Колонки Статтi

Коли соромно відкривати стрічки

Тетяна Трощинська

Мене не ґвалтували. Але я маю інший травматичний досвід, який дає мені право говорити, що заголовок: «Що відомо про жінку, яку зґвалтували у відділку поліції» не має права на існування, а ті, хто це пише не мають уявлення про етику і стандарти професії. Так само, як і «поїздка в гості до потерпілої».

Є медійні організації, які підтримують політику неідентифікації жертв сексуального насильства І я бачу в цьому сенс: бо зґвалтування НЕ ІНЦИДЕНТ. Ми, як журналісти/ки, розповідаючи про це, маємо розуміти, що людина, про яку ми розповідаємо, залишиться з цією історією назавжди, це її постійна точка вразливості.  Тому я почну з того, про що рідко написала б журналістка і редакторка. Я почну з моментів, про які варто подумати самій жертві насильства, яка хоче спілкуватися з журналістами.

1)    Журналісти/ки – не обов’язково – ваші друзі. Анонімність вам ніхто не гарантує.  Ваші слова цитуватимуть та інтерпретуватимуть. Будь-хто зможе це зробити, особливо в соцмережах.

2)    Це не означає, що ви не маєте з ними спілкуватись. Ви маєте розуміти, що ваше психологічне і фізичне здоров’я є пріоритетним. І ви маєте думати про контроль над СВОЇМИ словами.  Тепер щодо нас, журналістів і журналісток.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зґвалтування у Кагарлику: як журналісти/ки порушили межі приватності потерпілої

Перше і базове – сексуальне насильство над будь-ким (чоловіком, жінкою, дитиною)  – це  не секс. І це усвідомлення впливає на кожну подальшу нашу дію. І слово. Дискусія про терміни в англомовному дискурсі триває досі. Жертва (victim)  має спорідненість з коренем «vict»  латиною, що означає «перемогти». І є дослідники, які наполягають на тому, що культура зґвалтування, яка звинувачує жертв, зробила цей термін радше образою, ніж точним описом ситуації, коли одна людина зазнала травм від іншої (чи групи людей).

Нині вживають і термін «survivor» – “ті, хто вижили», вціліли. Але, наприклад, Данієль Кампоамор, американська журналістка та редакторка, говорячи про свій досвід, іронізує, що цей термін описує «надлюдських істот, які подолали свої травми»; вона не вважає себе «вцілілою, яка найкраще вийшла з поганої ситуації, щоб інші могли вчитися на її досвіді». Вона пише, що «жертва – це сила», і час змінити конотацію цього слова, яке не вживають на догоду тим, хто хотів би почуватися комфортніше, стикаючись з реальністю такої страшної речі, як зґвалтування.

Тому ми можемо запитати, як людина хоче, щоб її називали: жертва, а можливо, та, то вижила.

Друге – ми маємо поважати право потенційної героїні/героя сказати «ні». Ніхто не зобов’язаний розповідати нам про такий досвід.

І найгірше, звісно, це пропонувати гроші, славу за інтерв’ю, чи що там ще можуть запропонувати люди з метою вражати. Не завжди потенційні герої можуть оцінити наслідки рішення щось розповісти за гроші – через емоційний стан, недостатнє розуміння контексту тощо.

Казати, що ви можете допомогти, коли допомогти не можете – брехня. Насправді, допомогти можуть фахівці, час і готовність самої людини говорити.  Вимагати інтерв’ю в такій ситуації – це теж насильство.

Третє – людині, що пережила такий досвід, важливо відчувати контроль над ситуацією. Ви можете встановити правила і їх дотримуватись. Ви можете запитувати про безпечне місце і дати можливість зустрітися там.

Четверте – провина і сором, провина і сором, це те, з чим живуть жертви насильства роками. Не наша справа давати поради. Наприклад, запитання: «Як ви думаєте, що могло спровокувати такі дії?» – це віктимізація, одразу в заборону. Із запитання «Чому?» також треба бути обережним. Найкраще давати простір діям і рішенням самої героїні/героя: Що було далі? Що ви зробили? Що сказали? Куди пішли?

П’яте – розмова може бути суперечливою. Кеті Карут у книжці «Почути травму» пише про «травматичну пам’ять», коли досвід не до кінця пережитий. Що це означає для нас, для журналістів? Це означає, що травматичний досвід є сконструйованим. Що  його небезпечно узагальнювати на основі розповіді однієї людини.

І шосте – сексуальне насильство, як і будь-яке інше, має обурювати суспільство. Але нічого воно не обурює. Принаймні, не обурює більшість і достатньо. І цього не станеться доти, доки воно не обурить нас.  Доки ми, як журналісти/ки, не пояснимо, чому це неприпустимо.

Що б і кому не було відомо про жінок, зґвалтованих у відділках поліції.

Тетяна Трощинська

Схожі записи

Чому націоналісти зривають гендерні заходи в Україні

admin

Чи готові українці голосувати за жінок і чому їх так мало в політиці?

admin

Феміністки

admin

Залишити коментар