Так було, так є. Щоб увійти в різні царини мистецтва, авторці треба докласти різних (за силою і вектором) зусиль. Це пов’язано і з технічною стороною ремесла, і з доступом до спеціальної освіти; і з тим, наскільки згруповані представники цього виду мистецтв та наскільки ксенофобний їхній цеховий протокол; і наскільки це мистецтво давнє, встигло воно вже звикнули до жінки-творця чи ще ні; і last but not least – наскільки ця галузь мистецтва престижна в соціальному й символічному сенсі. Туди, де осіли грубі гроші і почесні звання, жінок пускали й пускають неохоче. Література є тим сектором, де жінці більш-менш затишно: знадобилося для того всього вісім-дев’ять століть і щонайменше три хвилі «жіночих бумів». Іншим пощастило менше. Найсуворіший «неприродний відбір» відзначали й відзначаємо в кіно. Ідеться мені про кінорежисерок. На одну Кіру Муратову припадає тисячі режисерів-чоловіків. Ні, я не оцінюю зараз майстерність і талант (хоча й не без того), я оцінюю зусилля, яких вимагає від жінок проста позірна спроба бути поміченою в професії.
І тут мене зацікавило: а як ведеться тим авторкам, які працюють одночасно і в «комфортній» літературі, і в «некомфортному» кіно?
Марґеріт Дюрас
Дюрас – «найлегковажніша» з представників французького «нового роману». Вона народилася в Індокитаї, батьки були вчителями. Мати рано овдовіла й залишилася сама з трьома дітьми, Марґеріт була молодшою. У сімнадцять Дюрас виїхала до Франції, її перший роман вийшов 1943-го, відтоді щороку – по роману, а частіше – по два. Багато чоловіків, ще більше алкоголю. Перша режисерська робота припадає на середину 1960-х. У режисуру Дюрас привела злість: вона вважала, що ті, хто екранізував її твори, зіпсували її знахідки. Вона ж покаже, як треба. Кіно, яке знімала Дюрас, насправді не знає, що воно вже кіно, а не ще література. Їй як режисерці притаманно ігнорувати різницю між кіно й письмом. Вона як письменниця точно знає: коли ми розказуємо історію, ми історію знищуємо, бо мова вбиває. Що виживе, те буде Дюрас.
Дивитися: «Руйнуй, говорить вона». Макс, Аліса, Штайн, Елізабет живуть у готелі, оточеному лісом. Нічого не відбувається, вони просто говорять. За кадром спочатку прозвучить діалог, де другий голос належить самій Дюрас: «Ми де? – Хай буде: в готелі. – Котра година? – Не знаю… Неважливо». Потім заговорять четверо героїв. Нічого не відбувається, взагалі нічого.
Читати: «Біль». Уся проза Дюрас базується на фактах її біографії. Але «Біль» особливий: в основу короткого роману лягли воєнні щоденники авторки 1944 року. Сам роман з’явився 1985-го. 1944-го року її чоловіка арештували й вислали в Дахау. Вона писала щоденники, де намагалася осмислити, що відбувається з нею за його відсутності, і уявити, що переживає він. Вона ходить Парижем, працює в пошуковій службі газети «Лібр», яку сама і створила, бачиться з друзями, їй телефонують знайомі й повідомляють новини, сама вона газет не читає, не може, війна от-от закінчиться, чоловік, напевне, повернеться чи напевне повернеться. Ці дві реальності «напевно» вона переживає одночасно. Чоловік уціліє, але біль змінив їх безповоротно, їх обох.
Лені Ріфеншталь
Репутація в Ріфеншталь така слизька, що довгий час її роботи оцінювали винятково з позиції «чи припустимо митцю оспівувати антилюдські режими?» Та й більше того: її фільми та її книжки довго були доступні тільки фахівцям. І тут уже експерти подавали несміливо голос: Лені свою роботу робила бездоганно. Дівчина професійно займалася танцями, живописом, музикою, спортом, акторством. Її підтримувала багата родина, її обожнювали можновладні чоловіки. У режисуру прийшла, маючи акторський досвід. Лені потребувала кіна про жінок, які будуть героїнями, а не привабливим тлом. Таке кіно вона й вирішала зняти. Дебютне «Блакитне світло» – містична історія про жінку, що порушує соціальне табу, взірцеве поетичне кіно. А далі були стрічки, які змінили не тільки Ріфеншталь, а й естетику «монументального кіно»: фільми про партійні з’їзди нацистів. Висока патетика, естетизація здорового тіла, масштабність, панорамність. У літературу вона прийшла в середині 1950-х. Тоді сталася подорож до Африки, Ріфеншталь почала записувати свої враження від поїздки, спочатку – щоб проілюструвати фото, потім уже як самостійний нон-фікшн.
