У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.
Ілюстрація: shkola.ostriv.in.ua
Народилася Ольга Кобилянська в містечку Ґура-Гумора на Південній Буковині 1863 року. Її батько, дрібний урядовець Юліан Кобилянський, хоч і належав до шляхетського роду й колись мав навіть свого герба, до освіти дітей ставився не однаково. Якось маленька Ольга виявила хист до музики – батько поставив у вітальні рояль. Але освіту спромігся дати тільки чотирьом своїм синам. Про навчання доньок відгукувався загалом скептично: “За моїх часів дівчата доїли корів, були зайняті в полі, при цьому були щасливі, здорові, хоч і невчені”.
Ольга Кобилянська чи не все своє життя дорікатиме собі за те, що спромоглася закінчити тільки чотири класи, намагатиметься замінити системну освіту численними науково-мистецькими й філософськими книжками, які читатиме запоєм і зізнаватиметься сама собі, що повністю осягнути їх не може, не вистачає знань. Хтозна, але можливо, саме в цьому бракові базової освіти й треба шукати потаємні витоки її фемінізму.
У юності Ольга багато пише, багато мріє, їздить верхи. Коли їй хотілося уваги чоловіка, до якого сама мала сантимент, вона одягала свою знамениту зелену амазонку й галопом пролітала повз об’єкта своєї симпатії. На чоловіків це здебільшого справляло сильне враження: висока струнка дівчина незалежного вигляду… Увечері в її щоденнику з’явиться нове ім’я. Часом цих імен було одночасно кілька – Кобилянська до нестями закохувалася в одного, при цьому ні на хвилю не припиняючи любити іншого. Вона звіряє сторінкам щоденника мрії про обійми й поцілунки, її захоплює думка про затишний сімейний будинок, спокійне розміренне життя, коханого чоловіка поруч. Зазвичай її обранці про ті почуття не знають, адже здебільшого юна Кобилянська нічого в спілкуванні не виказує. Але якщо хтось, як от німецький інженер Зерглер, усе ж таки здогадується й вирішує відповісти взаємністю, то наражається на такий скандал, що просто не знає, куди подітись од ганьби. “От мавпа! Що він собі думає? Як сміє?”, – обурюється в щоденнику Кобилянська, а потім усе ж додає “Я його люблю.” Вона часом любила так сильно, що тяжко хворіла й цілі місяці пролежувала в ліжку.
Це не могло так минутися. Це – таємне, надсаджене, дуалістичне й інтровертне, як захований шип ніжної садової мімози – так вона себе називала в своєму щоденнику: “Часом мені так, якби в мені дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатне виховання, одним словом, що робить всяку християнську роботу, а друга – то є погана «мімоза» (вид. О.Кобилянської) – і шукає вибране життя. Спокій, гармонію, тонкість, красу і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива”.
Мабуть, саме пошуки того “вибраного життя” і привели її до літератури, а заодно й до феміністичних ідей. Героїні двох її повістин – “Людина” і “Царівна” – емансиповані жінки, на відміну від безконечних Ганнусь, Марусь і Явдошок Марка Вовчка та інших тогочасних письменників. “Літературний образ жінки ХIХ століття – «покритки», «бурлачки», «повії», що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед «царівною» і «одержимою духом». В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея”, – пише Соломія Павличко.
Але якщо Олена Ляуфер з “Людини” ще тільки стає на стежку емансипації, ще тільки хоче бути вільною, то Наталка Беркович із “Царівни” усю себе присвячує шляхетним пошукам ідеалу, і врешті-решт сама стає тим ідеалом – високим, недосяжним, мало не богорівним. Дехто з дослідників вважає, що на Кобилянську величезне враження справила філософія Ніцше – з її ідеєю надлюдини. От тільки надлюдина Ольги Кобилянської – то, безперечно, жінка. Жінка мисляча, вільна від забобонів, прогресивна, здатна заробити на прожиття.
У своїй знаменитій промові “Дещо про ідею жіночого руху”, яку Кобилянська виголосила на засіданні “Товариства руських жінок на Буковині”, а згодом опублікувала у вигляді статті, письменниця роздумує про роль жінки в тогочасному суспільстві, переконує, що вже минули ті часи, коли жінка сліпо підкорялася чоловікові й цілком од нього залежала: “І так, щоб тому запобігти, щоб незамужня жінка не була і дальше тим «посміховиськом людським» і тягарем родинним, збудилася ідея руху жіночого, себто ідея, щоб поліпшити долю жіноцтва незамужнього, а й жіноцтва взагалі…” Кобилянська твердить, що природа від початку дала чоловікам і жінкам рівні можливості, а відстале суспільство гальмує жіночий поступ. Однак жодних практичних порад про те, як вийти з такого становища, Кобилянська не дає, обмежуючись лише загальним і розмитим “допомагати з усіх сил”, “допомагати, як можемо”. Чи то час для практичного втілення феміністичних ідей ще тоді не настав, чи то місія Ольги Кобилянської якраз і полягала в тому, щоби показати початок шляху, означити загальні орієнтири, подати жіночому загалу саму ідею емансипації.
Ольга Кобилянська так ніколи й не вийшла заміж, хоч і хотіла – а чи ж хотіла насправді – у цьому без Фрейда не розібратися… Уже розмінявши третій десяток, вона несподівано (може, і для себе?) пише до Осипа Маковея: “У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером…” Навіть у листі, де звучить власне пропозиція руки й серця, не обходиться без підкресленого “Я заробляю на себе сама”. Маковей її не зрозумів. І Кобилянська на цьому полишила спроби влаштувати своє сімейне життя. Чоловіки – герої її подальших творів ставали все слабшими й слабшими, а жінки – дедалі сильнішими…
У 1942 Ользі Юліанівні було вже 78. Через параліч її не зважились евакуювати з окупованої гітлерівцями Буковини. Оскільки незадовго до цього твори Кобилянської привітала радянська ідеологія, окупанти взялися за немічну вже письменницю. Хотіли арештувати, публічно судити, ішлося навіть про страту. Однак Ольга Кобилянська вирішила ситуацію з усією властивою їй імпозантністю – вона просто померла якраз напередодні суду. Її ховали хиткого й непевного березневого дня – таку, якою вона завжди й була: струнку, в елегантній сукні, застебнутій до підборіддя. У Чернівцях, мабуть, моросило. А десь, мабуть, уже виказували майбутній цвіт ніжні садові мімози. Може, неспроста…
Сергій Осока
