними українських досліджень, материнство сприймається як жертовна справа. Тобто в суспільних очікуваннях хороша мама має поступитися професійними інтересами заради виховання дитини. І ця думка є більш поширеною в Україні порівняно з іншими європейськими країнами. Ще одна причина – народження дитини, а надто кількох дітей, для жінки пов’язане з певними ризиками. За даними статистики 2015 року, 44% зареєстрованих подружніх союзів в Україні розпадаються.
Якщо брати до уваги незареєстровані партнерства, то понад 50%. А зважаючи на те, що у нас дитина зазвичай залишається з матір’ю після розпаду подружніх стосунків, й культура взаємин батька з дитиною після розлучення зовсім не розвинена, острах жінок, які схиляються до малодітності, зрозумілий. Мусимо зважати також на високий рівень бідності материнських сімей. Цей ризик спричиняється, зокрема, збереженням гендерного розриву в оплаті праці, що становить на сьогодні близько 25%.
– Що входить взагалі до поняття «культура батьківства»? На вашу думку, яким чином в Україні краще залучити чоловіків до процесу виховання?
– Стандарти батьківства з часом змінюються, з’являються чоловіки, активно залучені до догляду за дітьми, для яких цінні емоційні стосунки з дитиною, а не просто функція годувальника. Але в Україні відчувається брак механізмів, що підтримували би таких чоловіків. Я вже зазначила, що чинний інструмент батьківських відпусток не стимулює чоловіків до участі в репродуктивній праці.
Тут можуть бути різні стратегії. Наприклад, якщо ми говоримо про проект Кодексу законів про працю, затверджений у першому читанні в листопаді 2015 року, але наразі не прийнятий, то він містить деякі прогресивні норми, що можуть сприяти залученню чоловіків до догляду за дітьми. Зокрема, те, що трудові пільги, які в чинному Кодексі стосуються лише матерів, у проекті нового Кодексу поширюються на працівників із сімейними обов’язками, тобто як на матір, так і на батька.
– Чи можна стверджувати, що брак часу в сучасних матерів зумовлений тим, що вони вже не з гендерними упередженнями обирають спеціальність, більше перебувають на роботі і їм складніше приділити належну увагу дітям?
– Звісно, кар’єрно орієнтованим жінкам досить важко балансувати між материнством і роботою. Для цього треба мати певні ресурси, на які можна спиратися, ‒ допомогу близьких чи няні. Можемо припустити, що зараз більше кар’єрно орієнтованих жінок, порівняно з попереднім поколінням. Світ став іншим, він будується на принципах конкуренції та ринкової економіки. Актуалізуються потреби жінок у професійному та особистісному зростанні, і змушувати їх відмовлятися від цього на користь багатодітності – повна нісенітниця. Жінки зараз високоосвічені, вони прагнуть самореалізації, і це, вочевидь, впливатиме на їхні репродуктивні наміри.
– У дослідженнях Ви говорите, що няні в Україні – не дуже поширене явище. Чому так і що обирають українки?
– У Полтаві я опитала 373 мами, які працюють за наймом. Я поставила їм таке запитання «Якби у вас була можливість скористатися послугами няні замість дитсадка, ви б нею скористалися?». Лише 10% сказали, що так. Чому? По-перше, довіра до ринкових послуг, особливо в галузі догляду за дітьми, в Україні невисока. По-друге, є стійке уявлення про те, що дитячий садочок дуже важливий для соціалізації дитини.
– Чому зараз поширене зволікання з народженням дітей? Це більше європейська практика чи соціально-економічні українські реалії?
– Українки, порівняно з європейками, народжують рано. За даними демографів, 2012 року середній вік народження жінкою першої дитини становив 24,5 року. Пізніше в Європі народжують в Італії, Іспанії, Швейцарії, Греції. Там народжують первістків у середньому в тридцять-тридцять один рік. Найвищий вік зафіксований у Великобританії. Там народжують дітей у середньому в тридцять років. Але і в Україні цей вік поступово підвищується, це називається явищем «відтермінованого материнства» (мені не дуже подобається термін «постаріння материнства»). Чому воно виникає?
У сучасному світі життя перетворюється на проект, тобто його планують, і батьківство перетворюється на такий самий проект, який вписується в інші життєві плани, наприклад здобуття освіти чи досягнення певного рівня матеріального добробуту. Навіть шкільна реформа, яку ми наразі очікуємо, тобто перехід на 12-річне навчання, вплине на середній вік народження жінкою дитини. Адже дівчата закінчуватимуть школу пізніше, потім – виш та, відповідно, буде відкладатися термін їх виходу на ринок праці й народження дитини.
– Взагалі, чи реально в сучасних умовах вдало балансувати між роботою та батьківськими обов’язками?
– Дуже часто зараз у медійних текстах нам пропонують для наслідування образ супермами, яка все встигає. При тому делікатно замовчують той факт, що ці жінки мають ресурси, на які вони можуть спертися. Це створює ілюзію того, що все так просто і мамина праця нічого не варта. Натомість, мені здається, що треба створювати суспільство, де турбота про дітей – суспільна цінність, а не просто перекладати цю турботу на плечі жінок. Наприклад, у Полтаві декілька років поспіль через економію коштів на опаленні дітям продовжують шкільні канікули. Відтак, економія держави на сфері шкільної освіти автоматично стає проблемою родин, які самотужки вирішують питання догляду за дітьми у цей період, адже ані держава, ані роботодавці не надто активно підтримують батьків, які працюють.
– Як ви ставитеся до явища чайлд-фрі? Чим зумовлена його поява, на вашу думку?
– За європейською статистикою, у різних країнах Європи від 1 до 6% населення вважають ідеальною моделлю сім’ї родину без дітей. Загальноукраїнське опитування 2008 року, яке провів Інститут демографії та соціальних досліджень, показало, що ідеальною моделлю сім’ї родину без дітей вважають 1,2% респондентів. Свіжіші дані мені не відомі. Кожен п’ятий респондент на запитання, чи вважає він виправданою свідому відмову репродуктивно здорових пар від народження дітей в Україні, дав позитивну відповідь. Причому в наймолодшій групі репродуктивного віку частка тих, хто виправдовує відмову від народження дитини, була більшою, ніж в інших вікових групах.
Втім, мені здається, панічні настрої щодо чайлд-фрі часто необґрунтовані, бо, по-перше, їх відсоток не великий. По-друге, за всю історію незалежної України, цінність сім’ї та виховання дітей в уявленнях суспільства не зменшується. Ми мусимо також розуміти, що мотивація свідомої бездітності може бути різною. Наприклад, це страх виховувати дітей у суспільстві нестабільності. Це може бути страх жінки не відповідати соціокультурному ідеалу «інтенсивної», жертовної матері. Жінки можуть боятися, що вони не встигатимуть балансувати між роботою та вихованням дитини. Перш ніж робити якісь висновки, треба ретельно дослідити, що спонукає людей до такого рішення. Зрештою, навіть ті, хто задекларував не мати дітей на певний період часу, можуть змінити свою думку.
Розмову вела Наталка Сіробаб
