Про те, чи френдлі українські дороги до жінок, я не замислювалася до цього року, коли у свої 40+ вирішила сама стати водійкою. Пішла до автошколи, почала цікавитися і марками, і тим, чому в моїх подруг немає авто. Виявилося, все не так просто, як здається на перший погляд.
Історії, які не надихають
Мої стосунки з майбутнім автомобілем не народжувалися просто. Приміряти на себе нову роль через її новизну було важко. Тому я почала з моніторингу історій своїх знайомих. Шукала надихаючі, мотивуючі, заряджені оптимізмом і великим бажанням випадки, коли жінка побачила себе за кермом, сіла і поїхала… Та історії, які мені трапилися, точно були не такі. Хоч мого бажання кермувати вони й не притлумили.
Моя перукарка із притаманним їй оптимізмом розповіла, що до автошколи записалася з початком великої війни: щоб і голову провітрити, і опанувати нову навичку. Для неї все навчання виявилося суцільним стресом, та з надцятого разу, посивівши ще більше, вона таки отримала водійське посвідчення. Проте за кермом так і не їздить. Її чоловік, уперше сівши в пасажирське крісло, поставив водійці двійку та чіткий діагноз нездари, чим остаточно розбив її й без того крихку мотивацію.
Інша знайома з дитинства мріяла про водіння. На права склала давно, але купити машину вдалося тільки після вторгнення. Її хлопець, із яким зустрічалася зо два роки і який працював у патрульній поліції, страшенно ревнував її до самої ідеї керувати автомобілем. Зрештою, коли вона купила стареньку, але таку бажану автівку, він висміяв її й уперто повторював, що нічого в неї не вийде. Він засидівся в мами на шиї — йому і борщ мамин був смачніший, ніж той, що готувала його дівчина, та й мама його авто не водила. Мовляв, жінка-водій — це якась дурня. Моя знайома обрала себе: з несмачним борщем і переконанням, що в неї на дорозі все вийде.
Ще одна подруга багато років працювала в автосервісі з первинною бухгалтерією, тому власним авто марила давно. Була в темі й могла аргументовано розповісти про недоліки і переваги бензинових і дизельних двигунів. Згодом вийшла заміж. У чоловіка було авто (але ж то було його авто, а не її). Він, годувальник, сам вирішував, на що їй давати гроші, а на що – ні. З її роботою оплатити навчання в автошколі видавалося завданням із зірочкою, а коханий не поспішав. Та й власне авто їй не світить… Жартома, щоб не впадати у відчай, вона говорить: «Повинна ж у людини бути мрія».
Попит на водійок зростає, і це лише початок
На тлі цих історій моя хоч і не унікальна, але по-іншому забарвлена. Мій бойфренд мене не просто підтримав у прагненні навчитися кермувати, він вклав у мою голову, що це – must-have. Я не бачила себе за кермом і не була впевнена, що мені це треба. Але вперше сівши у водійське крісло, зрозуміла, що це моє.
Війна підсвітила, що навчатися ніколи не пізно. А навчатися водіння – і поготів. У Полтаві в 2024 році вперше через критичний брак водіїв тролейбусів почали підготовку водіїв — трьох чоловіків і семи жінок. Востаннє такі курси проводили в далекому 2013. Щоб закрити потребу у водіях комунального транспорту до цих десяти треба підготувати ще хоча б 30. Серед них буде і чимало водійок. Так само почали зʼявлятися жінки за кермом маршруток. Як пасажирка цього виду транспорту, точно можу сказати: на шалено нервових полтавських дорогах мені з водійками спокійніше, ніж із водіями. І так, неодноразово бачила, що коли пасажири виходять із маршрутки, якою керує жінка, вони дякують. Передусім, за спокійний стиль їзди.
В Україні запустили пілотний проєкт із безкоштовної підготовки далекобійниць. Наразі щонайменше 10 компаній, що займаються перевезеннями, висловили готовність підтримати ініціативу та надати робочі місця новопідготовленим водійкам вантажівок. Лише на першому етапі ця ініціатива передбачає навчання 100 жінок.
Можна згадати і про зацікавленість великих компаній, які займаються пасажироперевезеннями, у навчанні жінок, майбутніх водійок автобусів, і забезпеченні їх роботою… Наразі це – і виклик, і реальність.
Змінювати правила гри доведеться самотужки
Нещодавно мені на очі трапився пост головредки великого інтернет-видання. Після безсонної ночі з бомбардуваннями весь Київ стояв у заторах. Всі поспішали, всі не виспались, на дорогах – суцільні тягнучки. І от їй посеред усього цього «прилітає» – чоловік на дорозі обіцяє їй розбити обличчя за те, що вона не пропустила його у свою смугу. Щоб погроза не була порожньою балачкою, він дістає перцевий балончик і пшикає. Вона не постраждала, але діти в машині злякалися. От не впевнена я, що цей водій так повівся б, якби за кермом сидів чоловік. Бо «мало лі шо».
Я від щирого серця пишаюся кожною геройкою, яка колись наважилася сісти за кермо. Не слухала, що це маячня і нежіноча справа, а обрала себе. Бо мрія в людини, безумовно, має бути, але її властивість втілюватися – річ набагато бажаніша. Звісно, нам ще довго закидатимуть про нежіночість цієї справи і невміння поводитися на історично чоловічій території, але доки ми самі будемо на скло чіпляти «відьмочок» і «туфлю на підборі», маркуючи себе жінкою «з лапками», ставлення до нас на дорозі не змінюватиметься.
Діана Литвиненко
