8 березня кампанія “Повага” спільно з виданням “L’Officiel-online” підготувала проект “Феміністки”. Назва проекту покликана привернути увагу до подекуди настороженого ставлення в Україні до фемінізму та засад гендерної рівності. А також трохи нагадує про фільм “Суфражистки”, який наша команда дуже любить.
Шість жінок різних поколінь поділилися своїм досвідом і розповіли про свою історію боротьби. Перелік учасниць і спектр описаних досвідів, звичайно, можна було би доповнювати безкінечно… Минули ті часи, коли для зйомок було потрібно знайти бодай одну жінку, котра наважилася би назвати себе феміністкою. Тепер є можливість вибирати — досвід, покоління, осердя інтересів. Можливо, інакші голоси почуємо в інакших матеріалах інакших ресурсів. Боротьба за гендерну рівність — це така кімната, де місця вистачить усім.
Катерина Левченко
На початку 2018 року призначена Урядовою уповноваженої з питань гендерної політики, працює з офісом віце-прем’єр-міністерки Іванни Климпуш-Цинцадзе. Засновниця “Ла-Страда Україна”, що опікується протидією домашньому насильству та насильству проти дітей. Один із найбільш успішних реалізованих проектів — національна “гаряча лінія” для постраждалих від домашнього насильства.
Фемінізм — це…
Рівні права жінок і чоловіків.
Ви — феміністка?
Без сумніву. Я не боюся такого слова та цієї самоідентифікації. Хоча досі трапляються жіночі організації, котрі розповідають, що захищають права жінок, але не ідентифікують себе як феміністок.
Як можна популяризувати чи пропагувати фемінізм?
В мене є враження, що це потрібно робити через конкретні суспільно відомі приклади. Можна не ходити далеко та пригадати розпорядження часів Азарова про дрескод у Кабміні. Там написано все так, ніби жінки живуть у домострої та мають дотримуватися того, що їм нав’язують у суспільстві. Звичайно, певна кількість жінок від цього страждає.
Думаю, показуючи дурість і образливість таких речей, можна добитися прийняття фемінізму. Це потрібно доносити і через особистий приклад.
Тут виникає друга складність — люди не завжди вміють розпізнавати порушення власних прав, посягання на власну гідність. Так, можна не знати, які саме норми порушення з формальної точки зору, але важливо відчувати, коли відбувається посягання на гідність.
Пригадую, якось мені подзвонила моя 10-річна донька під час відпочинку в літньому таборі. Вона попросила надіслати їй Конвенцію про права дитини. Я запишалася дитиною, котра знає про існування такої Конвенції, але розхвилювалася, навіщо їй такий документ. Відповідь ілюструє те, про що я кажу: “Мамо, мою права порушуються, але я не пам’ятаю, за якою статею”. Тому просвіта дуже важлива, вона має бути гендерночуйною.
Просто знати — замало. Треба відчувати.
Чи є у вашому житті яскраві жінки-лідерки?
В моєму дитинстві мене вразила моя хрещена, тьотя Женя. Вона працювала на високих посадах у харківському виконкомі. Докторка наук, професорка, завідувачка кафедри. В моєму дитинстві вона була ідеалом жінки — багато працювала, багато знала, дуже цікаво розповідала про соціально важливі речі, а не про кухонні справи. Я ще маленькою говорила, що хочу бути такою ж, як тьотя Женя.
Мої батьки неусвідомлено зробили для мене дуже багато — вони мене любили та поважали мої думки та погляди. Думаю, тоді вони не знали, що таке фемінізм і гендерна рівність, але завжди сприймали те, чим я займаюся.
Чому робите те, що робите?
Тому що мені подобається. Я хочу жити в цивілізованій демократичній країні. Хочу, щоби мої дві доньки користувалися своїми правами в повному обсязі.
Марія Дмитрієва
Засновниця та модераторка феміністичних спільнот у Live Journal та Facebook, найбільш численна сьогодні — група ФемінізмУА. Гендерна експертка, співпрацює з багатьма жіночими організаціями.
Фемінізм — це…
Фемінізм — це мити посуд по черзі.
