Уже на схилі своїх тяжких літ, в Умані, після 29 років, проведених у неволі, після допитів, обшуків, тортур, одиночних камер, Суровцова напише в своїх спогадах: “Мені нічого не було потрібно, в мене нічого й не було. Я не сходилася близько ні з ким упродовж багатьох років, майже до самого кінця перебування в таборі. …Ця відірваність вберегла мене від багатьох розчарувань, гіркоти, та зробила перебування в таборі надто безрадісним, з одного боку, а з другого – вселила впевненість, що я абсолютно нікому не потрібна й не можу бути потрібна…” Зневіра, безнадія взагалі притаманні її світоглядові, – це й не дивно зважаючи на особливості біографії: “Сколихнулося стільки споминів, стільки думок про те, як же жити тепер заново далі… боже мій, коли б то раніше! Якби не так пізно, ледь не на краю могили, коли ми вже нікому не потрібні, й на нас дивляться з жалістю та поштивістю, та не як на людей, а вже просто як на музейні чучела. А так хочеться жити, а життя минуло…”.
Суровцова хоче жити, але жити їй уже власне ніколи. Сказати, що в неї типова дисидентська доля – впасти в очевидність…
Народилася Надія Суровцова 18 березня 1896 року в Києві. Її предки – українці, росіяни, поляки, литовці й навіть турки. Її батько належав до прогресивної молоді, збирав навколо себе студентів – поговорити про вітер свободи, про революцію. Отже, можна сміливо припустити, що доля Надії Суровцової мала – якоюсь мірою – свою залізну логіку. В Умані, куди переїхала родина згодом, її батько-адвокат був чи не найпомітнішою постаттю, його всі знали, він непогано заробляв. У гімназійні роки Надійка читала не тільки Добролюбова з Чернишевським, а також і славнозвісну “Ілюстровану історію України” Грушевського, – замираючи серцем, повертаючись до прочитаного по кілька разів. Тоді дівчинка-підліток ще не знала, що через кілька років познайомиться з Михайлом Грушевським особисто.
Після закінчення гімназії Надія прагне здобути вищу освіту. У той час вища освіта дуже важко доступна для жінки. Навчальних закладів, які приймають жінок, мало. Конкурси туди – величезні. Їй удається вступити на Бестужевські вищі жіночі курси в Санкт-Петербурзі. Там у коло її зацікавлень потрапляє “Українське студентське земляцтво” – українська спільнота в Санкт-Петербурзі на той час була як численна, так і впливова. Під час зібрань товариства Надіїні світоглядні позиції укріплюються.
У 1917 Надію Суровцову делегують до Києва, де вже діє Українська Центральна Рада. Надія має спитати, чи потрібні Україні студенти з Петербурга. Її приймає сам Михайло Грушевський і дає відповідь: “Хай їдуть!”
За часів Центральної Ради, до 1918 року, Надія Суровцова чим тільки не займалася: вела агітаційну роботу, працювала заступником уманської “Селянської спілки”, дописувала в газету “Трибуна”, редагувала чужомовні видання Міністерства Закордонних Справ… Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, Михайлові Грушевському запропонували стати (дослівно) диктатором України. Переказати пропозицію знову мала Суровцова. “Я? Голова парламенту – диктатуру?! Ніколи!” – рішуче відмовився Грушевський.
Надія ж продовжила працювати з урядом Гетьманату: спершу на посаді співробітника секретаріату Міністерства Закордонних Справ, а згодом стала начальником дипломатичного відділу. Займалася акредитацією іноземних послів, готувала їхні зустрічі з міністрами. Не те що б на цю посаду не знайшлося тямущого чоловіка, – просто Суровцова знала стільки мов, що мало хто міг із нею конкурувати.
1918 року Надія Суровцова, як і багато інших українських діячів, опинилася в еміграції – в Австрії. Часу не марнувала. Після закінчення філософського факультету Віденського університету та захисту дисертації на тему “Богдан Хмельницький та ідея української державності” отримала ступінь доктора філософії. Надія Суровцова – перша українська жінка доктор-філософії.
Віденський період біографії – найбагатший із точки зору бурхливого громадського життя. Надія Суровцова – членкиня величезної кількості організацій різноманітного спрямування: студентське товариство “Січ”, Товариство прихильників освіти, Жіночий союз, Міжнародна жіноча Ліга миру і свободи. “Все це давало мені змогу не тільки пізнавати широке віденське, європейське, інтернаціональне життя, але одночасно і порівнювати з тим, що я бачила в українських емігрантських організаціях”, – згадує Суровцова. Проте членство в організаціях, на жаль, не оплачувалося. Аби якось прожити, Суровцова багато пише, перекладає й навіть займається виготовленням ляльок…
Згодом Суровцову відправляють на конгрес Ліги миру і свободи в Гаазі, а далі – в Амстердамі. До слова, вона брала участь у всіх конгресах – у Франкфурті Вюртемберзькому, в Дрездені, у Парижі, у Свансморі (США). Також Надія Суровцова багато їздить із лекціями по Канаді та Сполучених Штатах. Не скрізь її радо вітають, не повсюди з нею погоджуються, адже лекції – виразно політичні. Схоже, саме в цей час політичні переконання Суровцової схиляються в бік радянської влади. Емігрантка розчарувалася в еміграції…
1924 року Надія Суровцова вступає до компартії Австрії. 1925 – фатальний крок, переїзд до СРСР. Спершу – Москва, потім – Харків. Ще в Москві Надія попрохала партію перевести її з лав австрійської компартії до КП (б) У. Відповіді чекала два роки. Замість неї отримала виклик до Харківського ГПУ. Там їй, звісно ж, запропонували доносити на знайомих. Відмовилася. “Пожалкуєте”, – попередили. “Ніколи”, – як відрізала…
Між іншим, підготувала збірку новел, про яку майбутній академік Білецький відгукнувся схвально: “Відмічена печаттю таланту книга заслуговує на увагу”.
