Уже 30 років відкритою раною українських територій залишається Чорнобильська зона. Постапокаліптичні місцевості, які після вибуху четвертого реактора 86-го обнесли колючим дротом, ваблять туристів-нелегалів. Нашу увагу привернула рішуча та хоробра жінка, яка з чоловіками-екстремалами долає сотні кілометрів пішки в зоні відчуження.
– Віко, розкажіть про себе. Як, коли та з ким ви потрапили до Чорнобильської зони? Якими були перші враження?
– Це прозвучить трохи дивно, але, попри своє захоплення, я працюю помічником депутата. На перший погляд, політика та подорожі до Чорнобильської зони – несумісні речі. Узагалі, я домашня людина, не люблю нічних клубів і кафе. Але Чорнобиль мене завжди «кликав». Я вивчала масу літератури щодо аварії. Уперше потрапила до зони з офіційною екскурсією ще 2014 року з татом, який підтримує моє захоплення. Але з часом цього стало замало. Коли ми від’їжджали за межі території відчуження, хотілося вийти з автобуса й забігти вглиб. Мене саму це трохи злякало.
Через два роки мрія здійснилася – я вперше пішла в нелегальну подорож зі сталкером Станіславом Поліським.
Враження були неймовірні. Зона як інший світ. Тут інакше все сприймається. Спочатку мене охопив жах. Через недосвідченість почувалася невпевнено. Не хотілося підвести ні себе, ні хлопців. Не розуміла, чи реально витримати в диких місцях тиждень, здолати пішки 100 кілометрів…
Із першого походу в заборонену зону в моєму житті розпочалася нова сторінка. Тепер Чорнобиль не відпускає. Вабить знову і знову.
– Можна назвати ваші походи шляхом самопізнання, як у головного героя фільму «Сталкер» Тарковського, чи, можливо, у вас свої мотиви? Відрізняються вони від мети походів у зону, наприклад, фанатів гри S.T.A.L.K.E.R?
– Усе розпочалося багато років тому. Я навчалась у 5 класі. Була холодна весна. 26 квітня по телевізору на тему річниці аварії на ЧАЕС показували цікавий фільм «Розпад». Він мене дуже вразив. Особливо образ загубленого хлопчика під час евакуації у Прип’яті, який шукав маму. Саме з того часу я почала цікавитися Мертвим містом.
Чесно кажучи, мені не цікава ні гра «Сталкер», ні фільм Тарковського. Потяг до зони відчуження – це бажання «напитися» цієї потужної енергетики, атмосфери. Таких відчуттів, як там, не знайти ніде.
– Як ставляться чоловіки до жінки-сталкерки? Чи охоче беруть вас у походи? Були закиди, що ви не така витривала? Чи можна середовище сталкерів назвати сексистським?
– Так, можна. Тут у хлопців справді часто виникають негативні думки щодо жінок. Але це стереотипи. Зараз дівчат асоціюють із нафарбованими ляльками, які лише те й знають, що в клуби ходити чи істерики влаштовувати. Завдяки Станіславу, який узяв мене в перший похід, хлопці змінили думку. Під час подорожі мене хвалили за витривалість.
Хоча, чесно кажучи, було важко. Після стількох років сидіння в офісі це трохи шокувало. Важкий рюкзак, нічні переходи, дикі звірі, велика відстань, переховування від поліції…
Але я на «відмінно» склала свій перший «іспит». Пам’ятаю, як із «розтягнутою» ногою, стиснувши зуби, шкандибала в «Рудому» лісі, де радіація перевищує норму в тисячі разів. Зупинятися не можна. І скаржитися теж не хотілось. Я трималася за ногу і швидко йшла через могильники та болота. До ніг та рук чіплялися колючі бур’яни, гілочки акації впивалися в тіло.
Середовище сталкерів справді неохоче приймає жінок. У чоловіків тут свої правила й закони, як на війні. І я це поважаю.
– Чи багато жінок відвідує зону відчуження?
– Останнім часом жінки почали частіше відвідувати Чорнобиль та Прип’ять. Але все одно таких дуже мало.
– Вимагають нелегальні походи в зону якоїсь спеціальної підготовки?
– Звичайно, головне – це здоров’я, бажання та хороший провідник. Підготовки може й не бути. Я вважаю, кожна дівчина здатна на такий похід. Також треба не забувати про зручне взуття та одяг, ліки та калорійну їжу.
– Допомагає в походах те, що ви, наскільки я розумію з фото, ще й руферка? На які найвищі будівлі Чорнобиля та Прип’яті вибиралися? Розкажіть про ваш найбільш небезпечний похід.