Так я це пояснювала в 1990-х, але тепер це пояснення не працює, тому що все більше людей купують посудомийні машини. Але суть не змінилася. Коли ми ділимо хатні обов’язки, всім у родині легше шукати свою самореалізацію та комфорт. Чесний поділ хатніх обов’язків сприяє відчуттю того, що твою роботу визнають. У родині це важливо.
Якщо чоловік після роботи приходить і просить його годувати, це нечесно та несправедливо. А я, як ті справедливі курчата, дуже гостро реагую на несправедливість.
Ви — феміністка?
Я себе так називаю з початку 1990-х. Як феміністка я вийшла з шафи давно, та й ніколи там по-справжньому і не переховувалася. З усіма наслідками.
Як можна популяризувати чи пропагувати фемінізм?
Я ніколи не займалася пропагуванням. Я відповідаю, коли в мене питають. Якщо ж домене приходять сперечатися, аби показати, які всі феміністки тупі, то я без вагань відправляю таких людей у пішу еротичну подорож, бо ціную свій час.
Звичайно, я приходжу на ефіри, коли мене запрошують. Свого часу Оксана Кісь порадила мені не дискутувати, а використовувати маячню опонента як трамплін, аби донести те, що мені важливо донести. З тих пір цією порадою я користуюся на всіх ефірах. Якщо я хочу донести думки до аудиторії, то маю зважати не так на інтереси співрозмовників, як на інтереси жінок загалом.
Для себе я з’ясувала, що із старшими жінками на ці теми говорити простіше. Вони мають досвід, а також їм є що втрачати. Вони розуміють, коли ти говориш про побутове рабство. Звичайно, такими словами це краще не називати, але несправедливість поділу побутової хатньої праці вони дуже добре розуміють.
Серед молодих дівчат, особливо тих, у кого хороша освіта, і хто походить із середніх і вищих прошарків населення, про це говорити важче. Вони не завжди це сприймають, бо в них є ресурс, і їх ще життя мордою об стіл не било. Вони не знають, що таке жити з маленькою дитиною на руках та мати складнощі при прийомі на роботу — мовляв, жінка буде багато сидіти на лікарняних. Працедавці не усвідомлюють, що саме мами є найнадійнішими та найефективнішими працівниками, бо мають досвід менеджменту процесів удома, оптимального використання обмежених ресурсів.
Чи є у вашому житті яскраві жінки-лідерки?
Коли мені стає геть сумно, я згадую життєву історію Андреї Дворкін. Її нікуди не кликали, тексти відмовлялися публікувати, з текстів цензурували найважливіші фрагменти. Якщо вона встояла, то я тим паче маю встояти, коли до мене приходять в коменти розповісти, яка я дурна, негарна, і як мене ніхто не хоче.
Певний час я ніде не писала, що одружена. Хотіла захистити чоловіка від того бруду. Звичайно, він може сам себе захистити та з цим впоратися, але мені хотілося не піддавати наше сімейне життя безпідставній критиці та поливанню лайном.
Вже багато років я працюю лише з жіночими організаціями. Там дуже багато толкових розумних компетентних жінок. Я пишаюся бути частиною жіночого руху в Україні.
Чому робите те, що робите?
Хто, як не я? Я не маю якоїсь офіційної афіліації, і тому я — ніхто, і звати мене — ніяк. Тому я маю можливість озвучувати ті речі, які не можуть собі дозволити озвучувати інші жінки, котрі працюють в жіночих організаціях. Вони можуть боятися, що їм не продовжать фінансування донори, що вони не зможуть срівпрацювати в місцевою владою. А мене ніхто не фінансує, тому я можу говорити коли завгодно і що завгодно.
Я намагаюся говорити вголос речі, яких не говорять інші. Сподіваюся, це йде на користь усьому жіночому рухові. Буде дуже прикро, якщо все було марно.
Наталя Федорович
Як заступниця Міністра соціальної політики опікується зокрема темою гендерної рівності, протидії домашньому насильству та іншими проблемами, з якими стикається чимало українок щодня.
Фемінізм — це…
Право жінки бути собою. Право мати право та реалізовувати це право.
Ви — феміністка?
Так.
