У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.
Спершу вона тричі – з вишуканою жорстокістю! – помстилася древлянам за вбивство чоловіка-князя, а потім упродовж усього свого регентства ревно оберігала мир та налагоджувала дипломатичні стосунки, поки сусідні правителі невпинно воювали. Її спроби запровадити в Київській Русі християнство зазнали невдачі не тому, що княгиня Ольга десь припустилася помилки, а радше тому, що то були тільки перспективи й плани, а не власне спроби. Вона була надто мудрою, надто далекоглядною й обережною для різких рухів, якими незабаром прославиться її син Святослав.
А вона зміцнюватиме фінансовий стан князівської влади, укріплюватиме її впливовість, налагоджуватиме міжнародні зв’язки. Саме за часів її регентства про Київську Русь не тільки дізналися в світі, а й почали рахуватися з нею, як із сильною самостійною державою. Саме за її часів світ із подивом зауважив, що крім меча, існує ще й слово…
Звісно ж, свідчення про життя, помисли й діяння княгині Ольги мають здебільшого апокрифічне, легендарне походження. Деякі факти з її біографії – ніби переспів інших біографічних фактів – з інших держав, з чужих уст, із давніших мов… Історія часом просто змушена спиратися на не вельми достовірні, а подекуди й досить сумнівні факти, поступаючись місцем легенді. Проте легенди теж не виникають з нічого. Життєпис Святої Рівноапостольної княгині Ольги – яскраве цьому свідчення…
Де й коли вона народилася? З якого роду – знатного чи простого – походила? Чи були в її родоводі князі? Історики по-різному відповідають на ці запитання.
Найпоширеніша гіпотеза твердить, що майбутня княгиня Ольга народилася близько 890 року в землях кривичів, у місті Пскові. У “Повісті минулих літ” говориться, що 903 року Ігореві привезли наречену з Плескова (діалектна форма назви “Псков”) й “була вона мудрою та кмітливою”. Інша гіпотеза твердить, що оскільки ім’я Ольга (Хельга) – скандинавського походження, то цілком імовірно, що княгиня була шведкою. Третя гіпотеза називає Ольгу болгарською царівною, а четверта й узагалі обстоює думку, що майбутня княгиня – дочка псковського посадника (глави міста) Госмомисла. Хоча, якщо забігти дещо наперед і зважити на те, з яким умінням та з якою гідністю вона вміла себе тримати, як упевнено й твердо вершила державні справи, то більш вірогідними видаються ті гіпотези, згідно з якими Ольга – аристократка за походженням, з самого малечку навчена віддавати накази й приймати почесті. У ті часи, як не крути, навряд чи могла мати місце історія про Попелюшку на найвищих щаблях державної влади. Та й наступне в часі свідчення про Ольгу – яскравий тому доказ.
Власне ця легенда – перший чіткий епізод із життєпису Ольги, що зберігся до наших днів.
Буцімто у лісі десь неподалік од Пскова полював молодий княжич Ігор. Раптом йому на перепоні стала річка, яку не можна було перейти вбрід. Княжич засмутився, а тоді побачив човен, який прямував назустріч. Уже пливучи річкою в тому човні, милостиво прийнявши запрошення, княжич помітив, що за перевізника – не юнак, а дівчина, та ще й неймовірної вроди (усі легенди крояться за одним лекалом). Коли княжич Ігор усвідомив, що перед ним прекрасна жінка, одразу ж “блудною похіттю” запалав і з уст його посипалися “слова невстидливії”.
