Олександра Павленко — перша заступниця Міністра охорони здоров’я України (2014-2016 рр.).
Українська правознавиця, адвокатка, засновниця компанії Pavlenko Legal Group, членкиня Асоціації юристів України, Європейської бізнес-асоціації та експертної ради з корпоративного управління при Національній комісії з цінних паперів і фондового ринку.
За підсумками 2015 року ввійшла в «100 Найвпливовіших жінок України» незалежного щорічного рейтингу журналу «Фокус». У 2012 році ввійшла до п’ятірки відомих жінок-юристів України за версією журналу «Forbes Woman» та у двадцятку кращих ТОП-менеджерів юридичних компаній України.
— Пані Олександро, політика — це був ваш свідомий вибір? Чим ви займалися до того, як стали заступницею Міністра охорони здоров’я?
— Я досить рано вступила в університет — у 15 років. Почала працювати ще під час навчання, й одразу за спеціальністю — у юриспруденції. Я закінчувала університет у статусі де факто партнера відомої юридичної компанії, працювала в галузі судового захисту. З 2005 року мала відношення до юридичного супроводу політиків, іноді політичних процесів, але ніколи не намагалася завдяки клієнтам потрапити в політику. Також я очолювала юридичні блоки на виборах різних кандидатів, була представницею в Центральній виборчій комісії кандидата на пост Президента України.
З 2010 року мені почали робити пропозиції обійняти різні посади. Тоді країною керувала «Партія регіонів», я відхиляла їхні пропозиції. Як адвокатка, я вважаю, що захищати можна будь-кого, адже всі мають право на захист, але коли справа стосується твого власного вибору працювати як член команди на політичній посаді чи державній службі, треба зважувати більшу кількість речей.
У 2014 році, коли Петра Порошенка обрали Президентом України, я прийняла рішення спробувати свої сили в його команді. Наприкінці 2014 року виборола право балотуватись до Верховної Ради, але отримала на окрузі хоч і високий, але другий результат – 22 %. Уже за півтора місяці після парламентських виборів мені запропонували посаду Першого заступника Міністра охорони здоров’я України. Я погодилася, оскільки функції стосуються законопроектної роботи, правового та правоохоронного блоку, а також комунікацій із парламентом.
— Як Ви вважаєте: чи місце жінкам у вітчизняній політиці? Чи жінці так само легко будувати кар’єру в політиці й на держслужбі, як і чоловікові?
— Я не вважаю політику нежіночою справою, як часто нам доводиться чути. Подивіться на успішні розвинуті країни: вони мають вагому частку жінок у Парламентах, Кабінетах міністрів, на різних рівнях держслужби, є й жінки-Президенти. Ці країни більш виважені у своїх зовнішньополітичних рішеннях, системні й передбачувані у внутрішній політиці, успішні в забезпеченні належного рівня життя для своїх громадян.
Відтіснити жінок від управління країною – означає сконцентрувати шлях країни лише на чоловічих методах: конкуренція, бій, просування вперед всіма способами, неможливість робити паузи для переосмислення. Це не добре й не погано, це просто суто по-чоловічому й не може привести до збалансованої політики.
Але й «жінка у штанях» у політиці на сьогодні непотрібна. Я в цьому переконалася, коли потрапила всередину системи прийняття рішень у країні. Потрібні саме «жінки в спідницях». Мені важко вдавалося бути «жінкою у спідниці», адже я більш по-чоловічому підхожу до багатьох речей.
Тому жінці просуватись на кар’єрних щаблях у державному секторі складно. Вона або мусить грати по-чоловічому, або мусить шукати підходи. Там — чоловічий світ. Проте є невелика частка жінок, які все ж намагаються змінити систему зсередини. Для таких, як я, інтелект та досвід стають основними інструментами. Іноді чоловіки в політиці нам цього не вибачають.
— Чи стикалися Ви з упередженнями щодо Вас, через те, що ви жінка, у вашій професійні діяльності?
— Загалом змушена зізнатися, що — так, стикалась. Заздрість і дискримінацію відчула на собі від тих людей, які не знають про мій професійний шлях до політики й не проходили зі мною критичних ситуацій, не знають, що в моменти ризику я здатна покласти собі на спину проблеми та людей, пройти успішно до самого фінішу. Це — у політиці, в адвокатурі такого не було.
— Пані Олександро, поділіться, на Вашу думку: як можна покращити (правовими методами, іншими способами) досягнення рівних можливостей для жінок і чоловіків у їхній професійній самореалізації в Україні?
— Я впевнена в тому, що проблема — не в законодавстві, а в головах людей. Це — наша пострадянська ментальність, яка має прогалини щодо простих речей, на яких побудований світ. Зокрема, і на принципі рівності прав у всьому та можливостей для кожного. Безумовно, за Біблією жінка підлегла чоловікові, але не в можливостях і правах, а в повазі до його рішень та вчинків, вона мусить їх приймати, але й бути для нього мудрою радницею.
Дискримінацію жінок законодавством не виправиш. Потрібно робити кампанії в медіа-просторі, змінювати погляди очільників країни та людей загалом. Але й жінка не повинна залишатися на кухні, голосно заявляючи про рівність. Наміри мають проявлятися у вчинках. Тому порада українським жінкам: якщо хочете, щоб вас почули чоловіки – встаньте зі своїх насиджених місць та будьте активними!
Я також переконана в тому, що пройде час Дискримінацію жінок законодавством не виправиш і голос жінки буде сильним. Щодо законодавства, то я вважаю нову норму щодо пропорції чоловіків-жінок у виборних органах країни досить вдалою. Дійсно, завдяки гендерним квотам зараз у владу потрапило більше жінок. Але тут уже питання до жінок у владі – навіщо вони намагаються й далі грати по-чоловічому, а не залишатися собою, тобто жінкою в політиці?
— Також, як мама, поділіться з читачами «Поваги»: як треба виховувати дітей, щоб не нав’язувати їм упереджень із самого дитинства?
— На мій погляд, у всьому, і у вихованні дітей, треба дотримуватись Божих заповідей та виховувати повагу до оточуючих. Слід учити дітей ставитися до людей так, як хочеш, щоб люди ставилися до них самих. Як мама хлопчика, я вчу його поважати дівчат і жінок, це – одна з підвалин здорового психологічного виховання дитини.
Підготувала Оксана Хомей
