У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.
“Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє”
У 1975 році СРСР офіційно погодився дотримуватися декларації про права людини ООН. Звісно, лише формально, але довелося. Середина сімдесятих – то вже не епоха воєнного комунізму, коли можна було ні на кого не озиратися. У політбюро сподівалися, що на папері все почалося, на папері й помре. Однак інтелігенція вхопилася за цю ідею, як за рятівну линву.
Спершу в Москві, а слідом і в Україні з’явилися громадські групи сприяння виконанню гельсінських угод. Засновником української гельсінської групи став Микола Руденко. Другою в організацію записалася Оксана Мешко. Зітхнула тільки: “Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє”. Погоджуючись стати до лав групи, Оксана Яківна дуже добре знала, як усе відбуватиметься далі, адже за її плечима було вже сім років таборів. Не могла не знати. Але погодилася. Мабуть, іншого вибору зробити просто не могла. Та й не дають же нікому просто так звання “козацької матері”.
Народилася 30 січня 1905 року в Старих Санжарах на Полтавщині. Батьки – хлібороби. Предки Оксани мали козацьке коріння, їхньому роду вдалося уникнути поневолення – кріпаками ніколи не були. Хтозна, але, може, і це теж щось пояснює…
Червоний терор
Уже в підлітковому віці дівчина дізналася, на що здатен червоний терор. У грудні 1920 її батька розстріляли як заручника за невиконання волостю програми продподатку. Пізніше Оксана Мешко напише про це в книзі спогадів “Між смертю і життям”: “В покару за невиконання продподатку брали заложників. У число заложників потрапив і мій сорокалітній батько Яків Мешко не відомо, за якою ознакою: чи то за рахунком десятого, чи близько в колі стояв, чи накинув оком напасник, бо не був заборгований волості… По арешті батька розпочалося переслідування місцевою владою рад нашої родини і родичів – незаконні реквізиції продуктів, худоби, господарського реманенту…”. Згодом гине сімнадцятирічній брат Євген, член “Просвіти”…
“За соцпоходження”
Незважаючи на “заплямоване минуле”, Оксані вдається вступити на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську. Під час навчання її декілька разів виключають із вишу – “за соцпоходження”. Натякають, що треба покаятися та вступити до комсомолу. Не платять стипендії. Не поселяють до гуртожитку. Оксана Мешко після виключень уперто поновлюється, до комсомолу вперто не вступає, іспити складає екстерном. У роки навчання одружується з викладачем Федором Сергієнком.
На початку 1935 чоловіка арештовують. Оксана Яківна майже рік доводить, що він ні в чім не винен – оббиває пороги грізних установ, доходить аж до генерального прокурора. Урешті Федора Сергієнка звільняють, а її – уже не вперше “беруть на олівець”. Уже в 1937 Оксану Мешко “скорочують” із роботи в лабораторії при Інституті зернового господарства – родичка аж стількох “ворогів народу” не може працювати в такій поважній радянській установі!
Друга світова
Війна застала Оксану Мешко в Тамбові, куди довелося податися в пошуках хоч якогось шматка хліба. Уже одне з перших бомбардувань забирає в неї одинадцятирічного первістка. Тепер – уся надія на молодшого.
У 1946 Оксана Яківна знову стає об’єктом уваги “органів”, розшукуючи сестру Віру Худенко, старший син якої був у німецькому полоні, звідки втік і загинув у лавах УПА. Одного дня Віра просто вийшла з дому й не повернулася. Сестра шукала її в міліцейських відділках, у лікарнях, у моргах. Поки не знайшла. Тим часом матеріалів у її справі ставало все більше…
Арешти
19 лютого 1947 року на Львівській площі в Києві Оксану Мешко заарештували. Звинувачували в… спробі вчинити замах на Микиту Хрущова. “Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30 – 40 хвилин після “отбою”, кінчалися за годину, часом менше, перед “підйомом”… Вдень пильнував “вовчок”, щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За “клювання носом” саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і “тюфляка”, пайок – 300 г хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла…” – так пізніше опише Оксана Мешко “процедуру слідства”.