– Це дражливе запитання, бо я боялася висоти. Боялася до першого підйому на найвищу точку Чорнобильської зони – ДУГИ РЛС (радіолокаційна станція для раннього виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет, – прим. авт.) цього літа. Її висота – 158 метрів. Звідти чудово видно атомну станцію. Зараз зі сміхом згадую, як сиділа напівжива від жаху посередині шляху ДУГИ (75 метрів) і просила залишити мене у спокої. Але хлопці таки вмовили мене: «Якщо почала – йди до кінця». Подумавши: «А чим я гірша за чоловіків?», досягла вершини й була вражена неймовірної краси краєвидами.
Наступною моєю вершиною були портові крани, розташовані біля самої ЧАЕС. Деякі з них уже похилились і скоро впадуть у воду. Із них добре видно Мертве місто.
Іншими висотами у Прип’яті сталі звичайні багатоповерхівки. Особливо цікаві гербові 16-поверхівки. На них радіаційний фон перевищує норму, тому довго перебувати там не можна.
Найбільше мені згадується страшний перехід через «Рудий» ліс поблизу атомної станції, який 1986 року «згорів» від радіації. Тоді його закопали, але фон там і зараз просто зашкалює. Зазвичай у тих місцях ніхто не ходить, але нам терміново потрібно було повертатися додому – тому й ухвалили таке складне рішення. Ішли швидко й мовчки. Дозиметр пищав і калатало серце. Якийсь дивний цей ліс – дерева покручені, пташок майже немає, скрізь могильники… У підсумку пристрій просто вимкнувся, не витримавши дози. Але ми не відчули жодного погіршення фізичного стану, що дуже радувало.
– Зважаючи на ваші блоги в мережі, сайт, відео з походів, чи можна стверджувати, що хобі стало роботою? Ви живете в Кременчуці, але в Чорнобильській зоні буваєте доволі часто. Як удається поєднувати основну роботу та улюблене заняття?
– Це точно не робота. Це, швидше, віддушина. Блоги пишу для того, аби передати таким людям, як я, свої емоції та спостереження. Адже не всі мають змогу так мандрувати. Хочеться просто ділитися.
Із роботою мені пощастило. Точніше, із начальником. Хоч він і серйозний депутат – він справжня людина, завжди відпускає в походи. Адже розуміє – немає сенсу тримати. Роботу я свою люблю, тому все встигаю.
Правда, іноді керівник жартує, що я дивна, але все-таки поважає моє захоплення, за що йому красно дякую.
– Як до вашого хобі ставиться родина?
– Тато мене розуміє найбільше. Сам возить мене по таких закинутих місцях. Разом були й у Чорнобилі на екскурсії, і в Орбіті (місто енергетиків у Чигиринському районі Черкаської області, яке почали зводити 1970-го року. Після аварії на ЧАЕС проект скасували, – прим. авт.). Він постійно підтримує мене та надихає. Мама ж просто хвилюється, але не забороняє. Інші родичі спочатку дивувалися – зараз звикли. Інколи питають, чи не «свічуся» в темряві. Але до таких походів я ставлюся серйозно, готуюсь. Не лізу в небезпечні місця, дотримуюся радіаційної гігієни.
– Зі своїм хлопцем, Станіславом Поліським, dи познайомилися завдяки походам у Чорнобильську зону?
– Особисте життя я не планувала влаштовувати, коли розпочала свої походи до Чорнобиля. Вважала, що дівчині з таким захопленням важко знайти другу половинку, яка б повністю її зрозуміла.
Зі Станіславом Поліським ми були знайомі через соціальні мережі багато років. Я поважала його, як досвідченого сталкера, не більше. Стежила за його новими фото та відео з походів. Мріяла піти з ним.
Перший похід планували майже півроку. Збиралося йти вісім осіб. Я купувала все потрібне: рюкзак, форму, «спальник», акумулятори тощо. Наприкінці травня дізналася, що йтимемо лише вп’ятьох і Станіслав буде нашим провідником. Це мене дуже потішило, адже я йому довіряла.
День у день у поході я захоплювалася Поліським все більше. Після подорожі почала за ним сумувати. Ми листувалися та часто дзвонили одне одному – і врешті відчули, що це любов.
Із того часу всі пригоди ми ділимо на двох. Ми зрозуміли, що для стосунків дуже важливо мати спільну справу. Почуття, перевірені в найекстремальніших ситуаціях, найміцніші.
Наталка Сіробаб
