Автор Левчина Вероніка 
У київській студії, де колись лунав сміх і звучали мелодії з телевізійних зйомок, виріс хлопчик, який сьогодні сидить у бліндажі й веде дрон крізь нічне небо Покровського напрямку. Іван Пелих — син телеведучого Ігоря Пелиха, який у 2000-х запалював екрани програмою «Галопом по Європах». Але його власна історія — це вже не про подорожі й гумор. Це про те, як кінематографічний погляд перетворився на зброю, а син зірки став одним із тих, хто щодня «утилізує» ворожу техніку з повітря.
Народився Іван близько 2002 року в Києві. Коли батько трагічно загинув у ДТП 8 травня 2009 року, хлопчикові було сім. Мати, Олександра Лозинська, підняла трьох дітей — сина й двох доньок, Соломію та Юстину. Сім’я зберегла архіви зйомок, світлини й навіть улюблений светр Ігоря. Саме цей светр Іван іноді бере з собою на позиції — як тихий талісман і нагадування, що спадщина батька живе не лише в спогадах.
Сьогодні, у 2026-му, Івану близько 24 років. Він командир екіпажу ударних FPV-дронів, служить у складі підрозділів спеціального призначення, пройшов Харківщину, Курщину й тримає Покровський напрямок. Його історія — один із найяскравіших прикладів того, як творче покоління 2000-х стало поколінням воїнів.
Дитинство між камерами й порожнечею після втрати
Будинок Пелихів ніколи не був тихим. Ігор Пелих заснував студію «Роги і копита Продакшн», вів туристичні й розважальні програми, писав музику. Маленький Іван ріс серед світла софітів, монтажних столів і постійного гумору. Батько часто брав дітей на зйомки. Хлопчик рано зрозумів, що кадр — це не просто картинка, а спосіб розповісти історію.
Після загибелі батька життя змінилося різко. Олександра Лозинська взяла на себе все: виховання, роботу, збереження пам’яті. Діти росли з історіями про тата, переглядали старі випуски «Галопом по Європах», слухали його пісні. Іван згадував пізніше, що саме ці відео стали для нього внутрішньою опорою. Він не намагався копіювати батька. Він просто вбирав у себе його енергію — легкість, допитливість, здатність знаходити смішне навіть у складних ситуаціях.
Шкільні роки пройшли звично: футбол, друзі, перші спроби знімати відео на телефон. Але всередині вже жила мрія про кіно. Після дев’ятого класу Іван вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на спеціальність кінооператора. Там він вчився бачити світ через об’єктив — композицію, світло, ритм кадру, стабілізацію. Ці навички пізніше стануть для нього не просто професією, а питанням виживання.
Від студентських зйомок до перших днів великої війни
До лютого 2022 року Іван працював фрілансером. Монтував ролики, знімав репортажі, експериментував із камерами. Планував стати режисером документального кіно. Все змінила одна ніч. Коли почалося повномасштабне вторгнення, двадцятирічний оператор зрозумів: камера тепер потрібна не для красивих кадрів.
Він відгукнувся на оголошення 112-ї бригади територіальної оборони Києва, яка шукала пілотів дронів. «Стріляти з автомата я не вмію, а керувати дроном вмію», — пояснював він пізніше. Спочатку — пошук диверсійно-розвідувальних груп у столиці та області. Потім — навчання з британськими королівськими морськими піхотинцями. Там Іван отримав не лише тактичні знання, а й розуміння дисципліни та роботи в міжнародному колективі.
У квітні 2022-го він уже входив до 1-ї Інтернаціональної роти спеціального призначення. Разом із американцями, канадцями та іншими іноземцями, які мали досвід Іраку й Афганістану, українські добровольці без військової підготовки формували мобільний резерв. Іван відповідав за все, що стосувалося дронів — на рівні роти, а фактично й батальйону.
На сході він пройшов Лисичанськ і Григорівку. Там, під артилерією, коли танк противника стріляв у будинок за тридцять метрів, Іван вперше почув, як звучить справжня війна. Американський побратим тоді сказав фразу, яку Іван запам’ятав надовго: «Я три роки провів в Афганістані, але в Григорівці вперше був на полі бою, де танк не на моєму боці».
Як операторська школа стала зброєю FPV
Перехід від звичайних дронів до ударних FPV став логічним продовженням. FPV — це first-person view, коли пілот бачить світ очима апарата. Тут потрібні саме ті навички, які дає кінооператорська школа: відчуття простору, контроль траєкторії, швидка реакція на зміну кадру, вміння «читати» місцевість.
