У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.Не кожна талановита співачка – примадонна. Окрім прекрасного голосу, бездоганної техніки й уміння перевтілюватись на сцені в арсеналі примадонни має бути ще одна важлива риса. На думку Євгенії Мірошниченко, яка понад сорок років царювала й правила на сцені Національної опери України, справжня примадонна має ревно й побожно служити своєму єдиному богові – мистецтву, мало відволікаючись на “мирське” життя з його насущними клопотами та буденними турботами. По-справжньому важлива тільки мить сцени, мить спілкування чи то з глядачем, чи то напрямки – з Аполлоном або Діонісом…
Зазвичай оперні співачки походять із освічених родин, де люблять мистецтво, часто слухають музику, відвідують театри. Походження Євгенії Мірошниченко – цілком нетипове для примадонни. Народилася 1931 року в селі на Харківщині. Батько загинув під час Другої Світової. Родині жилося дуже нелегко. Аби хоч трохи полегшити становище сім’ї, тринадцятирічна Женя вирушає в Харків – у ремісниче училище, де одночасно навчається й працює. Звісно ж, бере участь у художній самодіяльності.
Уже в поважному віці Євгенія Мірошниченко згадує: “Про те, що в мене прекрасний голос, я знала з самого малечку. Ще тоді, коли приміряла сукні, які мама шила ночами для односельчанок. Я вдягала сукню, яка мені була – до підлоги, ставала перед дзеркалом і співала, уявлячи себе десь на сцені, під рампами. У мене вже тоді була впевненість, що я стану справжньою співачкою”.
Підтвердження не забарилось. Уже в 14-річному віці Мірошниченко співала “Вечірню пісню” Стеценка на сцені “Большого” – для Сталіна. “Я трохи розгубилась і почала співати останній куплет замість першого. Але за кілька секунд опанувала себе й глядачі нічого не помітили. Щоправда, коли я повернулася за куліси, то знайшла там ледь живого художнього керівника. Йому робили ін’єкцію. Від жаху він був майже непритомний. Але я була твердо переконана, що все вийшло прекрасно”.
Цю переконаність Євгенія Мірошниченко пронесла крізь усе життя. Скільки разів її виключали з консерваторії – навіть порахувати неможливо. І жодного разу – за недоліки в співі. То за діамат, то за історію КПРС. А Мірошниченко ж із юності чудово знала, що їй знадобиться в житті, а без чого вона прекрасно обійдеться. Юнацький максималізм, нахабство, – скажете ви. Навряд чи. Скоріше – відчуття мистецької правоти, яке завжди супроводжує геніїв. І, звісно ж, надтонке відчуття часу. “Виходячи на сцену, я щоразу налаштовувала себе так, ніби це буде мій останній виступ. І я маю співати так, аби глядачі запам’ятали на все життя мій голос”.
Усе так і складалося. Коли Мірошниченко стала солісткою Національної опери, черги за квитками на її концерти тягнулися від Володимирської до самого Хрещатика. Євгенії Семенівні часто пропонували переїхати – туди, де платять більше, туди, де умови кращі. А вона, хоч і думала про це не раз, зважитися все ж не могла. “Є люди, для яких батьківщина – це там, де їм добре. А я – не така. Я з вулиці на вулицю не можу переїхати без сліз. Для мене розлучатися з рідним будинком, із сусідами – гірше смерті”.
Багато разів кликали Євгенію Мірошниченко на майстер-класи до Японії та інших країн. Сама Єлєна Образцова обіцяла прилаштувати на затишне місце, де платять 100 доларів за день. “Женя, це ж усього півтора місяці на рік! Погоджуйся!” Мірошниченко обіцяла, що подумає. І думала – з року в рік, із сезону в сезон. Так і не поїхала… “А на кого ж я своїх студенток залишу?! Я ж увесь час би думала про це, переживала б…”
Ті, хто знав Євгенію Мірошниченко особисто, розповідають, що характер у неї був зовсім не медовий. Вона не визнавала в стосунках жодної дипломатії й завжди називала речі їхніми справжніми іменами. Коли інша українська прима Белла Руденко залишила Київ і подалася до Москви – підкорювати “Большой” театр, Мірошниченко дала їй дуже коротку й вичерпну характеристику – “зрадниця”. Про останні гастролі старіючої Монсеррат Кабальє Євгенія Семенівна сказала “Я залишила театр у 1997. І я тепер знаю, що правильно зробила”.