Ольга ж, належним чином оцінивши й делікатність і небезпеку ситуації, вирішила втихомирити ласого на любощі княжича словом. Із її промови майбутній князь дізнався, що дівчина радше втопиться (і то не сама, а вдвох із ним!), аніж дозволить “чистоту свого дівоцтва стратити”. Ігор, певно, теж оцінив усю безвихідь ситуації й мудро відмовився від свого первісного заміру. А заодно й подивувався сміливості та мудрості красуні-незнайомки – та так, що не забув її аж до того часу, коли сягнув віку одруження. Яких тільки наречених не пропонував йому батько, Ігореві не подобалася жодна. Аж поки не привезли йому з Пскова Ольгу… Правда ж, цілком казковий сюжет за всіма законами жанру? Правда ж, вірити важко? Що поробиш, це десяте століття, темне середньовіччя, кошмарний сон цивілізації, хроніки плутаються з казками…
Отож, за свідченням Нестора літописця, Ігор узяв Ольгу за дружину в 903 році. А син Святослав у них народився лише через 30 років. На той час Ользі мало бути вже 50 або й 55. Та й навряд чи могутній князь став би так довго чекати народження спадкоємця. Найімовірніше, що в нього б не вистачило терпіння й він, зважаючи на вільні язичницькі звичаї своєї родини, устиг би тричі взяти собі іншу дружину. Тому цілком логічним є припущення, що Ігор одружився з Ольгою десь у 930 році, а син Святослав народився в 942. Деякі літописні джерела свідчать про те, що Святослав був не першою дитиною подружжя (цим можна, врешті, пояснити, чому князь терпів і чекав спадкоємця, знову ж таки, цілих 12 років). Проте в історію ввійшов саме Святослав, над іншими іменами князівських дітей мутні води часу зімкнулися, на жаль, непроникно…
Ті ж літописні джерела (а вони, треба сказати, княгиню Ольгу надзвичайно люблять, присвячуючи їй так багато місця на своїх сторінках, що деякі князі-чоловіки запросто можуть заздрити) свідчать, що княгиня Ольга була мудрою порадницею й вірною помічницею свого чоловіка – чергове загальне місце… Про діяльність самого Ігоря відомо вкрай мало. Він був видатним флотоводцем, за часів його правління флот уже почав було ставати залізним аргументом у зовнішньополітичній боротьбі, але князь, на жаль, дуже захопився “полюддям” (збиранням податків у вигляді хутра, меду, шкур, воску та іншого товару, який котувався в ті часи) й був підступно вбитий древлянами під час одного з походів.
Першим своїм обов’язком після чоловікової наглої смерті княгиня-регентша вважала страшну й термінову помсту – святе й не богопротивне, як на ті часи, діло, адже “Хто не помститься — за того Бог не помститься”… Чим жахливішою вдасться помста, тим більше лаврів дістанеться тому, хто її вчинив. Такі часи…
Власне в легенді про помсту Ольги древлянам не бракує ні яскравих барв та різноманітних декорацій, ні вигадки, ні гніву, ні вогню. Сама помста проходила в три етапи. Перший етап Ольга втілила в життя тоді, коли древляни, сп’янілі від безкарності, вирішили, що смерті великого князя їм тепер замало: “Оце князя руського ми вбили, візьмемо жону його Ольгу за князя Мала і Святослава візьмемо і зробимо йому, як ото схочемо.” Довідавшись про приїзд послів, княгиня Ольга веліла привести їх до неї зі словами “Добрі гості прийшли!” На її запитання про мету візиту в Київ древляни відповіли надзвичайно нахабно: “Мужа твого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав нас і грабував, а наші князі добрі є, бо пильно подбали вони про деревлянську землю. Іди-но за нашого князя, за Мала”.
Княгиня, певно, зуміла опанувати себе, угамувала лють і відповіла, що загалом згодна з їхніми словами, але хоче належно дорогих гостей пошанувати. Завтра зранку. Відіслала послів спати, а сама веліла викопати в тюремному дворі глибокий рів. Коли на ранок послів, які пишалися та чванилися, прямо на човні принесли перед її очі, вона помахом білої хустинки веліла пожбурити їх разом із човном у яму. А тоді стала над нею та й запитала “Чи добра вам честь?” Після чого дорогих гостей живцем закопали – разом із транспортним засобом…
Пошанувавши таким чином сватів, Ольга, не гаючись, узялася втілювати в життя другу частину свого кривавого плану. Вона знову звернулася до древлян: “Якщо ви мене щиро просите, то пришліть до мене нарочитих мужів хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські”. Хтозна, чи то древляни ще не знали, яка доля спіткала перших послів, чи то вважали, що помста вже здійснена й боятися нічого, чи то взагалі їхня свідомість пов’язувала факти й продукувала висновки геть інакше, ніж це робиться тепер, але древляни сватів знову прислали – до того ж, легенда свідчить, що то були дуже знатні мужі. Княгиня Ольга запропонувала їм помитися з дороги в лазні, а поки вони милися, веліла лазню підпалити.