Пам’ятаю свої домашні змагання з трьома братами, коли наш батько захворів. У той час мама змушена була протягом 9 місяців, прибігши з роботи, щоночі чергувати біля батька в лікарні. Я була підлітком, сама ще толком не вміла користуватися газовою плитою.
Пам’ятаю, якось у суботу треба було нагодувати братів. Я приготувала сніданок, помила посуд, і зрозуміла, що за півгодини настане час іти готувати обід. Мене дуже образило те, що брати могли читати чи відпочивати, поки я займаюся кухнею. Тому я сказала їм, що вони мають готувати разом зі мною, якщо хочуть їсти. Двоє братів погодилися, найстарший — ні.
Батьки виховували нас в дусі взаємоповаги та любові. Мама завжди чула нас та зважала на думку тих, хто не згоден, ми приймали рішення взаємою згодою. Але в цій ситуації в мене був бунт, і я не хотіла чути заперечень. Якщо брат любить смажену бульбу — нехай її почистить, а я поріжу. Або навпаки. Якщо хоче борщу — нехай допоможе. Брат відмовився це робити, навіть, глузував наді мною, коли до нас приходили гості: дражнився, що я не вмію готувати борщ. На це я відповідала, що він також не вміє його варити.
Так я виборола своє місце поруч із ними. Це був мій усвідомлений початок буття жінкою, котра хоче справедливості, рівності та поваги.
Як можна популяризувати чи пропагувати фемінізм?
Думаю, що потрібні конкретні кроки для реалізації прав жінок, наприклад через присоромлення чоловіків і створення нових стандартів поведінки. Таких як у законі про аліменти. Мені було приємно читати на Facebook пости моїх друзів, які писали про те, як соромно не платити аліментів. Потрібно було створити нову систему, аби допомогти усвідомити норму, наприклад те, що платити аліменти — це нормально, і що соромно їх не платити.
Чи є у вашому житті яскраві жінки-лідерки?
Це моя бабця. Я про неї багато чула від її товаришок. Наприклад, 1944 року, коли вдруге прийшла радянська влада і все забрала, бабуся двічі просила дідуся збудувати нову хату: “Васильку, я хочу нову хату” – “Ганнусю, не маю з чого”. Бабуся просила дві. На третій раз бабуся закликала сусідів і розвалила хату за допомогою сусідів. Довелося будувати нову хату.
Бабця як лідерка була для мене прикладом жінки, котра робила конкретні кроки та втілювала свої ідеї.
З сучасниць для мене прикладом є Ірина Луценко та впроваджені закони, авторкою яких вона є. Це приклад того, як депутатка може включатися в реалізацію ідеї, а не просто її озвучувати.
Чому робите те, що робите?
Не тільки через посаду та силу обставин і посадових обов’язків. Над останнім Законом Про запобігання та протидію домашньому насильству я працювала не лише тому, що це були мої обовязки , але й тому, що хочу це робити. Хочу припинити насильство. Маю виховану з дитинства відповідальність за себе, власні вчинки та людей, які поряд. Я переконана, що ці зміни потрібні тим, хто поряд зі мною.
Мені лежить до цього серце. І я відчуваю обов’язок.
Лариса Денисенко
Письменниця, адвокатка, радіоведуча, посланниця доброї волі ООН в Україні з питань толерантності, колумністка L’Officiel-online. Одна з облич правозахисного руху в Україні, знавчиня “м’якої комунікації” теми гендерної рівності навіть у не надто сприятливих для цього середовищах.
Фемінізм — це…
Можливість почути голоси жінок на рівні з голосами чоловіків. Це питання рівних прав, рівних можливостей, рівного доступу.
Ви — феміністка?
Так. Якщо згадувати мої студентські роки, то в той час я не могла назвати себе феміністкою. Попри зацікавленість правозахисною тематикою, я не була дуже обізнаною. Саме тому досі люди плутають етику, протокол і фемінізм.
Фемінізм — це рух і боротьба за рівноправ’я. Зараз, якщо ми хочемо, щоби голоси жінок були потужні в мистецтві, економіці та юриспруденції, то ми маємо звучати та відстоювати свої інтереси. Наша соціальна функція матері, берегині дому має ділитися навпіл — на двох людей, які живуть у одній родині. Якщо ж хтось хоче віддатися родині — то на це повинні мати право і чоловіки, і жінки. Там є, чим зайнятися.
