Розкажу вам одну історію. Жила-була дівчина, ще досить молода і наївна. Юнацький максималізм, загострене відчуття справедливості, біле завжди біле, а чорне завжди чорне – і решта “принад” юності.
Зустрічалася вона з хлопцем, довго так зустрічалася, років два чи навіть три. І все між ними було чудово – довіра, розуміння, повага…
Аж потім одного прекрасного дня вона дізналася, що у хлопця з’явилася інша. Наша героїня довго плакала й замість того, щоб зробити висновки про непорядність хлопця, закатала істерику “своїй суперниці”.
- Це мій хлопець, відчепися від нього!
- Сама відчепися!
Дівчата почубилися, як дві кицьки. Ой-йой. А хлопцеві було все окей. Він ще рік зустрічався з обома. І коли перша дівчина нарешті все зрозуміла, то вирішила гордо і мовчки піти. А друга дівчина, до речі, так нічого й не дізналася. Хтозна, що було б, якби знала.
Змалечку дівчатам на пострадянських теренах прищеплюють дух конкуренції й думку, що немає тобі серед дівчат щирих подруг, самі лише суперниці. Так, звісно, у всіх нас були і є подруги дитинства і юності, але погодьтеся, дівочі журнали ранніх двотисячних ледь не щомісяця рясніли статтями на кшталт “Что делать, чтоб подруга не увела твоего парня” або “Правда ли, что женской дружбы не существует”.
Ніхто не говорив з нами про жіночу солідарність, підтримку, фемінізм. Знайти дівчину, з якою ти могла б щиро ділитися всім, що відбувається в житті, довіряти, співпереживати, не перебувати в полі конкуренції – це було надскладне завдання.
Нас учили: коли подруга каже, що тобі не личить сукня – вона насправді тобі заздрить, а коли каже, що твій хлопець не дуже ок – то насправді хоче його відбити. Не знаю, хто вигадав цю дурню й чи бачили вони колись на власні очі жінок, які б так чинили, але врешті всі ми певною мірою велися.
Мабуть, що не всі й не до кінця, але дівчата пліткували, інтригували, ворогували й усіляко підтверджували тезу про конкуренцію. Кажуть, що хлопці пубертатного віку міряються пенісами у шкільних вбиральнях. Це свого роду must. Не знаю, чи справді воно так і чи шкодить це чоловічій дружбі й солідарності. Але для дівчат мого віку був свій must – суперництво. Досі не розумію, що й чому ми ділили, визначали, хто найкрутіша.
Зараз у фейсбуці мене читають багато моїх однокласниць, лайкають і коментують пости про розлучення, жіночу підтримку, те, як важко може даватися материнство. За кожним лайком, за кожним коментом я бачу невидиму, але таку важливу силу жіночої солідарності. І розумію – щось змінилося і в них. Якби ж то можна було собі 16-річним передати цей здобутий досвід.
Теза про те, що жіночої дружби не існує, чомусь особливо подобається чоловікам. “Де ж твої подруги, вони всі тебе кинули”, – кричав мені один хлопець, намагаючись довести, що він тут один д’Артаньян, а всі інші – відомо хто. Знаєте, здається, я зрозуміла причину. Насправді я роками йшла до розуміння цієї причини, додаючи у своє життя новий і новий досвід жіночої дружби, підтримки і прийняття.
Я формулюю цю причину так: солідарність усередині нашої статі рятує від токсичних стосунків і від токсичного досвіду. Жінка, яка відмовляється від концепції конкуренції й іде до концепції солідарності, стає для іншої вчасно підставленим плечем, а не тишком-нишком підставленою ногою.
Розкажу вам ще одну історію. Жив-був хлопець. Ну як хлопець, не юнак, а доволі дорослий вже чоловік. І от завів він роман на роботі. Ну з ким не буває. А потім ще один. А потім ще. І ще. Чотири романи завів на роботі, ага. А що дівчата? Дівчата дізналися, такого ж не приховаєш. Але замість того, щоб сваритися і скандалити, взяли й об’єдналися. Створили собі чатик, повтішали одна одну, пожаліли, поплакали, потім посміялися, добряче обмили йому кісточки й вирішили, що з ними так не можна. Взяли й розказали правду. А правда – що? Правда, як відомо, найсильніша зброя. Хлопцю, думаю, було непереливки. А от дівчата від усього цього стали тільки сильнішими.
Вони могли зробити будь-що, могли, зрештою, влаштувати бійку на чотирьох, могли просто змовчати й гордо піти, як дівчина з першої історії. Втім, вони молодці. Бо таких історій купа, але нечасто вони закінчуються добре для дівчат. Зазвичай такі хлопці й далі живуть із уявленням про те, що їм можна все, зокрема ображати жінок.
Жіноча солідарність
Я довго думала, що це відчуття солідарності – вікове. Але ні, це не так. Насправді це мені довелося йти до розуміння, що я стаю сильнішою від жіночої підтримки і так само роблю сильнішими інших жінок, через травматичні історії й токсичний досвід 90-х і 2000-х. Дівчата, молодші на 8-10 років, уже не такі. Солідарність дається їм легше й раніше, бо змінився контекст. І я з цього дуже тішуся.
Це означає, що зміна контексту таки справді потужна й відчутна. І нехай десь на телебаченні крутять шоу про холостяків, які обирають з-поміж “гарему”, а умовна вчителька праці в умовній середній школі ще досі розказує: у кого краще вишита серветка – та краща буде жінка. Нехай. Я добре бачу, що такі речі виходять на маргінес. Натомість єдність, чуйність одна до одної, відчуття, що всі ми в одному човні – от що стає трендом.
А ще я тішуся, що пишу цю колонку в переддень 8-го березня, з усіма його тригерами про “весну і красу” “слабку стать” і “прекрасну половину”. Бо колись давно, мабуть, ще в радянському контексті, поруч із вісімкою згадувалося словосполучення “жіноча солідарність”, мені малій геть незрозуміле. І от тепер не можу не тішитися тим, що нарешті його розумію.
Анастасія Багаліка