Дивитися: «Олімпія». Документальне кіно про ХІ Літній Олімпійські ігри в 1936 році. Дві частини відповідно названі – «Свято народів» і «Свято краси». На цьому матеріалі Ріфеншталь творить національний епос по суті. Майстерний неперевершений монтаж із сумнівною аналогією: перемога у спорті дорівнює перемозі у війні.
Читати: «Мемуари». Гігантська книжка спогадів написана для того, щоб спростувати плітки і брехні, які про Лені поширювалися. Авторка не розказує історію свого життя, а заперечує вже розказані кимсь історії. Має на меті створити суто літературний образ сильної вольової жінки, яка була настільки захопленою тільки мистецтвом, що не помітила політики, у яку мимовільно втрутилася. Лені поза політикою. Книжка вийшла 1987 року. Особливою щирістю віє від сторінок, де описане жорстке протистояння авторки з Гімлером. З ним вони були близькими друзями.
Джейн Кемпіон
Новозеландську мисткиню називають геніальною і не кривлять душею. Її робота тонка і майстерна. Кемпіон у центр своїх історій ставить жінку, але ніколи не дає однозначних трактовок гендерних відносин. У неї не буде підпорядкованого чи панівного в чистому вигляді, у неї все складно – як у реальному житті. Тільки значно красивіше за реальне життя. Джейн – донька режисера й письменниці. У неї є старша сестра Анна, вони працюють разом (у літературі – завжди у співавторстві). Дитинство і юність минули в театрі, але вчитися Кемпіон пішла на антропологиню, потім на художницю. На початку 1980-х Кемпіон таки вступила до школи кіно. Кожна її кіноробота збирає відзнаки і премії. Як літераторка вона мало відома: окрім очевидних творів типу «Піаніно», які Кемпіон сама екранізувала, Джейн і Анна пишуть малу прозу, яка час від часу виникає в якихось тематичних збірниках і проходить непоміченою. Джейн воліє увагу до своєї прози не привертати.
Дивитися: «Ангел за моїм столом». Героїня – реальна людина, письменниця. Джанет Фрейм на початку 1950-х лікувалася від (так би мовити) шизофренії. Після електрошоку й інсулінових блокад їй призначили лоботомію. Операцію скасували, коли перша книжка Фрейм виграла відому в Новій Зеландії премію. Цим була відома Джанет до кіна Кемпіон. Тригодинний байопік «Ангел» розказує нам про дитинство, юність у лікарні й дорослішання, яке приходить разом із потребою розповідати свою історію. Повільне мудре кіно.
Читати: «Священний дим». Книжка стала суперечливим фільмом, але спочатку вона була провокаційний романом про «стокгольмський синдром» і пошуки себе в чужих ліжках. Австралійська дівчина з простої родини потрапляє до тоталітарної секти в Індії. Батьки обманом викликають її додому, наймають лікаря, що знається на де-зомбуванні, зачиняють тих двох у хатинці посеред нічого. Історія взаємозалежностей – батьків і дітей, коханців, просто випадкових людей. Історія про те, куди заводить суто людська потреба вірити й довіряти.
Катрін Брейя
Брейя дебютувала в 20 років саме як літераторка. Її перший роман підпав під цензурні обмеження, Катрін спромоглася шокувати пересиченого читача 1960-х. Далі були роки, коли вона писала прозу, включалася в роботу як сценаристка, акторка і знімала окремі сцени як співрежисерка (переважно еротичні, щоб не сказати порнографічні, така в неї була спеціалізація). Кіно самостійно вона пробує знімати з 1970-х, але успіх приходить у 90-х, коли Брейя зосереджується на перенесенні на екран своїх романів. Напрямок, у якому вона працює, Брейя називає «семіосекс», себто секс як знак, як щось, що перевищує свою початкову практичну функцію, ставши символом. Брейя іронізує, провокує, глумиться. Її кіно – складне й манірне, її проза відповідає очікуванням від претензійного роману. Режисерка, що стукає в двері до Кемпіон, літераторка, що ломиться в двері до Єлінек. А жінки Брейя просто відчувають те, що до того міг безкарно переживати на екрані і в книжці тільки герой-чоловік. Всього лише.
