Від лютого 2016 року діє проект «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину», авторка проекту — письменниця, головна редакторка «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка. Це цикл із 12-ти публічних інтерв’ю з жінками про різні цінності. Перша зустріч у рамках проекту відбулася наприкінці лютого у Львові з Ольгою Герасим’юк, у березні Мар’яна Савка поговорила із Зоєю Казанджи, а у квітні – з Іриною Снітинською, засновницею школи риторики, ініціаторкою проектів «Розфарбуй лікарню» (благодійна акція волонтерів, які об’єднуються й розфарбовують стіни дитячих лікарень, відділень і поліклінік Львова) та «Купи зустріч – допоможи Україні».
Проект «12 неймовірних жінок» має кілька завдань. Перше – озвучити важливі та болючі для суспільства теми. Друге – від розмови перейти до реальної допомоги. Цим проектом збирають кошти для ремонту та облаштування дитячої кімнати освіти у львівському Охматдиті. У форматі free donation людям, які прийдуть на зустріч, пропонують «оцінити» розмову. Усі інтерв’ю й додатково написані учасницями проекту есеї про цінності стануть книжкою, яка буде презентована навесні 2017 року.
«Повага» пропонує прочитати найцікавіші моменти розмови.
Мар’яна Савка: Я хочу запросити до розмови людину, яка для мене є дуже важливою. Часто милуюся нею й думаю, а як же ця жінка стільки всього встигає? Це Ірина Снітинська. Ірина має дуже цікавий фах. За першою освітою вона акушерка-гінекологиня. Але одного разу вона серйозно змінила своє життя, нині вона засновниця школи риторики «Аґрус», коуч-тренерка, фасилітаторка, людина, яка надихає. Ми сьогодні будемо говорити про те, що хвилює кожну людину, – про життя як цінність.
Ірино, а чим Ви керувалися, коли обирали цю цінність?
Ірина Снітинська: Коли ви поставили мені завдання обрати цінність, про яку я б хотіла розповісти, то я вагалася. Говорити про любов, довіру, щастя?
Я кидалася з цінності в цінність, тому не дивуйтеся, якщо сьогодні я буду говорити про це все, бо однак це стосується життя.
Розкажу одну історію. Раніше я працювала лікаркою, це було дуже цікаво, але я надто цим переймалася. Щоразу, коли народжувалася дитина, то в мене виступали сльози, а це, мабуть, неправильно, якщо ти лікарка. Одного дня я таки пішла з роботи.
Мене гнітила ситуація, яку бачила в медицині. Я любила свою роботу, навіть готова була працювати за 660 гривень. Розуміла, що маю захист, зокрема і фінансовий, удома. Але я думала так: «Іро, якщо в тебе не буде підтримки вдома, що ти будеш робити?» Я відразу відповідала собі, що у крайньому випадку доведеться продавати з дому деякі речі. А можливо, доведеться одружитися з розрахунку? Це смішно нині звучить, я знаю.
Далі все відбувалося дуже просто, я почала вдосконалюватися як лектор, щоб комфортніше почуватися перед великими аудиторіями. Зі студентами почувалася комфортно завжди, а от вийти на велику аудиторію було складніше. Найгірший день – це, звичайно, захист кандидатської, ніколи б не хотіла, щоб це повторилося.
Так я почала навчатися ораторської майстерності.
Тоді ж дійшла висновку: якщо мені це так легко далося, то є іще багато людей, яким ці знання потрібні. І змінила своє життя.
Ви не повірите, наскільки дивно це було для людей, які мене знали дуже довго, іще дивніше було моїй родині. У нас родина науковців, тому мій науковий шлях був дуже логічний, попереду мала б бути докторська. А я взяла і просто пішла.
Насправді я продовжувала консультувати й викладати, але мені більше не доводилося переступати через власні цінності. А мені було вкрай важливо, щоб світ навколо тримався на тому, що я сама собі сформувала. Хоча «сама» ‒ це гучно сказано, дитина ж спочатку дивиться на родину, на тих, хто оточує, і тоді вибудовує уявлення про світ.
Про відповідальність
М.С. А які ті камені, на яких Ви формували свою світобудову?
