У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.
Заговорила українською не одразу
Сучасники Олени Теліги часто наголошують на її незвичній манері говорити: «…говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити… Два тижні, і я говорити почала так, як вона, — вибухово», – згадує українська емігрантка Галина Лащенко. А ще згадують про потужну, аж майже хворобливу здатність Олени раптово перейнятись ідеєю й миттєво запалити нею інших – наче лісова пожежа прокочується, залишаючи за собою море яскравих спалахів. Ця здатність, подейкують, і зіграла фатальну роль у її біографії. Але пожежа встигла сягнути далеко – не тільки до Бабиного Яру…
Олена Теліга у парку в Лазенках, м. Варшава (Польща), літо 1934 р.
Дочка освіченого інженера Лєночка Шовгенова далеко не зразу стане однією з найбільших українських поетес і незламним борцем за незалежність Оленою Телігою. Спершу вона навчатиметься в Петербурзі й навіть писатиме російською. Пізніше сама сміятиметься з тих спроб. Власне, усе почнеться тоді, коли її батька Івана Шовгеніва запросять на роботу в Україну, на посаду професора Київської політехніки. Разом з ним до Києва переїде вся родина. Це буде перед самим 1917 роком.
Київ тих часів був холодним, незатишним і малолюдним. Там вирувала революція. Там творилася українська держава. «…я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла я стала не менш гарячим Павлом? З гордості». Згодом Шовгеніви приєднуються до активного українства. Батько стає міністром уряду УНР, брат Сергій – вояком армії УНР. Але час УНР був, як відомо, коротким. Навесні 1922 року Олена залишає Україну. На ній уже – невитравний ярлик «петлюрівки». Попереду – Подєбради, Прага, Варшава.
У Подєбрадах, на одному з зібрань у Народному домі Олена голосно й нещадно висміяла емігрантів-українофобів: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати». З того часу вона говорить тільки українською.
Любов і довіра
А згодом Олена закохується в свого вчителя української мови – кубанця, бандуриста Михайла Телігу, з яким невдовзі й одружується. Шлюб у них вийшов, сказати б, не зовсім класичний. Патріархатом у родині й не пахло. Проте, матріархатом, здається, теж. «Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно». Отак усе починалося.
Близькі друзі говорили, що Михайло з часом дедалі більше ховався в тінь своєї дружини, яка, проте, ніколи не втрачала поваги до нього. Олена друкує вірші й статті в часописах, свариться з карикатуристами, листується з емігрантами. Уже після перших публікацій Олениних віршів Михайло геть утрачає власну самостійність. Відтепер усі його знають лише як чоловіка Олени Теліги. Проте, здається, це нікого не гнітить…
Виняткова роль української жінки
У період еміграції Теліга багато пише. У тому числі й про роль жінки. Пізніше дослідники назвуть письменницю «націєцентричною феміністкою», адже в статтях Теліга обстоює самобутність жінки, її рівноправність із чоловіком, її непідвладність і суверенітет у суспільстві ХХ ст. Але все ж таки ідеї повної жіночої самостійності, цілісної особистості без спеціальної функції «служіння» чоловіку Олена Теліга не поділяє. «Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу «сонної весталки», «простої земної мадонни». Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжності й гумору — в перерві», – стаття «Якими нас прагнете?», 1935.
У своїй статті «Сліпа вулиця» Олена Теліга розмірковує про способи формування новітньої української жінки – повноправної представниці буремного ХХ століття. Теліга приходить до висновку, що роль української жінки – виняткова, адже вона має бути водночас і зодчим свого життя, і вмілою господинею в своєму домі, і вірною помічницею для свого чоловіка. Письменниця розуміла, що для українки – принаймні відразу, зопалу – навряд чи підійде традиційна європейська модель феміністки, їй потрібен свій фемінізм, вибудуваний передусім на твердій громадянській позиції та суголосний український ментальності. У віршах, написаних у цей же період, звучить рішуча непереможна готовність підтримувати словом і ділом, іти слідом, а згодом – дорівнятися, стати пліч-о-пліч:
«Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!»
(Мужчинам)
Цим рядкам судилося стати пророчими.
«Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга»
Олена Теліга з товаришами перед походом на Схід. Зліва 1-й ряд: О. Оршанськи-Чемеринський, Олена Теліга, Улас Самчук. 2-й ряд: М. Михалевич, О. Коваль, Р. Русов. Львів, літо 1941
22 жовтня 1941 року Олена Теліга повертається до Києва вже справжньою українською націоналісткою. Активно займається налагодженням літературного життя. Навіть стає головою Спілки українських письменників, що навіть у той, досить вільний, час було дуже несподівно й прогресивно. Але Київ уже давно передчуває репресії. Незважаючи на смертельну небезпеку та вмовляння друзів, Олена Теліга категорично відмовляється покидати столицю. Тоді, як її соратників заарештовують одного за одним: Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників часопису «Українське Слово».
«Олена Теліга живе мов на Клондайку, – пише Олег Штуль. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою – в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.»
Уранці 9 лютого 1942 Олена, як завжди, прийшла на роботу до Спілки. Там на неї вже чекали гестапівці. Рівно за годину сюди ж приходить і вірний подруг Михайло. Хоч міг і не прийти, адже не був членом Спілки.
Олену Телігу разом з чоловіком та іншими українськими націоналістами було розстріляно 22 лютого 1942 року в Бабиному Яру. Існує чутка, що один з катів згодом зізнавався, що досі не бачив мужчини, який би вмирав так героїчно, як ця вродлива жінка. Цій чутці цілком можна повірити, якщо взяти до уваги життєве кредо поетеси: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя».
Згодом у камері, де її тримали перед розстрілом, знайшли напис: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Сиділа – так. Пішла на розстріл – звісно. Але насправді її вогонь навряд чи погас десь в урвищі Бабиного Яру. Подивіться, він є і досі. Палахкотить…
«Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.»
(Сучасникам)
Сергій Осока,