Якщо хтось думає, що третій акт помсти обійшовся без хитрощів, що древляни вже не йняли віри підступній княгині, він помиляється. Збираючись у похід на їхні землі, Ольга знову звернулася до древлян словесно: “Се вже йду я до вас. Тож готуйте медів багато у граді, де вбито мого мужа. Хай поплачу я над труною його і вчиню тризну мужеві моєму”. Неподалік від містечка Іскоростеня княгиня веліла насипати курган і правила тризну. Древляни пили мед разом із нею. Коли древляни допилися й дотанцювалися до безпам’ятства (так, тоді на поминальних учтах співали, танцювали й улаштовували ігрища та змагання), княгиня веліла своїм отрокам убити їх. “Посічено було п’ять тисяч”.
Тепер помсту можна було вважати зробленою. До речі, скільки в ній символізму – спершу землею, тоді вогнем, і нарешті – мечем. Хтозна, може в цьому теж є якийсь таємний знак, розгадати який стане хисту історикам майбутнього…
Проте, якщо навіть древляни вірили в магію числа “три” й уважали, що на цьому все, вони знову помилилися. Адже це тільки княгиня Ольга мстилася за чоловіка, а син Святослав за батька ще не мстився. Отож, 946 року Ольга збирає велике військо, разом із малим Святославом стає на його чолі й рушає в похід на древлянські землі. Цього разу древляни, навчені гірким досвідом, виставили й своє військо. Малий Святослав буцімто першим метнув свого списа, не попав, але символічно означив початок битви.
Ольжине військо обложило Іскоростень аж на цілий рік, але не могло взяти міста.
Княгиня відрядила послів і веліла їм сказати древлянам, що помсти вона вже не хоче, а хоче тільки ще раз помолитися на могилі Ігоря й зібрати деяку незвичну данину: “Мені ж треба з вас небагато: дайте мені од кожного двору по троє голубів і по троє горобців”. Хтозна чи темні древляни (це в порівнянні з київськими полянами!) чекали якого підступу від княгині, чи просто не могли здогадатися, якого лиха ждати від мирних пташок, але вимогу вони виконали й данину голубами та горобцями заплатили.
Що було далі, знають усі, адже це найпопулярніша легенда про княжі часи: Ольга веліла прив’язати до кожної пташки трут, підпалити й відпустити… Пташки полетіли додому й дощенту спалили Іскоростень. Наостанок княгиня Ольга веліла частину людей убити, частину продати в рабство, а решту обкласти даниною. Певно, щоб уже назавжди закарбували собі в пам’ять, що з князями жарти вкрай погані… До речі, саме цей похід на Іскоростень, за даними літописних джерел, символізує прихід до влади її сина Святослава. Однак до цього часу Ольга встигла ще багато.
Її реформаторська політика була – а особливо як на ті часи – настільки мудрою та розважливою, що набагато випереджала епоху.
Навчена гірким досвідом свого чоловіка, Ольга здійснила справжню податкову реформу, замість хаотичного полюддя запровадивши порядок збирання данини, у якому вже були ознаки чіткої системи: вона чітко окреслила межі територій, проміжки часу та конкретні види податків, які мусили збиратися з тих чи інших земель. Підвладні їй племена не позбавлялися засобів до існування, як раніше, а відтак міжусобиці, чвари та війни спалахували все рідше й рідше. Княгиня Ольга весь час намагалася правити так, щоб незадоволених було якомога менше, а суперечки вона воліла вирішувати словом, а не мечем. До речі, окремі літописні джерела свідчать про те, що Ольга ще й відверто зневажала тих правителів, які за найменшого приводу хапалися за зброю, і вважала свій розум незмірно вищим за чоловічий…
Чим зумовлена її прихильність до християнства, говорити важко. Може, її болгарське (за однією з версій) походження. А, може, цілком дипломатичні мотиви й вельми високі державницькі устремління – що більш імовірно. Княгиня Ольга, добре знаючи всі механізми функціонування держави, прекрасно собі уявляючи так званий міжнародний контекст, чітко усвідомлювала, що для того, аби Русь зайняла достойну позицію на міжнародній арені, треба чимскоріше міняти язичництво на одну з трьох панівних у світі релігій – християнство, мусульманство чи іудаїзм. Без цього її нова система управління була нежиттєздатною, адже велика частина прогресивного світу давно вже асоціювала поганство з неосвіченістю, з примітивністю, з варварством.