Іван швидко опанував модифікацію апаратів — покращував сигнал, додавав стабілізатори, адаптував камери. Його екіпаж, відомий як Panama Squad, працював на Харківщині, Курщині, а згодом і на Покровському напрямку. Робота важка, брудна, небезпечна. Сам Іван жартома описує її як «утилізацію біосміття і металобрухту в промислових масштабах». За цими словами — сотні годин нальоту, десятки знищених одиниць техніки, постійна боротьба з РЕБ і ворожими дронами.
У 2024 році міністр оборони Рустем Умєров особисто вручив йому відзнаку. Іван попросив не медаль, а пістолет — практичну річ для роботи на нулі. Він відмовлявся від ротацій, залишаючись там, де потрібен. Побратими відзначають його спокій, гумор і здатність швидко приймати рішення під вогнем.
Курщина очима українського воїна
На Курщині Іван зіткнувся з іншою реальністю. Місцевість майже не відрізнялася від української. Бабусі, які інколи з’являлися біля позицій, не чіпали військових, і ті відповідали тим самим. Українські бійці пропонували воду й їжу, бо в місцевих часто не було провізії. Мовний бар’єр існував — доводилося переходити на російську. Але, за словами Івана, «окрім мовного питання усе було нормально».
Ці епізоди показують важливу рису його характеру. Навіть на ворожій території він зберігає людяність. Не романтизує війну. Називає її «ніфіга не красивою». Але й не втрачає внутрішнього стрижня, який, за його ж словами, частково успадкував від батька.
Особисте життя: весілля під час війни
У березні 2025 року на узбережжі Атлантичного океану в Португалії Іван освідчився Ксенії. Вона — волонтерка, танцівниця, працює менеджером у благодійному фонді Сергія Притули. Збирає дрони саме для підрозділу свого чоловіка. 24 квітня 2025-го пара зіграла скромне весілля в Києві. Спочатку — РАЦС, потім — фотосесія в Національному ботанічному саду імені Гришка з улюбленим псом, а ввечері — сімейна вечеря з рідними.
Ксенія стала не просто дружиною, а частиною його військової реальності. Вона розуміє, що означають довгі відрядження, тиша в телефоні й раптові відео з бліндажа. Їхня історія — приклад того, як кохання виростає не всупереч війні, а всередині неї.
Цікаві факти про Івана Пелиха
- Носить светр батька як талісман на позиціях — річ, яка пережила майже два десятиліття й стала символом сімейної пам’яті.
- Перші дрони для підрозділу збирав за допомогою волонтерів і власних контактів ще в 2022 році, коли FPV-технології тільки набирали обертів.
- Жартує в чатах побратимів у стилі батька — створює атмосферу, де навіть під обстрілами можна знайти привід посміхнутися.
- Відмовився від планової ротації у 2024-му, бо вважав, що його екіпаж ще потрібен на напрямку.
- Мріє після перемоги зняти документальний фільм про дронових операторів — тих, кого майже не видно, але від кого залежить дуже багато.
- Називає свою роботу «утилізацією біосміття і металобрухту» — формулювання, яке вже стало своєрідним мемом серед тих, хто слідкує за його сторінками.
«Батько сміявся з екрану, я б’ю ворога з неба» — ця фраза Івана найкраще відображає, як змінилося покоління, яке виросло на його батькових програмах.
Спадщина, яка живе в дії
Сестри Івана обрали творчі шляхи. Соломія займається музикою, Юстина — мистецтвом. Мати Олександра Лозинська продовжує працювати в продакшні, зберігаючи й розвиваючи те, що створював Ігор. Сім’я не розпалася після трагедії 2009-го. Навпаки — стала щільнішою.
Іван не втікає від порівнянь із батьком. В інтерв’ю він каже, що ставиться до цього спокійно: старше покоління добре пам’ятає Ігоря Пелиха, і це нормально. Але сам він будує власну історію — без пафосу, з гумором і з чітким розумінням, навіщо виходить на позиції щоранку.
У 2026 році Іван Пелих залишається на фронті. Його Instagram і Facebook — це не глянцеві фото з передової. Це сухі звіти про роботу, збори на техніку, короткі відео з польотів і рідкісні кадри з дружиною. Він не будує з себе героя. Він просто робить те, що вміє найкраще — бачить ціль, тримає курс і доводить справу до кінця.
Його шлях показує важливу річ для всієї країни. Творчість не зникає під час війни. Вона змінює форму. Камера стає прицілом. Гумор — способом триматися. А син людини, яка колись розважала мільйони, тепер захищає тих, хто дивиться на екран уже зовсім іншими очима.