З книги К.Левченко «Ґендерне тяжіння: виклики та рішення», Фоліо, 2019
Серед документів і законів, з якими я працюю, є ті, до яких звертаюся мало не щодня. Щось треба внести до поточних рішень, десь уточнити доречну цитату або порівняти з принципами й засадами міжнародного права. Ці тексти я маю у швидкому доступі, вони завжди під рукою.
Окреме місце серед них посідає Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
Я люблю її текст за змістове наповнення і за форму викладу. Чітко. Доступно. Однозначно.
Я люблю її за той вплив, який допоміг поліпшити становище жінок в усьому світі. Зробити їх життя достойнішим.
Я люблю її за класний парадокс: хоча цей документ має в назві слова про дискримінацію жінок, на практиці він є глобальним маніфестом ґендерної рівності! І постійно звертається до тематики рівних прав та можливостей жінок і чоловіків!
Основа будь-якого процесу, відповідно до Конвенції, – це рівноправність жінок і чоловіків. Є сумніви? Відкрийте параграф, де подано визначення поняття «дискримінація», і переконаєтеся на власні очі.
Я люблю посилатися на Конвенцію і шукати в ній відповіді на запитання – складні й не дуже, які у мене виникають зі згаданої теми.
У 2018 році Україна розробила і прийняла Національний план дій на виконання заключних зауважень Комітету ООН з ліквідації дискримінації жінок та для втілення положень Конвенції в життя.
Я також знаю людину, яка має близьке до мого ставлення до Конвенції. Її загалом багато хто знає: це Олена Суслова. Гадаю, їй також доводиться нерідко перечитувати цей документ. Про Конвенцію написано чимало. Його проаналізували багато разів як закордонні, так і українські експерти.
Але зазвичай ідеться про наукові дослідження. А я ж хочу поділитися власним поглядом на цей документ. Бо вважаю його живим інструментом, де слова наповнюються новими смислами разом із розвитком соціуму, в якому можна черпати енергію та ідеї для роботи і вдосконалення. Тому не сумніваюся, що коло поціновувачів Конвенції постійно ширшатиме.
А ще хочу нагадати про нелегкий процес боротьби за розробку та ухвалення Конвенції, відшукати імена її авторок і авторів.
Зазвичай кожен документ, який ухвалюється міжнародною організацією, пише ціла група експертів. Проекти обговорюються на засіданнях, у спеціально створених комітетах, потому знову потрапляють до рук експертів та експерток, які опрацьовують отримані ідеї, переробляють і доповнюють їх, узгоджують з міжнародним правом. А потому віддають на обговорення представникам усіх країн – членів ООН.
Ці представники теж додають у документи щось своє. Але це «своє» – результат роботи багатьох національних міністерств, інститутів, організацій.
Тож, ясна річ, усіх авторок і авторів назвати важко.
Якщо запитати в пошукових системах Інтернету «Хто писав Конвенцію ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок?», то українська версія не дасть нічого, окрім посилань на текст самої Конвенції та інформації про її втілення в життя.
Потрібно сказати, що й англомовний сегмент Інтернету не дає відповіді на це запитання. Лише на сайті ООН можна знайти коротку історію етапів роботи над Конвенцією, але без жодного імені. Що вдієш, анонімність – доля багатьох міжнародних документів!
Але певну інформацію я все-таки знайшла. Проект Конвенції писали члени Комісії ООН зі статусу жінок, яку було створено ще 1946 року зі статусом підкомісії Комісії з прав людини. У Комісії з прав людини головувала Елеонора Рузвельт, яка у 1947 році пролобіювала самостійний статус Комісії зі статусу жінок. Ця видатна жінка сприяла прийняттю Загальної декларації прав людини в 1948 році, у 1952-му – Конвенції ООН про політичні права жінок, у 1957-му – Конвенції про громадянство заміжніх жінок, у 1962-му – Конвенції про шлюб. Кожен з цих договорів захищав та підтримував права жінок у тих сферах, які Комісія зі статусу жінок вважала найбільш уразливими.
Наступним кроком було ухвалення 1967 року Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок. І хоча йшлося про документ, який більше нагадував політичний заклик і не передбачав обов’язковості виконання, його підготовка та прийняття були нелегким процесом. Особливо багато дискусій виникало при обговоренні статті 6 Декларації про рівність у шлюбі та сім’ї та статті 10, яка стосується зайнятості жінок. Суперечки точилися й навколо питання, чи може Декларація закликати до заборони звичок, практик і законів, які підтримують і породжують дискримінацію жінок, чи до їх змін або модифікації.