Дивитися: «Секс-комедія». Це кіно – ідеальна платформа для обговорення жіночої сексуальної насолоди. Режисерка знімає дуже відверту сцену, де двом акторам треба зайнятися пристрасним сексом. Актори одне одного не зносять. Справжнє мистецтво (так вона каже) – не про любов, а про ненависть. Усе кіно покроково відтворює роботу над схожою сценою в попередньому фільмі Брейя, навіть актори ті самі. Скільки треба темних кімнат, аби знайти в них чорну кішку?
Читати: «Порнократія». Довга моноп’єса чи короткий слабо персонажний роман. Зустрічаються двоє. Вона щойно покинула нареченого. Її привабив незнайомець. Вона пропонує йому грубі гроші за послугу: три ночі поспіль він має приходити до неї і просто дивитися («Красуня і чудовисько», саме так). Читачу доведеться напружитися, щоб зрозуміти, що ж чоловік побачив: роман експериментує з мовою в дуже збочені способи. Убити мову, щоб ожило жіноче тіло – це ж французька проза, не варто дивуватися. Одне уточнення: той чоловік – гей.
Маржан Сатрапі
Сатрапі походить із багатої іранської родини. Її мати – з династії шахів Пелеві. Але батьки Маржан бути противниками монархії й послідовними леніністами-марксистами. У розпал ірано-іракської війни вони відправили Маржан на навчання до Відня. Цілком адаптуватися в Австрії дівчині не вдалося, завершилося все проблемою з наркотиками й важкою хворобою. Повертається Сатрапі до Ірану 1990-го. Вступає до університету, щоб вивчати графічний дизайн, і виходить заміж за колегу-художника. Війна завершена, але досвід тих, хто її пережив безпосередньо, і досвід Сатрапі, кардинально розбіжні. Жінка часто перебуває в депресії. Маржан вирішує розлучитися та виїхати до Франції, щоб продовжити навчання живопису. Зараз вона живе у Франції. Сатрапі пише графічні й автобіографічні романи. І знімає кіно – ігрове та анімаційне – за своїми творами.
Дивитися: «Курча з чорносливом». Герой «Курчати», видно, ідеальний для Сатрапі митець – самозакоханий депресивний егоїст. Але до того він – геніальний музикант. Одного дня розсерджена генієм дружина розбиває його інструмент, і старий демонстративно лягає помирати. Тут важить ще час дії – 1950-і, коли Іран переживав короткий період «національного оптимізму». Найкращі часи, щоб лягти й померти. До того ж, музиканту розбила серце жінка на ім’я Іран (жодного символізму, це карикатура).
Читати: «Вишивки». Це книжка про бабусю Маржан. Сатрапі в усіх творах пише довгу сімейну сагу. Якщо в «Персеполісі» вона сама – головна героїня, а її бабуся – другорядна, то в коміксі «Вишивки» головною стає бабуся. Страшенно привабливий персонаж: гостра на язик, розумна, свідома своєї сили й сексуальності. Бабця розлучилися за п’ятдесят років до Маржан, от це було бунтом. Сюжет «Вишивки» – такий собі декамерон: у кімнаті збирається десяток літніх жінок і ведуть бесіди. Про секс переважно, про шлюб, про народження дітей, про старіння. Все, що ви (не) хотіли знати про життя жінки в Ірані.