Поїздка княгині Ольги до Візантії детально описана в “Повісті минулих літ”. “Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні – то я не охрещуся,” – мовила вона до цесаря Костянтина. Цесар не відмовив їй і охрестив: “Благословенна ти єси в руських князях, бо полюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх.” До речі, в деяких джерелах ця зустріч описана надзвичайно пишно – буцім трон із імператором піднімався аж до самого склепіння зали, грала врочиста органна музика, золочені леви біля підніжжя трону рухалися, били хвостами, роззявляли пащеки й ревли, а на Ольгу це не справляло жодного враження, вона стояла незворушна, як ідол…
А після хрещення візантійський імператор нібито ще й запропонував Ользі одружитися з ним, а вона не погодилася: “Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християн нема такого закону – ти ж сам знаєш”. На це імператор посміхнувся, щедро обдарував княгиню та й відпустив із миром. Звісно, у ці апокрифічні прикраси повірити особливо важко. Надто вже нещадна й безоглядна фантазія літописця. Але найімовірніше, що Ольга все-таки була у Візантії, скоріше за все – саме там прийняла хрещення. І мала намір привезти християнство додому…
Однак чому ж вона цього не зробила? Чому слава хрестителя Русі дісталася вже аж її онукові Володимиру?
Існує декілька причин. Перша –політична: княгиня Ольга цілком могла побоюватися, що різке запровадження християнства на Русі поставить її в залежність від Візантійського царства, раз і назавжди відсікши всі інші варіанти. Друга причина – внутрішня. Причина складна й багатошарова. По-перше, найвпливовіша знать при дворі Ольги була ще, вочевидь, ментально не готова до зміни релігії, так би мовити, не дозріла помислами, не доросла. По-друге, до цієї зміни було не готове військо – а військо, як ми всі знаємо, зазвичай грає далеко не останню скрипку в усіх середньовічних державних справах і часто навіть каже своє важке вирішальне слово – мовчки, з допомогою бряжчання зброї…
Треба сказати, що майбутній князь Святослав, який ось-ось уже мав успадкувати повну владу, схилявся до тієї самої думки, що й його військо. Бо був частиною того війська – прямий, чесний, непідкупний, хоробрий. Словом, князь-воїн. Він був не готовий (та що там, просто нездатний) оцінити блиск, шарм і далекоглядність материних державницьких планів. На її вмовляння прийняти християнство Святослав відповідав: “Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне!”
Поки князь-воїн ходив у звитяжні походи, онука – майбутнього князя Володимира – виховувала здебільшого княгиня Ольга. Очевидно, вона змогла заронити в його душу потрібні державницькі зерна, які неодмінно проростуть. Проростуть і означать майбутній хід історії Київської Русі…
Передчуваючи близьку смерть, Ольга просила сина, який збирався в черговий похід: “Сину мій милий, чому йдеш чужих шукати, а своє на кого покидаєш? Діти ще малі, а я, як бачиш стара, до того ж вельми хвора, кінець життя мого приходить. Тепер ні про що я так не турбуюся, як про тебе, що багато чому тебе вчила, провила й упоминала, щоб покинув ти темінь ідолопоклонську і звабу бісівську, а пізнав світло віри християнської і правдивого Бога, в Трійці єдиного, якого я пізнала. Ти за те не дбаєш, відаю добре, що через упертість і неслухняність свою легковажиш прохання й упоминання родительки своєї, — чекає на тебе на землі біда велика, а по смерті вічна мука. Тож прошу тебе, не йди нікуди, поки я не помру, а коли віддаси моє грішне тіло землі, то йди, куди хочеш. По смерті моїй не чини наді мною нічого з обрядів та забобонів поганських, але священик мій нехай поховає тіло моє грішне за звичаєм християнським. І могили наді мною не треба насипати, ні тризни чинити…”
Померла княгиня Ольга 11 липня 969 року. Де вона була спершу похована, невідомо. Онук – князь Володимир – переніс її прах до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам’яному саркофазі. Знайдена археологами гробниця княгині Ольги – справжня перлина середньовічного мистецтва – досі зберігається в Софійському соборі… В історії все циклічне, повторюване й символічне. Подекуди наївне, як знайдені в тій же таки гробниці сережка й туфля. Подекуди неймовірне, як переказ про золотих левів і палаючих пташок. Але ж не забуваймо, що на неймовірних легендах, казках і апокрифах міцно стоїть історія людської цивілізації.
Сергій Осока
