Історія моїх упереджень

Нещодавно я вперше побувала на феміністичному заході під назвою «HeForShe Congress». Прийшла з цікавості: послухати, що на таких подіях розповідають, і доосмислити тему для себе. Слухала виступи успішних жінок і чоловіків, занотовувала поради бути впевненішою і йти до мети – а потім почала складати список власних упереджень щодо жінок. Ці стереотипи були в мене з дитинства, юності і часто впливали на мої рішення в житті.

Наприклад, ще років десять тому я вважала, що керувати автомобілем – це чоловіча справа, а жінки за кермом – безпорадні і «куди вони лізуть».

Я вважала, що чоловік – голова сім’ї, основні рішення повинен приймати він, хоча й порадившись із дружиною.

Неофіційно, не вголос, але подумки погоджувалася, що вийти заміж – це найважливіше для жінки, бо незаміжня і без дітей – значить, нещасна і нереалізована. І що заміж треба вийти років до 25, бо потім одружитися буде складніше.

Попри червоний диплом магістра і перше місце в списку за балами на курсі, я навіть не розглядала для себе можливості аспірантури, бо вважала, що наука – це не місце для жінок, бо жінці головне – сім’я, а науковиці мають мало шансів познайомитися з чоловіками й одружитися.

Коли до чоловіка приходили в гості друзі, я могла іноді вийти з кухні, де вони розмовляли, «щоб не заважати серйозним чоловічим розмовам». Ніхто мене виходити не просив – це було моє рішення, моє визнання чоловічої вищості й моєї непосвяченості в «чоловічі справи».

Кілька років тому, гойдаючи у візочку немовля, я читала книжку Шерил Сендберг «Включайся!». Авторка зауважувала, що в залі для засідань жінки частіше за чоловіків сідають під стіною, а не за головний стіл посеред залу. І я згадала, що саме так, у закутку, невпевнено сідала в інститутському прес-центрі.

Також я прочитала чимало іншого цікавого про властиву жінкам невпевненість порівняно з чоловічою самооцінкою і про поєднання роботи з материнством, про необхідність «підштовхувати» жінок до лідерства. Після прочитання я вперше замислилася – чому попри інтелектуальні можливості ніколи не прагнула бути лідеркою.

Пригадую, у юності я вважала чоловіків «вищою расою», кращими, заздрила, що я «нижча раса» – жінка. Мені завжди було цікавіше в чоловічому колективі. Ця внутрішня мізогінія почала зменшуватися тільки після народження дитини, коли чоловіки практично зникли з мого оточення (не враховуючи рідного чоловіка, педіатра чи перехожих, які допомагали перенести візок сходами). Коли я вимушено почала спілкуватися виключно з жінками-мамами, то зрозуміла, що жінки – цікаві, сильні, часто сильніші за «сильну стать».

Тож тепер, за аналогією зі сповивальним столиком у кафе, я вважаю фемінітиви потрібною штукою в мові. Не в тому річ, чи столик такий вже необхідний для заміни підгузка, як у тому, що він є сигналом: діти в цьому просторі – очікувані, не зайві, і мама\тато може почуватися бажаним гостем. Так само і з професійними очікуваннями.

Моя мама часом згадує-сміється, що в дитинстві я хотіла стати дояркою. А я це теж пам’ятаю. У мене був буквар, де на сторінці з картинкою професій були: вчитель, сталевар, лікар – чоловіки. І одна-єдина жінка – доярка. Вибір був мені очевидним у чотири роки, я ж не чоловік.

Також зараз я міркую, чому перепробувавши море рукодільних технік на кшталт плетіння, в’язання чи кераміки, я в житті не забила жодного цвяха? Чому на трудовому навчанні дівчатка ішли працювати з тканиною і нитками, а хлопці – з деревом чи металом? Тільки зараз я усвідомлюю, що мені цікаво спробувати і цю роботу.

То все про минуле, але навіть сьогодні я часто чую, що жіночої дружби не існує, бо дружити вміють тільки чоловіки. А днями запитала родича про враження від подарованих йому книжок на історичну тематику (одна книжка – письменника Лорана Біне, інша – журналістки Славенки Дракуліч). Він відповів, що книжка Біне цікава, а друга цікавить його менше, бо авторка – жінка, а жіночий погляд – то ж тільки жіночий погляд.

Моя подруга, почувши про мої гендерні стереотипи, здивувалася, звідки в мене їх стільки. Вона, мовляв, ніколи не зважала на стать у спілкуванні, тільки на те, чи цікава людина перед нею. І коли я починаю міркувати, звідки ці установки в мене, то згадую й читані в дитинстві казки. Наприклад, «Як бідний чоловік гусей ділив», де панові дісталася голова гусака, пані одержала шийку, а дочки – крильця, щоб швидше вилетіти заміж. Або пригадую пісню про «красиву жінку незаміжню», яка «ще може бути ніжна, але в душі її зима». Або осудливий шепіт у бік самотньої жінки: «Видно, що стара діва».

Цим дописом я не маю на меті скинути на соціум відповідальність за мої життєві вибори, то все робила я, включно зі згодою, що «я дівчинка і нічого не хочу вирішувати». Інші жінки робили інакше за аналогічних умов: вступали в аспірантуру, будували кар’єру,  отримували водійські права. Але я бачу, наскільки глибоко стереотипи в мені були і є, і гадаю, що їх могло б не бути.

Не можу сказати, що я цілком позбулася упереджень, але багато моїх поглядів змінилися. Наприклад, я не вважаю материнство обов’язковим для всіх жінок, а міркую про нього як про пласт переживань і досвіду, який неможливо одержати іншим чином.

Виховуючи сина, я намагаюся дати йому розуміння гендерної рівності, як і рівності всіх людей незалежно від будь-яких ознак. Якщо він заплаче, то не почує: «хлопці не плачуть». Окрім машинок і конструкторів у нього є і ляльки, і набір іграшкового посуду, яким він залюбки грається. Знаю, що мої подруги також виховують дітей, намагаючись уникати гендерних стереотипів. Але днями я почула на вулиці вигук матері до дочки: «Заспокойся! Чого ти бігаєш весь час, ти що, хлопець?». І звернене до заплаканих хлопчиків «не плач, ти ж мужик» я теж чула не раз.

Але упередження щодо статі в мене ще є. Іноді я тішуся, що в мене – син, хлопчик, продовжувач роду.

Вікторія Черняхівська