І.С. Це повага до інших людей та до інших точок зору. Уміння довіряти собі й людям, які є поруч, цілому світу. Тобто не треба думати, що світ до тебе вороже налаштований, насправді він дуже приязний. Для мене цінністю також є неквапливість. Вона прийшла до мене дуже несподівано, 5‒7 років тому, коли я гуляла Стрийським парком, із яким поруч живу.
Я просто йшла і складала плани в голові, аж раптом настав, як я це називаю, момент істини. Це був час майже золотої осені, я побачила, як листок падав із дерева, кружляв і зупинився. Тоді я зрозуміла, що не треба квапитися, ми однак проживемо це життя. Треба вчитися відчувати красу моментів. З того часу я можу йти проспектом Шевченка й дивитися на людей, які йдуть поруч. Зазвичай ці люди дуже зайняті, поспішають… Тоді я люблю бавитися в таку гру: дивлюся на людину й уявляю її дитиною. Наприклад, іде старший чоловік, а я його бачу хлопчиком, який біжить зі скрипочкою й підскакує…
М.С. Ірино, а от коли Ви були акушером, приймали нове життя, відчували цю відповідальність?
І.С.: Шалено!
М.С. А тепер, коли Ви навчаєте риторики, то так само несете відповідальність, допомагаєте людям змінитися, що Вами керує?
І.С.: Відколи є школа риторики, я ці моменти відчуваю навіть гостріше. Дорослі люди часто мені говорять: «Ти змінила моє життя». Коли на початках була тренеркою, то було дивно це чути, але тепер із вдячністю приймаю ці слова.
Хоча от кілька днів тому я прочитала про гордість і про гординю, про те, що дар іде через тебе, тобто це не просто ти. Відтак, не треба бути надто гордим через свій талант.
М.С.: Ми говоримо про життя як дар, це справді диво, його неможливо пояснити. Нині в нас така ситуація, коли хтось героїчно віддає життя, а хтось ним зовсім нехтує.
І.С.: Я по сей день не можу повірити, що в нашій країні таке відбувається. Головою розумію, але абсурдність цього не полишає мене. Не знаю, скільки вам років, але мені здається, що ми виховувалися на одних «ідеалах»…
М.С.: Мені 43…
І.С.: Мені 38. Значить, ми точно росли на подібних речах. У дитинстві нам розповідали про одну героїню, яка змінила моє життя. Не буду називати її імені, може, хтось сам пригадає. З неї знущалися, але вона все терпіла заради Батьківщини. Я розуміла, що я би теж терпіла. І коли почалася війна, то я стала волонтером.
Так народився проект «Купи зустріч – допоможи Україні». Цей аукціон організований для того, щоб можна було зібрати гроші на амуніцію для військових. Люди купують зустрічі з відомими постатями, а всі гроші жертвують на спеціальний рахунок.
Дякую всім, хто долучився до цього проекту, за виручені гроші ми купили бронежилети, каски, рукавиці, ліки, апарати штучної вентиляції легень… Цей проект зробили всі ви!
М.С. Кожна людина повинна нести відповідальність не лише за себе, але й за тих, хто поруч.
І.С. Так, це справді важливо. Ви вже зрозуміли, що в мене багато дивацтв, люблю за людьми спостерігати. І люди – це взагалі найбільша цінність у моєму житті. Іноді спостерігаю за молодими батьками й помічаю, як часто саме дорослі руйнують мрії маленьких. Ми відповідальні за тих, хто поруч, можемо перетворити життя рідних або на рай, або на пекло. Тому варто про це задуматися й обирати.
Про дітей
М.С.: Заговорили про дітей… Ми з Вами нині є молодими мамами, і я б хотіла зачепити важливу, але не найприємнішу тему – про незахищених дітей. Наша країна не унікальна, у тому сенсі, що багатьом дітлахам не пощастило з батьками, і вони стають жертвами виховання. Що ми можемо зробити? Що Ви про це думаєте?
І.С: Це дуже складне запитання, спробую розказати, які проблеми я бачу. Наведу приклад своєї родини, у мене двоє дітей. Старшому сину 17 років, а молодшій дочці скоро буде 7 місяців.
