Окупація Криму та війна на Донбасі змусили людей покидати свої домівки та починати життя спочатку. «Повага» підготувала натхненні історії трьох жінок, яким вдалося не просто адаптуватися до нових умов, а й відкрити власну справу з нуля.
Оля Олейніченко, засновниця організації EL&OL
«Коли мені щось потрібно – я йду і роблю»
Сьогодні Оля жителька Івано-Франківська та засновниця громадської організації EL&OL, діяльність якої спрямована на роботу зі студентами-іноземцями в Україні та боротьбою з расизмом. У вересні 2014 вона переїхала з рідного міста Донецької області, в якому викладала англійську мову у власному клубі «АВС». Спершу жінка покинула Ясинувату з дванадцятирічним сином Антоном та чоловіком Елвісом. Згодом переїхали і батьки Олі.
Ольга Олейніченко
«Я зрозуміла, що треба їхати, коли побачила блокпости… Коли ти їдеш, а тебе просто так зупиняють якісь дивні люди, запитують в тебе документи, запитують, куди ти їдеш і навіщо. І ти навіть не знаєш, що відповідати, тому що виїхав, щоб погуляти або чогось купити, наприклад. А потім був другий поштовх, коли на дорозі ледь не розстріляли двох молодих людей, хлопець з дівчиною просто не хотіли зупинятися на їхню вимогу, і вони (представники так званої «ДНР» – авт.) почати стріляти. Це було перед нашою машиною».
Батьківщина Елвіса – Нігерія. Через життєвий досвід чоловіка та досвід його знайомих, Оля побачила, що студенти-іноземці, які переїхали до Івано-Франківська з окупованих територій України, стикаються з низкою проблем. Так і виникла ідея створити організацію, яка допомагатиме іноземним студентам, а також поширюватиме цінності толерантності та боротиметься з дискримінацією та расизмом.
«На жаль, між іноземними студентами та українським суспільством не відбувається ніякої інтеграції. Іноземці зневірені в тому, що їм тут просто так хтось може допомогти. Проблема багатьох в тому, що їхні оригінальні документи (а це свідоцтво про народження, дипломи з попередніх навчальних закладів), залишились на окупованій території, і зараз їх звідти фактично неможливо забрати. Якщо ж забирати відомості з оцінками за попередні роки навчання, там буде печатка «ДНР»/«ЛНР», і на практиці українські університети не хочуть таке приймати, і замість реальних оцінок студентам ставлять найнижчі бали за предмети, які вже були прослухані».
Однак це не всі проблеми, з якими стикається людина іншої національності та раси, проживаючи в українському суспільстві. Небажання сидіти поруч в транспорті, звертання на «ти», фізичне насильство – ці та інші прояви расизму присутні в Івано-Франківську.
«Коли я йшла з чоловіком по вулиці, то нічого такого не помічала. Люди тут ще можуть допустити, що ти зустрічаєшся з чорношкірою людиною. Якщо ж ми зустрічаємося з хлопцями по справах, то це викликає якусь нездорову цікавість: як це, одна жінка і три чорношкірих чоловіки. Куди вони йдуть, що будуть робити?! Як це так, що ми сидимо з блокнотами і щось вирішуємо. Люди тоді оглядаються і навіть пальцями можуть показувати. Вибачте, але чому коли сидить жінка з білими чоловіками, це не викликає такої реакції?».
Саме тому зараз організація працює над соціальним проектом «Толерантність». Його організовували для підлітків віком від 12 років. Протягом 5-ти занять дітям розповідали про різні країни світу та їх культуру. За словами Олі, для багатьох стало відкриттям, «що Африка – це не одна країна, а цілий континент», і там теж є асфальт, подекуди набагато кращий ніж в Україні.
Перше заняття соціального проекту «Толерантність» для підлітків з представниками Нігерії
Ще в Ясинуватій Оля організовувала «Футбол проти расизму», а в Івано-Франківську – продовжила розпочату ініціативу.
Перший тур «Футболу прости расизму»
Другий тур «Футболу прости расизму», де змагалося 4 команди
Оля вважає, що їй не доводилось зустрічатися з дискримінацією чи упередженим ставленням, іванофранківці нормально сприймають переселенців. Однак подумавши, все ж визнає деякі труднощі:
«Є трохи ревнощів, особливо якщо ти чогось досягнув. У людей асоціації, що якщо ти переселенка, то маєш бути без грошей та одягу, ти повинна бути бідною, отоді ти переселенка, а якщо ти гарно виглядаєш і в тебе хороша куртка, то це вже дивно. І не важливо, що це єдина куртка, яка в тебе є. А ще, можна зустріти закиди щодо місця проживання, кажуть: «Ідіть жити в село, там люди і безкоштовно можуть надати житло». Знаєте, я ніколи не жила в селі, і я не знаю, як жити в селі. Я хочу жити так само, як і раніше – в місті. Ще одна формальна проблема – реєстрація. Коли ти щось реєструєш, то завжди потрібна людина, яка прописана саме в Івано-Франківську, а в мене, наприклад, її немає, так само як і в напарниці. В такі моменти відчуваєш себе не громадянином цієї крани… ти хочеш відчувати себе вільним, але в тебе це не виходить».
