Здавалося б, українські жінки – високоосвічені та залучені до суспільного життя. Працюють, розбудовують державу. Беруть участь у громадській діяльності. Жінки на рівні з чоловіками стояли на Майдані за права та гідність. Пізніше героїні «Невидимого батальйону» відстоювали свої права в такій маскулінній сфері як збройні сили.
Здавалося б, що тематика гендерної рівності нарешті поступово входить і в український політичний дискурс. Жінок уже не вважають лише Берегинями або Барбі. Активізувалося Міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості». На місцевих виборах 2015 року було запроваджено 30% гендерну квоту. В інтерв’ю політичні партії демонстрували увагу до проєвропейської політики, декларували повагу до цінності рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків.
Здавалося б, часи видимого непрофесіоналізму та нетолерантності в політиці минули. Це колись Президент Віктор Янукович, розповідаючи в Давосі про промо-кампанію України до чемпіонату з Європи з футболу 2012 року, назвав принадами країни каштани, що квітнуть, і жінок. «І у містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити цю красу – це чудово», – сказав Янукович. Або прем’єр-міністр Микола Азаров дозволив собі висловитися: «Одні кажуть, що наш уряд великий, другі, що в уряді немає жінок, ні на кого подивитися під час засідання Кабінету міністрів. Самі нудні особи. За всієї моєї пошани до жінок – не жіноча справа проводити реформи». Та ж сама «традиція» зводити жінок до краси, речей, на які «приємно дивитися». Але схожі висловлювання неприпустимі в демократичному суспільстві, де гендерна рівність виступає цінністю.
Здавалося б, політики як освічені люди повинні знати, що мова ворожнечі (англ. «hate speech») – це будь-яке самовираження з елементами заперечення принципу рівності всіх людей у правах. Політики ж ніби повинні розуміти, що увагу небайдужої громадськості привертають ситуації, коли мову ворожнечі використовують посадові особи, державні діячі, які, навпаки, повинні відстоювати та забезпечувати рівні права та можливості для всіх громадян країни. Тобто, сексистські (або дискримінаційні за статтю, від англ. sex – стать; не плутати сексистські із сексуальними :)) публічні промови – гендерно-стереотипні вислови. Думки вголос про те, що повинні робити саме жінки чи саме чоловіки, де їхнє місце.
Але ж ні. Трапляються нові приклади сексизму. Депутат Антон Геращенко заявляє Надії Савченко, що їй «було б чудово зайнятися влаштуванням свого особистого життя», бажає «народити дітей». Цікаво, чи щось подібне нардеп сказав би своєму колезі-чоловіку? Звісно ж, ні. Таких речей чоловікам, особливо депутатам, не кажуть. Адже облаштування «домашнього вогнища» у нашому суспільстві – це традиційно жіноча царина. Жінка передусім повинна бути Берегинею, принагідно ще й Барбі. Це в жінок на інтерв’ю в процесі працевлаштування запитують особисту інформацію, адже професійні якості жінок нівелюються. Це чоловіки, за замовчуванням, професіонали, зокрема, у політиці.
Слід нагадати і про мера Івано-Франківська Руслана Марцінківа, який дав розпорядження попрасувати всі 1880 прапорів, які вивісять у місті до 25-річниці від Дня Незалежності.
«У департаменті є жінки? У них вдома є праски. Хай принесуть і попрасують», — сказав Марцінків.
Очевидно, що такі висловлювання, які стосуються саме жінок, ображають. Вони «ніжно» «вбивають» попередні зусилля боротьби за гендерну рівність. Публічний сексизм – це не те, за що стояли на Майдані. Стояли й боролися за права, повагу, професіоналізм. Очевидно, цим цінностям і рисам ще довго доведеться навчати. І не тільки суспільство, а й топ-політиків зокрема.
Тамара Марценюк