Ірина Цілик
Дебюти Цілик у кіно й літературі відбулися майже одночасно, хіба фестивальні поезії випередили «на людях» прозу і кіно. Режисерка за освітою, Ірина випустила першу книжку і першу стрічку наприкінці 2000-х. Надалі книжки й фільми існують, не відбираючи простору один в одного. Її твори насправді дуже рідко перетинаються у змістах і прийомах, попри те, що до ігрових своїх фільмів вона сама писала сценарії. Дитяча проза, два романи, оповідання, дві поетичні книжки, ігровий «Помин», доку-новели, які ввійшли до «Невидимого батальйону», тощо. Цілик у літературі – розповідачка: через роботу з деталлю вибудовує не характери навіть, а власне історії, її методи реалістичні й максимально точні. Цілик у кіно – документалістка особливого штибу, ліричного, вона будує саме характери через відтворення емоційного переживання спостерігача(!). Коротше, не шукає легких шляхів ні там, ні там.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ІРИНА ЦІЛИК: ВСЕ, ЩО Я РОБЛЮ, ТАК ЧИ ІНАКШЕ ПОВ’ЯЗАНЕ З ТЕМОЮ ВІЙНИ
Дивитися: «Земля блакитна, ніби апельсин». Документальне кіно про родину з Донбасу, яка живе в зоні бойових дій. Мати під сорок, її четверо дітей. Війна триває п’ятий рік і перетворюється на факт повсякдення. Родина живе своїми проблемами й радощами, діти дорослішають – і родина самотужки фільмує свої будні, не хоумтейп, а повномасштабне кіно. Чотири версії реальності: родинне життя, війна, кіно про родинне життя, кіно про життя на війні накладаються. Всі герої вчаться вдавати, що так і треба жити – над/sur реальністю.
Читати: «Післявчора». Кірі Буцім (просто Бу) зараз двадцять чотири, ми проживаємо з нею шість років ретроспективно: закінчення школи, вступ на режисуру, перша сильна закоханість у фотографа Славка, перші серйозні стосунки з одруженим Травкіним, робота в рекламі, мрії про велике кіно, подруги, бабуся, батьки. Бу цеглинка за цеглинкою будує світ, у якому їй буде затишно, але в фундаменті світу – незатишна від початку думка: бути першою забороняють, бути другою несила. Книжка про те, що стається з «відмінницями» у світах «хорошистів».
Мері Херрон
Канадка Херрон здобула славу як авторка незалежного кіно кінця 1990-х, хітового «Американського психопата», скажімо. Походить із письменницько-режисерської родини, належить до шанованої династії митців. Має ґрунтовну освіту: вивчала філологію в Оксфорді. Починала як літераторка: писала панківські вірші та багато працювала як музичний критик для дуже престижних видань. Як культурній журналістці їй запропонували взяти участь у роботі над документальною стрічкою про драматургиню Валері Соланас. Матеріал так захопив Херрон, що ця історія стала і її першою книжкою, і її першим фільмом. Так буде й надалі: Херрон пише тільки книжки, які мають стати кіно (не сценарії, саме книжки). Кажуть, Херрон аж занадто дотепна, щоб створювати підривні твори – помиляються: її дотепність вибухонебезпечна.
Дивитися: «Сумнозвісна Бетті Пейдж». Героїня цього фільму – пін-ап дівчина з 1950-х. Бетті Пейдж приїздить 1949-го до Нью-Йорка підкорювати світ. Позаду: родинне насилля, токсичний шлюб, групове зґвалтування. Попереду: акторська школа і кар’єра моделі для відвертих фото. Пін-ап усе частіше наражається на звинувачення в порнографії. Все пишнішою стає погана репутація Бетті. Історія жінки, яка стала мемом. І дуже їй те допомогло?
Читати: «Я стріляла в Енді Уорхола». Белетризовану біографію Валері Соланас Херрон перетворила на культове кіно, але книжка йому не поступається. Соланас у Херрон – не хайпова авторка «Маніфесту суспільства повного винищення чоловіків». Людина, що пережила чи не всі досвіди насилля, які пропонували жінці 1960-і. В результаті – навіть не травми, а глибоке клінічне розчарування в собі, ясно що в собі. На певному етапі вона вирішує, що системою, яка її пригнічує, керує Уорхол. Валері бере пістолет і рушає на «Фабрику». Вона має вбити Енді. Історія одного безуму та соціальна критика не-одного суспільства.