У міжнародних структурах усе-таки гору взяв здоровий глузд. І однозначно роботу над згаданими документами підтримували Генеральні секретарі ООН.
Гледвін Джебб (перший Генсек ООН), Трюгве Хальдван Лі (1946–1952 роки), Дак Хаммершельд (1953–1961 роки), У Тан (1961–1971 роки).
Курт Вальдхайм (Австрія) керував ООН з 1971 по 1981 роки. Саме за його головування відбувалися всі процеси, пов’язані з розробкою, ухваленням і ратифікацією Конвенції.
1972 року, коли вже було запроваджено добровільну систему звітування про виконання Декларації, Комісія зі статусу жінок вирішила, що настав час підготувати обов’язковий документ. Тож у 1974 році для цього було створено робочу групу. А далі були роки напруженої праці, бо Генеральна Асамблея ООН вважала за потрібне прийняти Конвенцію до наступної Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок «Рівність, розвиток, мир», запланованої на 1980 рік у Копенгагені.
Генеральна Асамблея ООН проголосувала за Конвенцію в грудні 1979 року. За документ було подано 130 голосів, 10 – утрималися. 3 вересня 1981 року після 20 ратифікацій Конвенція набула чинності[2].
Великий внесок у її лобіювання, зокрема, зробили американська адвокатеса Бела Абцуг та відома феміністка і письменниця Бетті Фрідан. Було й багато інших. Але списку робочої групи, яка готувала первинні документи, у відкритому доступі знайти не вдалося.
На щастя, мені випала нагода зустрітися в жовтні 2018 року з Ніколь Амелін – Головою Комітету ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок. Ми вже були знайомі, бо саме вона головувала на засіданні Комітету в лютому 2017 року, коли Україна представляла Восьму періодичну доповідь про виконання Конвенції. Нескладно здогадатися, що ми почали з нею обговорення історії створення документа. І вона пообіцяла, що наступного року, до сорокаріччя Конвенції, буде підготовлено спеціальне видання про історію її підготовки. Зі свого боку я попросила її вказати в тій розповіді більше імен, бо саме конкретні люди є рушійною силою історії, соціальних змін. Тому імена тих, кому ми маємо завдячувати нашими правами та «вольницями», не можна забувати!
Варто також додати, що Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифіковано Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 року. Від України в ООН документ підписала Марія Орлик, на той момент заступниця керівника Уряду УРСР.
А що ж Конвенція? Поговоримо тепер безпосередньо про її зміст
Конвенція складається з преамбули, 16 статей, у яких сформульовано практичні дії держав щодо ліквідації дискримінації жінок, а також іще 12 статей, в яких викладено вимоги до звітності та адміністративні механізми впровадження положень Конвенції.
Автори та авторки Конвенції зуміли, попри бурхливі дискусії, зберегти одну з найважливіших новацій документа – закріплений принцип відповідальності урядів за дискримінацію жінок не лише в суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині. Цей проголошений принцип знайшов остаточне закріплення 1993 року під час Віденської Конференції ООН з прав людини.
Охочих змінити або навіть скасувати ці норми й сьогодні чимало. Хотілося б упевнено сказати, що це неможливо, що пройдений шлях – незворотний. Але… Історія знає дуже круті і непередбачувані «повороти», тож відстоювання прав жінок залишається завжди актуальним.
У Конвенції уточнюється правова та політична термінологія, яка описує становище жінок у суспільстві.
Так, визначається поняття «дискримінація щодо жінок» – «будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, які спрямовані на послаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, громадській або будь-якій іншій галузі».
Попри позитивний розвиток українського національного антидискримінаційного законодавства та внесення змін у визначення поняття «дискримінація», які дали змогу розширити сферу його застосування, конвенційне визначення «дискримінації щодо жінок» залишається більш широким. Воно прив’язується не до якихось дій, слів, ситуацій, які можуть бути дискримінаційними, а лише до суті самого явища – розрізнення чи обмеження, спрямованих на послаблення рівноправності.
Конвенція містить низку статей, у яких сформульовано обов’язки держав щодо протидії дискримінації жінок та сприяння утвердженню рівності статей у суспільстві, діяльності щодо змін соціальних та культурних моделей поведінки чоловіків та жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї зі статей або стереотипності ролі чоловіків та жінок (статті 2, 3, 5).