Зараз Оля зайнята жінка, з гарним настроєм, усмішкою на обличчі та купою справ. Обставини навчили сприймати життєві обставини більш невимушено: «Через війну я зрозуміла, що планувати можна тільки на завтра. А вже на післязавтра – не варто», – посміхається Оля. «Спершу був такий період, коли не вистачало грошей, і ми сварилися через це. Коли я дивилась новини, то завжди плакала, все дуже близько сприймала. А потім я взяла себе в руки, і зрозуміла, що можу просто роками сидіти і плакати, але треба щось робити. І я почала робити все підряд: треба сітки поплести – я прийшла плести маскувальні сітки; треба в школі щось організаційно допомогти – я прийшла в школу до сина. Чоловік казав: навіщо ти все це робиш, якщо тобі за це гроші не платять, а я все одно робила, в мене була така потреба: просто щось робити… І так я знайшла своїх нових друзів і справу».
Євгенія Носач, перукарка
«Нічого не варто боятись. Все вирішується»
Сьогодні Євгенія працює у власному салоні краси «Носач», який відкрився взимку 2015 року. Раніше жінка жила в Севастополі, де разом з чоловіком Русланом працювала перукаркою. «Ми їхали з думкою, що треба працювати. Але на новому місці важко знайти роботу… Хоча така проблема у багатьох сьогодні, не обов’язково у тих, хто переїхав. Тому подумавши, ми зрозуміли, що буде простіше самому відкрити власну справу».
Євгенія Носач
Подружжя розглядало різні міста, в тому числі і Київ, адже туди переїхало багато постійних клієнтів. Однак згодом почали роздумувати над варіантом Західної України – подалі від Росії: «На Схід ми не хотіли, хотілось подалі від російського кордону. А потім Руслан поїхав на вокзал, повернувся і сказав, що квитки були тільки до Львова. Ну, власне, доля зробила наш вибір».
На питання, чому не захотіли залишатись в Севастополі, Євгенія відповідає: «Це все неправильно і незаконно. Всі документи, воно ж ніде не визнаватиметься. Ми так посиділи, дотягнули до нового року, зрозуміли, що невідомо доки це все затягнеться, а в Росії жити не хотіли. Руслан взагалі дуже хворобливо сприймав всі події, які там відбувались. Тому ми зібрались з думками, взяли речі і поїхали», – усміхається жінка.
За словами Євгенії, їй не доводилось стикатись з труднощами. Від людей отримувала лише підтримку. «Нам одразу і з рекламою допомогли, казали: о, я всім своїм розкажу, і я всім своїм розкажу, і так поступово ми обростали знайомими та клієнтами. Єдине, що в новому місті в тебе немає нікого: ні родичів, ні друзів, ні навіть елементарних знайомих. Знайти приміщення чи зробити логотип – ти не знаєш що куди і до кого. Але я б не називала це труднощами. Це природно. А щодо якихось формальних речей – тут з тобою розмовляють. Якщо ти підходиш з питанням, правильне воно, неправильне – тобі дадуть відповідь. Немає такого, щоб людину футболили з одного місця в інше, і неможливо було розібратись.
Є проблеми з мовою, але це, скоріше, в мене, ніж у львів’ян. Я погано розмовляю українською, коли чогось не розумію – перепитую. Але люди мене завжди розуміють, при можливості намагаються якось допомогти, щось перекласти, а хто може – переходить на російську».
Євгенія за роботою
Упереджень щодо відкривання бізнесу з боку суспільства чи державних установ, Євгенія також не зустрічала:
«Я відкривала бізнес, що пов’язаний з beauty industry. І традиційно, це вважається властивою для жінок справою. Хоча в Україні багато відомих чоловіків-перукарів, які досягли світового рівня. До нас інколи телефонують, щоб записатись, і ми запитуємо, а вам до кого? Нам відповідають: «До хлопчика», – посміхається Євгенія.
Сьогодні майстерня краси «Носач» – в процесі відкриття. Як каже засновниця – «досконалості немає меж». Однак вже зараз Євгенія може похвалитись великою кількістю клієнтів: в грудні подружжя відвідувало бізнес-форум від компанії «Matrix», оскільки ввійшло до числа найуспішніших власників українських салонів краси. Критерій успішності в даному випадку – обсяги використаних матеріалів, які співвідносні кількості відвідувачок та відвідувачів.