Рената Літвінова
Російська акторка стала відомою завдяки тривалій співпраці з Кірою Муратовою. Медійний персонаж, поп-символ. Літвінова ще з початку 90-х писала сценарії кіно, ті не проходили непоміченими. Писалася й мала проза, яку Літвінова довго не публікувала. Літвінова-літераторка старша за режисерку, значно вправніша й оригінальніша, але з’явилася на сцені пізніше. Як режисерка дебютувала на початку 2000-х, і вже друга самостійна стрічка («Богиня») стала хітом, впритул до культового кіно. Перша й наразі єдина книжка (збірник прози) Літвінової вийшла ближче до кінця 2000-х, якраз під завершення жіночого буму в російській прозі ХХІ ст. Книжка з самого початку була орієнтована на фанбазу Літвіної, тож широкого розголосу не набула. Літвінова пише і знімає нервово, демонстративно: каже, що цінує прості відповіді, але запитання вона ставить апріорі риторичні.
Дивитися: «Богиня: як я полюбила». Рік тому зникла дитина – дівчинка, всі втратили надію знайти її живою. Розслідування цієї справи веде Фаїна, жінка-слідчий. Вона знає, що дівчина жива. Містичні візії Фаїни, її зачарування смертю (Фаїну візитує померла мати) складаються в сюжет. Дівчина знаходиться в лігвищі родини лікарів-убивць. Дурнувата, нікому не потрібна й тим виправдана щирість – така була реакція на «Богиню», правильна. Сюрреалістична фантазія про Еврідіку, яка не потребує Орфея.
Читати: «Володіти і належати». Рита (більшість героїнь Ренати так звуться) переховується від крутеликів, яким її бойфренд Альоша (привіт Карамазовим) заборгував гроші. Так вона опиняється у Яї, глухої стриптизерки. Виявляє відразу дві речі. Між людьми з вадами слуху і людьми, що чують, триває війна, утворилися ворогуючі клани, відбуваються мафіозні розборки. Туди і влізають подруги. Існує така собі секретна утопія – країна глухих, – куди за належної поведінки потрапляють хороші дівчатка. «Ми гарні! У нас все буде!» – прикрикує час від часу Яя. «Та боляче ж!» – перша репліка в повісті. Натяк: не буде. Повість Літвінової стала кіном «Країна глухих» Тодоровського.
Рохая Діалло
Батьки француженки Діалло походять із Сенегалу й Гамбії, до того ж – із робітничого класу, вони мусульмани. Досвід гендерної, расової, класової дискримінації, релігійного упередження – в основі і літературної, і кіно-діяльності Діалло. Кожен її твір – пряме громадянське висловлювання. Закономірно, що віддає перевагу вона документальному кіно й нон-фікшн. Вона отримала ІТ і бізнес-освіту, дуже впливова активістка, її думка з расових питань важить. Найбільша больова зона Діалло – питання «А звідки ти?», яке вона чує регулярно в себе вдома, в Парижі. Її робота спрямована на подолання, скажімо так, усіх видів візуального упередження. Не робити висновку про людину з того, як ти людину бачиш. Тема гаряча, роботи Діалло затребувані. Її книжки – про небілих негетеросексуальних незаможних французів, найпопулярніша з них «Як говорити з дітьми про расизм», «Франція належить нам», «Який я вам расист?!»
Дивитися: «Мережа ненависті». Поштовхом для цієї документалки став випадок, коли з фейкового аканту в Твіттері запропонували заплатити тому, хто зґвалтує «занадто-гучну» Діалло. Охочі почали активно зголошуватися і ретвітити. Рохая з двома колегами-жінками зняли кіно, де розказали історії жертв інтернет-булінгу та історії тролів, поміркували над свободою слова, силою анонімності і привілеями бути невидимкою. Свого кривдника Діалло засудила, до речі.
Читати: «Афро!». Це комікс, він розказує історії кількох чорних героїв, які обирають носити натуральне, від природи дане волосся, щоб натомість проходити процедури вирівнювання, витягування абощо, такі популярні в європейських темношкірих. Ясно що книжка не про модні тренди. Вона стосується теми, на яку взагалі воліють не говорити – про расизм чорних. В підпорядкованій соціальній групі завжди знайдеться, кого призначити на посаду офірного цапа. Чому б не отого бро з кумедною зачіскою?
Ганна Улюра