Я називаю себе феміністкою, тому що збиваю ті фігурки стереотипів, які хтось інший будує — як у грі в “городки”.
Як можна популяризувати чи пропагувати фемінізм?
Там, де править емоція чи звичка, важко працювати логічно. Але це не значить, що пробувати не треба. Треба! Дуже корисними можуть бути великі глобальні рухи — як-от #metoo чи HeForShe.
Про права жінок потрібно говорити з чоловіками, дітьми, всіма соціальними групами. Наприклад, в Канаді в спільнота до управління залучають у відсотковому відношенні стільки голосів, скільки різних спільнот живе в громаді.
Інакше це не спрацює.
Чи є у вашому житті яскраві жінки-лідерки?
Для мене завжди було важливим почуття сестринства. Я завжди намагалася допомагати одногрупницям, колегам, подругам. Завжди цінувала жіночу дружбу, якої нібито не існує — це ще один прекрасний мізогінний стереотип. В мене завжди були і є подруги, котрі розвивали мене та допомагали.
Згадуючи свою роботу в міністерстві юстиції, я завжди буду з вдячністю думати про заступницю міністра Ладу Павліковську. Коли вона прийшла та була новою в міністерстві людиною, мене намагалися виставити перед нею коханкою іншого заступника міністра — і робив це ще один заступник міністра.
Пам’ятаю, що це представлення відбувалося в неї на день народження. В цей вона традиційно приносила торт, який пекла її мама. І от у той перший свій день народження і міністерстві вона принесла торт і почала з нами знайомитися. Вона нічого про мене не знала, але, почувши всі ці натяки, негайно їх припинила та забрала мене звідти, сказавши, що відвезе додому. Уявіть — попри власний день народження, в який вона тонула в квітах і доброму настрої.
Поки ми їхали в її авто до мене на Оболонь, вона розповіла, що мала в житті подібну ситуацію. Попросила мене бути сильною, похвалила за бездоганну поведінку та підтримало. Для мене це важливо та важить досі дуже багато.
Вона могла мною знехтувати та не зважати на мене взагалі. Але вона відчула несправедливість і відчула свою потребу підтримати мене. Таких людей у моєму житті траплялося немало. Я це ціную. І сама намагаюся бути такою людиною для інших.
Чому робите те, що робите?
Я намагаюся робити все можливе на тих позиціях, де працюю, аби жіночі голоси звучали потужніше, а жінки було видимішими. Це мій людський мандат, а не тільки професійний.
Марія Берлінська
Керівниця Центру підтримки аеророзвідки та засновниця кампанії “Невидимий батальйон”, що привернула увагу до проблеми жінок, які служать на фронті, але не мають доступу до контрактної служби через відповідний наказ Міноборони.
Фемінізм — це…
Здоровий глузд, майбутнє. Є стереотип, що це злобні та незадоволені жінки, котрим немає, чим зайнятися. Але насправді це про те, щоби всі в суспільстві могли реалізувати себе так, як хочуть.
Ви — феміністка?
Це був довгий і непростий шлях. Я почала з несприйняття: мовляв, що вам ще треба, у вас усе є, чого вам не вистачає. Я почала в 17 років з думки про те, що феміністки – це незадоволені нічим істоти. Тепер мені 29 років, і я можу сказати, що я феміністка.
Мене до цього привів життєвий досвід, музика, подорожі, спілкування з друзями, особистий аналіз і концептуальне намагання підходити до всього справедливо та чесно. Фемінізм — це також про чесність. Нечесно, коли бути “як дівчинка” чи “як баба” – це образа.
Як можна популяризувати чи пропагувати фемінізм?
Те, що я скажу, буде звернене до кожної читачки та кожного читача. Передусім говоріть з близькими та друзями. Не можна врятувати весь світ одразу. Почніть з кола найближчих — навчіть їх кататися на цьому велосипеді. Гендерна чутливість — це як вміти кататися на велосипеді, ти більше не можеш це забути та розучитися бачити світ саме так. Зрозумівши, що фемінізм — це система координат, у якій люди намагаються бути чесними один із одними, ти починаєш інакше бачити світ.
