Їй було написано на роду щось зовсім інше – приміром, оцінювати зразки шовку й оксамиту, сидіти в будуарі з напівзаплющеними очима й гідно кивати головою на чиїсь репліки; зрештою, ніжитися у променях уваги кавалерів, відвідувати театри, ніколи не знати жодної нужди – може, навіть і жити – не жити, а так – пригублювати правильно охолоджене шампанське.
Вона ж вибрала щось геть далеке від цього всього – жити «старою дівою», писати листи каторжанину, умлівати від уваги генія, майже не сподіваючись на взаємність. І то, здається, був досить свідомий її вибір.
Знаючи біографію Варвари Миколаївни Рєпніної, навряд чи зважишся сказати, що присвячувати комусь своє життя – так уже легко.
Варвара Рєпніна народилася 31 липня 1808 року в Москві. Її сім’я поєднала гілки двох відомих родів – Волконських і Розумовських. Раннє дитинство Варвари спливло в Західній Європі – Париж, Дрезден, Прага… Її батько був віце-королем Саксонії.
У вересні 1816 року родина переїхала до Полтави, де батько отримав посаду генерал-губернатора. Освіту Варя здобувала спершу вдома – історія, арифметика, географія, музика, німецька мова, малювання, танці – а згодом в інституті шляхетних панн. Бувала з батьками й у театрі, як і годиться благородній панночці. Директором того театру був Іван Котляревський, а на сцені грав Михайло Щепкін. Варя бачила прем’єрні вистави «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника».
У родині було заведено ставитися до простого народу гуманно, уважно та доброзичливо, не виказувати жодної зверхності. Може, тому панночка на все життя такою й залишилася – благодійницею, від ласкавого ока якої не сховається людське горе. Вона все життя комусь допомагала.
Образ майбутнього коханого Варвара вимальовувала, як, мабуть, і більшість її ровесниць, черпаючи натхнення на сторінках романів. Цей образ не забарився оприявнити себе в реальному житті, коли дівчині було ледь за двадцять – Лев Баратинський, брат відомого поета, батьків ад’ютант. Проте, мати Варвари оцінила походження й статки потенційного претендента й не дала свого благословення. Приречена на самоту дівчина замкнулася в собі й почала тайкома писати любовну прозу…
У 1843 році Олексій Капніст привіз до їхнього маєтку Тараса Шевченка – скопіювати деякі картини. Князівська родина прийняла поета й художника вельми приязно, виділила будиночок-флігель для комфортного проживання.
Коли старі князі ввечері йшли до своїх покоїв, для молоді – 35-річної Варвари, сестер Псьол, які мешкали в Рєпніних та гостей – починався найвеселіший час. Грали в карти, жартували, співали пісень, іноді вчиняли справжній гармидер.
«Мое влечение к нему обнаруживалось все более и более; он мне отвечал теплым чувством, но страстным никогда… Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений… Я очень привязана к нему, и не отрицаю, что если бы я видела с его стороны любовь, может быть, ответила ему страстью…» – писала в той час Рєпніна.
Проте Шевченко взаємністю їй не відповідав. Радше навпаки – часто їздив у гості до Закревських… до Ганни… а Варвара ревнувала, каралася, їй було боляче. Молодший на шість років. Що ж…
Вона написала автобіографічну повість «Девочка», де в образі Березовського легко впізнати Шевченка. Тарас прочитав – і відповів: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї “дівчинки”… О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі». Добрий ангел, муза, натхненниця. Ні, звичайно, їй цього було мало! Пристрасна, чутлива, ранима й експресивна Рєпніна хотіла більшого, хотіла взаємності, хотіла всього заразом. До того ж, претендувала на роль учительки, порадниці, мало не духовної наставниці: «Щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я може б відповіла йому пристрастю…»
Та Шевченко, на жаль, не бачив у ній ні музи, ні духовної наставниці, ні дружини. Варвара скріпила серце і прийняла це. Ні він, ні вона, розлучаючись, не знали, що зустрінуться тільки через багато років, похапцем, зустрінуться, щоб майже не впізнати одне одного. Ні він, ні вона – безумовно! – не знали, хто поїде в заслання, а хто носитиме планиду Доброго Ангела. Тоді – ні…
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Так написав Шевченко. І, як завжди, не помилився…
Варвара Миколаївна Рєпніна була єдиною – о, єдиною… – хто не побоявся не тільки листуватися з Шевченком, коли він був на засланні, не тільки слати йому книги й усіляко підтримувати. 18 лютого 1848 року Рєпніна в приватному листі (французькою мовою!) зважилася звернутися до головного начальника Третього відділення власної його імператорської величності канцелярії графа О. Ф. Орлова: «Я звертаюсь до Вас, пане графе, з благанням за нещасного Шевченка. Знаючи його дуже добре, я можу запевнити, що, яка б не була його провина, він покараний надто суворо відданням у солдати і висланням, що не було потреби, щоб його переконати в його виновності, ще додавати таку жорстоку витонченість, як заборона малювати. Маю надію, графе, Ви зрозумієте, що я взяла на себе обов’язок зробити все можливе, щоб полегшити долю Шевченка, оскільки я знаю його дуже добре і знаю ще те, що він зовсім самотній на цьому світі. Для досягнення цієї мети я не маю іншого шляху, як звернутися до Вас з благанням одержати для нього дозвіл на малювання. Я прошу у Вас цієї милості, смиренно склавши на грудях руки!»
Власне, це нічого не дало. Орлов, звичайно, не погодився, дозволу ніякого не дав. Але ж набагато людяніше судити за наміром. А тут намір – просто вершина благородства й самопожертви, особливо якщо зважити на те, що становище батька Рєпніної було вже на той час хитким, якщо не сказати – опальним.
«По высочайшему государя императора разрешению имею честь предупредить Ваше сиятельство как о неуместности такого участия Вашего к рядовому Шевченке, так и о том, что вообще было бы для Вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии, и что в противном случае Вы сами будете причиною, может быть, неприятных для Вас последствий…» – відповів їй Орлов.
Востаннє вони зустрілися в березні 1858 року. Холод. Ані молодості, ані сили, ані колишніх пожадань. Ні в нього, ні в неї вже не було духу на ніжність і уважність. Шевченко написав про цю зустріч: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?»
Через три роки він помре, а вона проживе ще довго – тридцять років після нього. Продовжить займатися благодійністю, проте стане ніби зовсім до всього байдужою. Єдине, що оживлятиме її на якийсь час – Шевченкове ім’я. Про нього вона жваво розповідатиме знайомим. Будь-яку газетну згадку про любого друга притискатиме до серця. Згадуватиме. Читатиме. Перечитуватиме. 9 грудня 1891 року помре в монастирі.
Сергій Осока