Я не знаю, як виховувати дітей, кожна дитина абсолютна інша. І кожна мама різна в різні моменти свого життя. Тепер я шкодую, що мій син спав у своєму ліжечку, коли був грудною дитиною, а не поруч з батьками. Хоча, з іншого боку, я давала все найкраще, що могла тоді дати, тобто це дискусійна річ, добре тоді зробила чи ні.
Коли ми говоримо про батьків, які є асоціальними елементами, то тут теж дуже багато дискусійних моментів. Я не знаю, що краще для дитини: жити поруч із такими батьками чи жити в дитбудинку. Цей той напрямок, у якому треба працювати.
Про солідарність
М.С: Як Ви вважаєте, важливо об’єднуватися жінкам, які мають соціальні ініціативи?
І.С.: Мар’яно, ну ми ж тут (сміється ‒ ред.)!
М.С.: От у нашому суспільстві є така проблема, як відсутність дитячих садочків. Мене часто питають, чи я записала свого сина в садок, а там такі черги, що я не уявляю, коли це буде реальним, мені навіть здається, що створити новий садок для мене буде легше, аніж влаштуватися в існуючий. Чому в нашому суспільстві виникають такі незручності на елементарному рівні?
І.С.: Не знаю чому, але думаю, якщо запустити наших волонтерів, які працюють на сході, у цю сферу, то вони скоро все вирішать.
Кілька днів тому думала, звідки взагалі почалася моя історія з волонтерами, і пригадала, що колись працювала на саміті миру як фасилітатор. Саміт був присвячений питанням децентралізації України.
Там працювали вісім країн. Одним із фасилітаторів був чоловік, який приїхав з Міннесоти, він був мером невеликого містечка. Він розповів, що до закінчення школи кожен школяр у них мав сотні годин волонтерської роботи. Тобто це норма. Звісно, ми рухаємося у своєму темпі, і я сподіваюся, що в нас це теж стане звичною річчю, коли багато людей працюватиме на благо свого міста, своєї вулиці. Пригадуєте, ще кілька років тому чоловік не міг увійти в пологовий будинок, а тепер партнерські пологи – це норма.
Про милосердя
М.С. Я зачеплю ще одну тему – життя, смерть і милосердя. Чи готове наше суспільство до проявів милосердя (наприклад, за кордоном об’єднується різні громади, щоб допомогти хворому хлопчику, що мріяв покататися на повітряній кулі)? Тобто це не дуже раціонально, але люди готові подарувати це щастя йому. Як уважаєте, ми готові до таких речей?
І.С.: У залі присутній Юрій Федечко, який доводить, що творити подібні речі – реально. Він робить життя хворих дітей цікавіших і яскравішим. І є вже приклади, коли діти, які були дуже хворими, видужали! Він робить речі, які надихають інших робити добро. Люди справді готові об’єднуватися задля порятунку життя!
Усе починається з себе. Тому я раджу дорослим повертатися в дитинство й пригадати, які вони мали мрії, якими вони уявляли себе дорослими. Якщо ти живеш так, як мріяв, – то це чудово. А якщо ти ходиш на огидну роботу, то спали ці мости, почни робити те, що тобі любе.
Про відчуття часу
М.С.: У Вас немає такого відчуття, що Ви вже прожили старість і нині проживаєте молодість?
І.С.: Ні, у мене таке відчуття, що мій вік не змінюється. Мені здається, що таке відчуття в багатьох. Колись мене один чоловік запитав: «Ірино, а Ви знаєте, що Бог створив нас для вічного життя?» Я задумалася, насправді навіть підвисла й запитала: «Звідки Ви знаєте?» Він відповів, що поза тим, скільки нам років, ми зсередини себе почуваємо однаково. І це справді так! Тіло змінюється, а душа та сама. Тому мені і в 13 років не було соромно казати, скільки мені років, і тепер.
М.С.: А Ви вже задумувалися про те, де будете проживати свою осінь?
І.С.: Можливо, я буду жити в селі. Моя родина дуже любить землю, працювати там. А я цього ще не розсмакувала, а мені б хотілося. Я точно буду пекти пиріжки з трояндами на дріжджовому тісті, як робила моя бабця, і питиму какао. Тоді можна буде це все пити і їсти у тих кількостях, які я захочу. Житиму там з чоловіком, а діти приїжджатимуть у гості.
Записала Мар’яна Вербовська