Це тут в столиці може виглядати, що фемінізмом нікого не здивувати, то в провінції слово “фемінізм” налякає, бо його зробили одіозним. Коли я говорю в своїх лекціях всі ті самі речі, але без слова “фемінізм”, то лекцію сприймають краще. Тому що дуже мало людей від народження мріють когось утискати чи дискримінувати. Я переконалася в цьому в армії: там чоловіки готові бачити жінок рівними.
Чи є у вашому житті яскраві жінки-лідерки?
Моє життя по вінця наповнене такими жінками. Протягом останніх чотирьох років я вражена, що найсильніші речі поруч зі мною роблять жінки — і волонтерство, і активізм, і журналістика, і мистецькі проекти… я можу ці проекти перераховувати до безкінечності. Окремо хочу згадати про жінок, які добровільно пішли воювати, попри напівлегальне становище.
Свого часу мене вразило, що відома акторка Римма Зюбіна продава свою “Золоту пектораль”, аби допомогти одному бійцю. Такі історії мене вражають. Жінки роблять свою справу, не жаліються, не вимагають якихось особливих умов і часто досягають більшого, ніж чоловіки.
Чому робите те, що робите?
Тому що мені цікаве майбутнє. Мені цікавий здоровий глузд у майбутньому.
Розкажу про це історію. Я нещодавно приїхала в Черкаси, куди мене запросили школярі, їм по 15 років. Вони самі написали проект і знайшли фінансування, щоби регулярно збиратися та запрошувати до себе спікерів. Мене це вразило, я в 15 років думала про інше.
І от я приїхала в Черкаси, виступила, а ці хлопчики та дівчатка вибачаються, що не заплатили мені гонорар. Але мені не треба від них гонорар, тому що цей виступ — це внесок у суспільство, де мені буде добре та комфортно. Прогресивне технологічне суспільство будуть будувати саме ці діти, а моя лекція — інвестиція в наше майбутнє.
Оксана Павленко
Журналістка, засновниця сайту The Devochki. Працює як лекторка та авторка текстів. Сайт The Devochki працює з темою гендерної рівності через призму особистого досвіду.
Фемінізм — це…
Я би не писала такого пояснення. Я щороку пишу для різних видань, що таке фемінізм. Всім я пишу, що це рух за рівні права. Але я не спеціалістка, я просто людина, котра підтримує ці ідеї.
Ви — феміністка?
Так, бо мені так зручно пояснювати свої погляди.
Як можна популяризувати чи пропагувати фемінізм?
Щоб люди розуміли, треба відкласти агресію та не використовувати сленгові цехові слова. Термінологія не працює, бо з читачем треба говорити на рівних. Не треба пояснювати, думаючи, що читач нічого не знає.
Ми на The Devochki працюємо з форматом колонок, апелюючи до особистого досвіду. Звичайно, виникають дискусії, але ми до цього звикли.
Також ми створили “Вестник ада и сексизма” для тих, кому важко стежити за всіма новинами. Люди не можуть читати всі спеціалізовані сайти, їм зручніше двічі на місяць прочитати підсумки з певної теми. Наприклад, в кінці Олімпіади ми підготували добірку “Вестника”, де вона була основною темою.
Люди під час бесід і дружніх розмов хочуть “блеснуть”. Думаю, варто давати їм таку можливість, запропонувавши якісь цікаві факти чи історії.
Чи є у вашому житті яскраві жінки-лідерки?
Не буду називати когось конкретного. Мені пощастило спілкуватися з великою кількістю людей, серед них — багато жінок, у кожної з яких я чомусь вчуся. Всі вони дуже різні, тому мені з ними цікаво спілкуватися.
Чому робите те, що робите?
Це моя місія — ділитися інформацією, що мені видається важливою. Ми з’явилися декілька років тому, з тих пір я бачу реальні зміни, що відбулися в медіапросторі зокрема. Також ми допомагаємо дівчатам змінювати свої життя, даючи майданчик для того, аби вони розповіли історію свого бізнесу, хвороби, навчання тощо. Мені особисто це дає змогу спілкуватися з цікавими людьми та розвиватися.
Авторка: Ірина Славінська
Фото: L’Officiel
Читайте розмову і на L’Officiel за посиланням