У Надії в той час гостювали Павло Тичина, Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий. “Тип життя був богемний. – згадує Суровцова, – До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутности приходили, їли, пили, спали, працювали”.
Якраз у цей час Надія Суровцова збиралася створити сім’ю – з завідувачем пресбюро Наркомату іноземних справ Григорієм Петренком. Хотіли придбати квартиру в письменницькому будинку “Слово”, він тоді ще будувався. Повторний виклик у ГПУ не дав можливості навіть зібрати якісь речі. “Ви арештовані! Поїдете в Москву!”
Є свідчення, згідно з якими Надію Суровцову вмовляв погодитися на співпрацю сам Генріх Ягода. Слідчі потирали руки в передчутті майбутніх доносів від жінки, яка мала знайомства у найвищих мистецьких колах. Даремно. Суровцову не зламали ні вмовляння, ні погрози, ні тортури. Їй навіть показували помилково надрукований у Варшавській газеті некролог – не подіяло.
У 1928 році вона отримала свій перший строк – 5 років ув’язнення на Соловках. За “польсько-німецьке шпигунство”. Ці 5 років виявилися навіть не першим актом, а лише прологом до драми довжиною 29 років, із яких 13 років Суровцова проведе в тюрмах (5 – в одиночній камері), а 16 – по засланнях. Тільки-но відбувши один строк, Надія знову отримуватиме пропозицію співпрацювати з владою, а за відмовою починатиметься новий термін. Справжня ГУЛАГівська одіссея. В Архангельську, в засланні Суровцова візьме шлюб із таким самим невільником – Дмитром Олицьким. Лише сім місяців відносного затишку й сімейного щастя. Архангельське вікно – на жаль, не від “архангел”, від “Архангельськ”…
Суровцова витримала вісім допитів. “Ні. Винуватою себе не вважаю. Ніякої контрреволюційної діяльності я за період мого перебування в Архангельську не проводила.” І – 5 років таборів. Суровцова писала в одному з листів: “Життя прекрасне, хочу дожити до зустрічі з Дімушкою (про чоловіка Дмитра Олицького – прим. авт.), доживу…” Не склалося. Життя прекрасне?..
Останню спробу створити сім’ю – з латишем Андрієм Круменом, на черговому засланні: “Спало нам обом на думку спробувати разом доживати життя, нестерпне самотою. Ми сильно сваримося, дружньо миримося, і зовсім не схожі на справжніх, дорослих, тутешніх людей. Але нам добре і тепло внутрішньо, хоч ми дуже різні люди… Квартирка наша на півтори кімнати наче в зубожілих ущент старосвітських поміщиків. Усе саморобне — ганчірочки, картинки (мої копії Левітана і Куїнджі — більш не знайшла репродукцій у всій доступній мені тайзі). …Нерішуче й потрошку два роки вже поволі пишу. Тільки, на жаль, все це лежить. Нікуди…”
Крумен поїхав у відрядження і звідти вже не повернувся. Надію невдовзі знову арештували й кинули за ґрати. Цього разу навіть без чітко сформульованого звинувачення.
Її остаточно звільнили аж у 1954. Звільнили, але не припиняли за нею стежити до самої смерті. До помешкання Надії Суровцової в Умані, де вона доживала останні роки, був “прив’язаний” гебіст, який фотографував кожного, хто заходив до неї.
“Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість – тобто зовні я рівна всім, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? А все інше? Та нехай. В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський”.
Повністю її реабілітують аж у 1956, не без допомоги Павла Тичини, який колись гостював у її Харківській квартирі… Реабілітують, але не даватимуть ні роботи, ні можливості писати. Видавати написане раніше не вважають за доцільне. 83-річну, уже майже сліпу, Надію Суровцову звинувачують у виготовленні фальшивих грошей і навіть у … пограбуваннях крамниць. Проводять регулярні обшуки – як і належить, з ордером. Замість украдених цінностей та фальшивих грошей вилучають рукописи. Леся Падун-Лук’янова пише: “Велика частка письмових спогадів Суровцової систематично потрапляє до пащі ненажерливого та недріманого дракона держбезпеки, бо наскоки на оселю літньої літераторки продовжуються до її смерті”.
До Незалежності Суровцова так і не дожила. Померла 13 квітня 1985 року в Умані. Там і похована. Її спогади та листи побачили світ у 1990-х – 2000-х. Як і належить, окремими виданнями.
Сергій Осока
