У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.
У 20 – 30 роки минулого століття, а особливо в міжвоєнний період, фемінізм семимильними – без перебільшення! – кроками йшов Західною Україною. Це в той час, коли в багатьох європейських державах феміністичні ідеї переживали явно не найкращий період – знецінювалися, занепадали, опинялися під забороною. Зокрема, у Німеччині в 1933 році з 35 депутаток Рейхстагу 30 були арештовані, 4 – наклали на себе руки. Гітлер був переконаний, що життя жінки має будуватися за принципом трьох “K”: Kinder, Kirche, Küche (діти, церква, кухня).
Головна ідеологиня українського фемінізму Мілена Рудницька іронізувала з ідей Гітлера на сторінках львівського часопису “Жіночий голос”: “Жінка – то таке створіння, що має сидіти на кухні, варити обід, мити горшки і родити діти… Без того всього жінка то не жінка – виродок”. Німецьку організацію “Націонал-соціалістичні жінки” Рудницька відкрито звинувачувала в анти-фемінізмі, в нівелюванні самої ідеї материнства (жінка змушена невтомно народжувати майбутніх солдатів), а її голову – Гертруду Шольц-Клінкі Рудницька називала “свиноматкою”. Тим часом, хмари Другої Світової вже згущувалися над Європою. Мілена Рудницька ж опинилася в полі зору німецьких спецслужб. Але їй було не звикати до небезпек.
Мілена Рудницька народилася в Зборові 15 липня 1892 року. Незвичне для українського вуха сербське ім’я отримала від батька – професійного юриста, нотаріуса. У роду Рудницьких завжди панувала свобода й демократія. Початкову освіту Мілена отримала вдома, далі – навчалася в гімназії у Львові, по закінченню – вступила на філософський факультет Львівського університету. Продовжувала навчатися у Відні, там працювала над дисертацією “Математичні основи естетики Ренесансу”. Здобула ступінь доктора філософії, залишивши позаду дуже багатьох чоловіків – як розумних, так і не дуже.
1919 року Мілена вийшла заміж за Івана Лисяка – знаного економіста, професійного редактора-видавця. У їхньому будинку в Відні на частих вечірках зустрічалася українська політична й культурна еліта, обговорювалися болючі проблеми, намічалися шляхи вирішення. Уже тоді Рудницька змогла поставити себе так, щоб спілкуватися з чоловіками на рівних: не вивищуючись над ними, але й не даючи жодним чином принизити себе. Дружньо. Рівно. Без жодних поклонів, реверансів та запопадливості.
Того ж таки 1919 року Рудницька вступила до Національної ради українських жінок, заснованої в м. Кам’янці. Згодом працювала в центральній управі Союзу українок у Львові, брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах. У 1928 знання, досвід і авторитет Мілени Рудницької були вже настільки значними, що її обирають головою “Союзу українок” – на той час організація налічувала понад 60 тисяч членкинь і була дуже впливовою у всій Європі.
Рудницька вміла правильно привертати до себе увагу. Т.зв. жіночими перевагами не послуговувалася. У її арсеналі були інші – ораторське мистецтво, залізна логіка й неспростовна аргументація. Левову частку зусиль Рудницька спрямовувала на розвиток українського жіночого руху, загалом протиставляючи його західному варіантові фемінізму, творячи головні доктрини на основі “національного усвідомлення жіноцтва”. Тоді, як у Райху справжньою жінкою вважалася мати, то в Галичині в цей же час – українка, громадянка.
Мілена Рудницька – без перебільшення блискуча публіцистка. У своїх працях зверталася до жіночих проблем, до національного питання, присвячувала їх боротьбі з будь-яким авторитаризмом і тоталітаризмом. Актуальність її думок просто вражає: “Не будемо казати, що в усьому (в наших негараздах) винні вони, вороги, москалі, більшовики. Ні — це наша власна вина, що ми залишилися паралітиком на роздоріжжі історії. Наша вина, що не вміємо взяти своєї долі у власні руки”; “навіть до найважливіших питань деякі групи підходять з погляду власного престижу й інтересу”.
Вона переконана, що жінка – повноправний зодчий цивілізаційних процесів, що її участь має бути аж ніяк не меншою за чоловічу: “…коли до цивілізаційної і культурної праці стане також жінка, то вона, як істота наділена іншим, ніж у чоловіка, мозком і серцем, з іншими вимогами і бажаннями, внесе до культури зовсім нові, свіжі цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна і інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного суспільного ладу і перетворення всієї культури світу“. Хіба не про це саме говорять і сьогодні представниці численних жіночих організацій?
Проте життя змушувало Рудницьку займатися не тільки проблемами культури й ідеології. Саме вона, ставши членкинею Українського громадського комітету рятунку України, однією з перших у світі змогла винести питання сталінського голодомору 1932 – 1933 рр. на міжнародну арену. Саме завдяки їй 29 вересня 1933 року в Женеві пройшло засідання Ліги Націй, у якому взяли участь 14 країн. Тодішній президент Ліги Націй норвежець Юхан Людвіг Мовінкель чотири рази виносив на голосування питання допомоги голодуючим. Однак “за” проголосували лише три країни. Решта була зацікавлена у співпраці з СРСР.
У повоєнний період Мілена Рудницька займалася відновленням діяльності “Союзу Українок”, була головою Українського допомогового комітету та однією з засновниць Української національної ради. Словом, як могла пропагувала й несла в люди жіночу та національну ідеї. Заснований нею двотижневик “Жінка” фахівці журналістської справи досі вважають чи не найкращим часописом в усій історії української жіночої преси. Її творами, ідеями, закладеними в них, досі активно послуговуються феміністки всього світу.
Президія Союзу українок. В центрі – Мілена Рудницька, фото: his.img.pravda.com
Смерть Мілени Рудницької теж не була звичайною. Розчарувавшись навколишньою дійсністю, не бажаючи погоджуватися з багатьма подіями, які відбувалися в світі, Рудницька оголосила безстрокове голодування – категорично відмовилася від їжі. Померла 29 березня 1979 року від голоду. Похована в Мюнхені. 1993 року її тіло перевезли до Львова й перепоховали на Личаківському цвинтарі.
“Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили… Гідно зносити удари, не схилити чола навіть у нещастю — ось обов’язок дочок великої культурної Нації і ми цей обов’язок виконаємо”
(Мілена Рудницька, “До моїх товаришок праці”, 1938)
Сергій Осока