Оля Анісімова, виробниця сирів
«З нуля можна відкрити будь-яку справу. Але вона має бути улюбленою»
Сім’я Олі переїхала з Ялти у Дубляни (селище міського типу поблизу Львова) в серпні 2014. «Для нас такий сценарій було вирішено одразу, ще до референдуму, адже ми бачили настрої людей… А я не хотіла жити в Росії, і не хотіла, щоб мої діти там жили. Чоловік спершу трохи вагався, казав, що питання так не вирішуються, але теж не хотів там залишатись. В мене 4 дитини, тому чисто технічно переїзд відбувався довго: спершу ми чекали поки школа закінчиться, потім діти в лікарню потрапляли, і коли ми затягнули до серпня, то зрозуміли, що далі вже немає куди».
Оля Анісімова
Жінка зізнається, раніше вони з чоловіком теж належали до тих людей, які симпатизували Росії. «Ми думали: як Росії повезло, що у них є такий хороший та сильний керівник». Але сталося так, що ми потрапили на Євромайдан, були тоді в Києві по справах, і зайшли подивитися, що там відбувається. Тоді ми зробили для себе висновки: це дійсно стоять студенти, вони мирні, ніхто нас не б’є, ніхто не питає, хто ви такі і чого сюди прийшли. Люди тверезі, мирно стоять, співають пісні, розмахують українськими прапорами. Це була ніч перед першим розгоном. Наступної ночі ми їхали поїздом додому, і нам телефонують наші друзі кияни – розказують, що сталося. Ми розуміємо, що якби це було вчора – і нам дісталося б. Приїжджаємо, вмикаємо телевізор, а нам розказують, що там були бомжі та проплачені люди з балончиками і бітами, і деякі українські канали в тому числі. Ми розуміли, що щось не стикується. Щось тут не так, не може бути, ну ми ж їх бачили. І мені друзі, знайомі почали розказувати, що я щось не те бачила. З того часу в нас прямий ефір не вимикався, і нам вже було складно про щось розказати».
В Ялті Оля працювала вдома, психолог за освітою, виховувала дітей «від декрету до декрету». Любила готувати для сім’ї домашні глазуровані сирки та молоду моцареллу.
«Я раніше ніколи не займалась цим професійно, так, чисто для себе. І ця ідея прийшла до мене вже тут, випадково. Я сиділа в інтернеті, і зрозуміла, що можу замовити щось «Новою поштою», бо коли прийшла окупація, ця послуга стала недоступна. А я взагалі любила і люблю робити покупки через інтернет – в мене чотири дитини, і немає коли ходити по магазинах. І тут я натрапила на той сайт, де купувала для себе закваски. Так і виникла думка: а може то сири робити? Спробували, спершу пригостили друзів-переселенців, їм сподобалось».
Ольга та Дмитро Анісімови
Зараз в Ольги є постійні клієнти, окрім того, подружжя постійно постачає сири в деякі магазини. Якщо раніше починали з 10-20 літрів молока, то зараз за допомогою обладнання вдень обробляють близько 100 літрів.
Така справа неабияк зацікавила чоловіка Ольги Дмитра. Зараз саме він, здебільшого, і займається пошуком та вдосконаленням нових рецептів та самим процесом виготовлення сирів. Оля спілкується з клієнтами та приймає замовлення. «Все життя йому було нецікаво на кухні. Але сири – це не плов чи зупа – усміхається жінка, це цікавіше».
Головною проблемою на сьогодні, як зазначає Ольга, є обмежена кількість молока: «…На зиму його у фермерів менше… А так, я не маю на що скаржитись, я не хочу скаржитись. Чи то я відкрита до людей і вони ідуть до мене, чи то співпадіння, хоча я не вірю в співпадіння. Спершу думалось: говоритимуть, що я зрадниця, якщо кримчанка – значить зрадниця, всі ви зрадники. Але такого не було, навпаки, була тільки підтримка. Мені казали, що буде депресія, бо покинула рідне місце як не як. В мене такого не було станом на сьогодні. Ну, казали через півроку вона буде… Я вже більше року тут. Мені нема коли жалітися, нема коли замислюватись про таке. Я знайшла себе – і слава богу! Коли я зрозуміла, що мій бізнес-план, який вдалось так приблизно накинути на тренінгу – робочий, я вже не могла спати, я думала про нього. Або ж я засинала і прокидалася з однією думкою. Сьогодні мої клієнти дають мені не тільки гроші, а розуміння того, що я їм потрібна. Вони кажуть: «Ми на вас чекали, як добре, що ви приїхали, у нас таких сирів немає. І це вкрай важливо. Навіщо мені повертатися, я там так не потрібна, як тут!».
Катерина Мацюпа