Євгенія Мірошниченко тричі одружувалась. В одному з останніх своїх інтерв’ю вона зізнавалась, що з усіма колишніми своїми чоловіками зберегла прекрасні стосунки, досі з ними зустрічається й спілкується. Жодних недомовок і таємниць. А от про її роман з Фіделем Кастро в СРСР ходили легенди. “Фідель з делегацією приїхав до Києва. Їх, як це й часто бувало, повели в оперний. Я спостерігала з-за куліс, що Фідель зовсім не дивиться на сцену, сидить боком і говорить з кимось весь час. Я тоді подумала – на мене він обов’язково мусить подивитись. На мій голос він неодмінно обернеться! Інакше просто бути не може. Інакше я собі не пробачу.” Він і справді повернувся на її голос і не зводив очей зі сцени аж поки Мірошниченко не зайшла за куліси.
Але на цьому ланцюг фатальних подій тільки почався. У фойє Євгенію Семенівну перепинив директор театру й повідомив, що Кастро хоче, аби “Женя” залишилась. “Ми цілу ніч пили вино і говорили, але більше нічого не було. І не могло бути”. Через деякий час Фідель Кастро запросив її на Кубу. Мірошниченко спершу заявила, що сама вона ні в якому разі не поїде – хай театр збирає групу, тільки так і не інакше! А коли групу зібрали, примадонна лягла в лікарню. “Насправді я була здорова. Нічого в мене не боліло. Я просто втекла. Який був скандал!.. Я після того ще кілька місяців старалася директору навіть на очі не потрапляти.” Коли Кастро приїхав до Києва вдруге й знову зажадав зустрічі, Мірошниченко була вже на восьмому місяці вагітності. “Я так і сказала директору – Ви собі уявляєте, що я в такому вигляді піду на прийом?! Я – ні!”.
Свого роману з румунським співаком Ніколає Херля Мірошниченко навіть не намагалась приховувати. “Біда в тому, що ми живемо в різних країнах. Він не може покинути свого театру, а я – свого. Після своїх гастролей в СРСР він мені сказав по телефону – прокляті кордони! Так і є…”.
Численні учні й учениці називали Євгенію Семенівну “бабуся Женя”. Одна з учениць на запитання, чи боїться вона свою наставницю, відповіла “Так. Вона нас б’є”. Подейкують, що під час уроку Євгенія Мірошниченко могла зняти з себе туфлю й пожбурити в котрогось із молодих співаків, якщо він лінувався або не слухався. “Сволота”, – сказала якось Мірошниченко учениці. І слідом додала: “Моя ти люба сволота…”.
“Мала опера” – так називався її останній проект, якому так і не судилося бути втіленим. Знавці театрального закулісся кажуть, що на нього Євгенія Семенівна витратила “свої останні нерви”. “П’ять років ходіння по муках! Думають, що я для себе стараюся? Думають, що буду заробляти на новому оперному залі? А я ж для дітей стараюся – для ваших!.. Їх же виштовхують у чужі світи. Вони ж змушені їхати звідси! А тут не потрібні кращі голоси? Чому ніхто не чує?! Невже всі оглухли?!” До новітніх чиновників, яких, до слова, вона нечасто бачила в опері, достукатись так і не вдалось. Уже перед самою смертю вона поділилася з рідними, що “Мала опера” була б найкращим для неї подарунком і… найкращою пам’яттю про неї.
Померла вона 27 квітня 2009 року. Якраз на Великодньому тижні. Кажуть, що саме на цьому тижні, раз на рік, небеса відкриті, а тому всі померлі в цей час потраплять прямісінько в рай. “Смерть була миттєвою. Таку ще треба заслужити”, – згадує рідня.
“Не існувало питання, на яку оперу ти хочеш потрапити. Це був феномен, коли люди купували квиток на ім’я, на Мірошниченко, – говорить музичний критик Олег Вергеліс. – Історія театру передбачає образ – примадонна. Євгенія Семенівна була фактично останньою примадонною української опери. Після неї були голоси, були дуже приємні люди, були чарівні співачки. Але не було в них такого, я б сказав, співзвуччя. Не було такого артистичного високого польоту генія”.
Сергій Осока