“Чистосердечного признания” слідчим вибити з жінки не вдалося, як вони не старалися: “Я лишилася незворушною, приготувавшись до найгіршого кінця, аби тільки не посвідчити, чого від мене так довго вимагали.” Вирок – 10 років таборів. Довго не вдавалося добитися дозволу на зустріч із рідними, але та зустріч запам’яталася на все життя: “…мама рвонула двері до кабінки, що була нашим бар’єром, я розчинила двері і в тісних сутичках сплелись ми в обіймах утрьох, в розпачі і сльозах. Затиснутий наглядач ледве виштовхав мене, а мама вийшла з онуком сама, спотикаючись, похилена…”
Сільгоспзона в Ухті (республіка Комі). Били й вантажили камінь у кар’єрі – буквально від зорі до зорі, поки не падали від утоми. Оксана Мешко назвала ту працю “смертовбивчим колом”, з якого “не можна вийти до останнього подиху”. Але вийти їй удається.
11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко вручав Оксані Мешко реабілітаційне посвідчення: “Родина просит извинения”. Повернулася в кімнатку 4,5 метри, де хвороби й нужда поїдали сина-студента. Повернулася власне ненадовго.
Уже в 1965 почалися перші арешти шістдесятників. Над їхньою вбогою родиною теж згустилися хмари. Син Оксани Яківни – Олесь Сергієнко був причетний до підготовки трактату Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. У травні 1966 його заарештували біля пам’ятника Шевченкові – поки що на 15 діб. А вже за виступ на похороні Алли Горської синові довелося заплатити свободою. Оксана Мешко зосталася сама. Навряд чи вона жалкувала про те, що виховала свого Олеся саме таким…
Арешт
У травні 1972 арештовують її саму – у справі сина. Типове авто. До болю знайоме світло в обличчя. Звичні запитання. Словесні пастки. Наклепи. “Це вже був не просто голос матері на захист сина. Це вже була відкрита боротьба за права людини – супроти цілої Імперії Зла.” – стверджує громадський діяч Василь Овсієнко.
У листопаді 1976 Оксана Мешко приймає пропозицію Миколи Руденка стати до лав Української гельсінської групи. Чи то їй уже нічого втрачати… Чи то не могла вчинити інакше… Після цього вона набагато глибше пізнаватиме методи роботи КДБ: уночі їй кидали в вікна цеглу, удень підсилали “спеціальних людей”, щоб ті імітували пограбування, виламували двері, погрожували – а раптом таки вмре од інфаркту? Часом Оксана Яківна виходить і повертається додому через вікно… За перші два роки діяльності УГГ в помешканні Оксани Мешко обшуки проводили… 9 разів! Довелося випробувати на собі й каральну психіатрію – у сумнозвісній на той час “Павлівці” Мешко провела два з половиною місяці.
“Я зрозуміла, що моє перебування на волі найкоротше. І таку ж телеґраму послала своєму синові, і сама вже була готова. А тим часом щодня ходила в школу до свого онука. Він був тоді в першому класі. Я була з ним на маленьких перервах. А на великій брала його з собою – в парк, сквер, десь його підгодовувала. Розмовляли. Чудова була осінь. Прекрасна! Ніколи не забуду…”.
Вирок
У січні 1981 року отримала вирок – півроку ув’язнення й п’ять років заслання. На той час їй було вже 76 років. І хоч сподівалися “відповідні органи”, що вона вже не зможе повернутися з заслання на березі холодного Охотського моря, але Оксана Мешко змогла.
Останні роки життя Оксани Яківни Мешко проходять у Києві. У 1988 на запрошення діаспори “козацька мати” їде до Австралії. Проводжають уже звичні кагебісти: “Їдьте, їдьте, Оксано Яківно. І не вертайтеся”. – “Ні, я таки повернуся. На ваші голови!” Під час закордонних гостин українська дисидентка бере участь у роботі Світового Конгресу Вільних Українців, розгортає кампанію за звільнення політв’язнів, серед них – Левка Лук’яненка, де тільки може відстоює, боронить і пропагує ідею вільної України. Ніби й не втомилася за довге життя, та ще й яке життя… Скільки їй було років? А втім, не так і важливо.
Оксана Мешко ще встигла на основі Української Гельсінської Групи створити Українську Гельсінську Спілку в 1988, а в 1990 – український комітет “Гельсінкі – 90”. Багато спілкувалася, листувалася, виступала. Так – до грудня 1990. Вийшла на вулицю, хоч і почувалася недобре. На вулиці було слизько. Вона впала, вдарилася й отримала інсульт. 2 січня 1991 року Оксана Яківна Мешко померла. Усього вісім місяців вона не дожила до серпневого путчу, який став остаточною перемогою в головній справі її такого “нежіночого” життя. Але він усе одно став її перемогою. З цим не може посперечатися ніхто.
Сергій Осока