Стаття 15 закликає держави до забезпечення рівності жінок та чоловіків перед законом.
Стаття 16 – до рівних прав при вступі у шлюб та в сім’ю.
Держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок. І з цією метою зобов’язуються:
- включити принцип рівноправності чоловіків та жінок у свої національні конституції або в інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, і забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу;
- вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включно із санкціями, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок;
- встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;
- утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок і гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов’язання;
- вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;
- вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок; скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що є проявом дискримінації щодо жінок (ст.2).
І хоча в Україні немає прямої відповідальності за таке порушення закону, як дискримінація, в тому числі дискримінація за ознакою статі, ратифікована державою Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до статті 9 Конституції України, стає частиною національного законодавства. А оскільки норми міжнародного права відіграють у ньому пріоритетну роль, це створює суттєві правові засади для боротьби з дискримінацією за ознакою статі.
Стаття 4 Конвенції припускає можливість запровадження тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, які не вважаються, за визначенням цього документа, дискримінаційними. Ці заходи мають бути скасовані в разі досягнення цілей рівності можливостей та рівноправного ставлення. Це ж ідеться про ґендерні політичні квоти!
Таке положення є дуже важливим, особливо на тлі дискусій щодо можливостей квотування як методу збільшення представництва жінок у політичній сфері. Чимало європейських розвинутих країн запровадили у себе квотування, що допомогло їм збільшити реальну участь жінок в управлінні державою.
У світі нема єдиного підходу до розміру квот та їх застосування в галузі політичних прав. Таке квотування практикують партії під час виборів: наприклад, Соціалістична партія Аргентини, Соціал-демократична партія Австрії, Соціалістична партія Бельгії, Нова демократична партія Канади та ін. Аргументом на користь позитивності квотування може бути не лише досвід країн, які вдаються до нього, а й його легітимація як методу впливу, передбаченого Конвенцією ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
До того ж Конвенція визнає, що вжиття державами-сторонами спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства, не вважається дискримінаційним.
Рівні права в суспільній та політичній сферах, у діяльності на міжнародному рівні проголошуються статтями 7 та 8 Конвенції. Згідно з ними, держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право: голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути обраними до всіх публічно виборних органів; брати участь у формуванні та здійсненні політики уряду та обіймати державні посади, а також виконувати всі державні функції на всіх рівнях державного управління; брати участь у діяльності неурядових організацій та асоціацій, що займаються проблемами громадського та політичного життя країни; забезпечують жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій.
Ну як тут не провести аналогію з Резолюцією Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека», яка наголошує на збільшенні участі жінок у процесах встановлення та підтримки миру, що є дуже актуальним для України.
У Конвенції проголошується рівність громадян у будь-якій сфері життя, у тому числі економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри (статті 3, 10, 11, 13, 14).
Ідеться про зміцнення економічної рівності чоловіків та жінок (статті 3, 11), про право жінок та чоловіків на рівну оплату за рівну працю або за працю рівної цінності (стаття 11). Це вельми актуально, якщо згадати про закритий доступ для жінок в Україні до цілої низки професій або про наявний розрив в оплаті за рівну працю: нерідко жінки отримують на 25% менше за чоловіків.
У статтях 10 та 11 наголошується на праві жінок на рівні з чоловіками умови праці. В кожному регіоні та в кожній країні є своя регіональна та національна специфіка – не в плані трактування Конвенції, а щодо сфери зайнятості. В Україні заборонено працю жінок на важких та шкідливих для здоров’я роботах, про що йдеться в розділі про конституційні засади державної ґендерної політики. Але умови праці чоловіків дуже часто залишаються поза увагою, а в реальності потребують негайного поліпшення. Тож цей приклад ілюструє важливість Конвенції і для чоловіків, її вплив на їхнє становище і захист прав.
Конвенція наголошує на праві на оплачувану відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків (стаття 11); праві на достойний життєвий рівень для себе та своєї родини (стаття 13); праві на соціальні послуги (статті 11, 14).
Стаття 6 Конвенції закликає держави-учасниці вжити всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок. Для розвитку та виконання положень цієї статті ухвалено низку міжнародних документів (зокрема Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності та додаткові протоколи до неї щодо протидії торгівлі людьми та нелегальній міграції, 2000 рік). Конкретизуючи цю норму, у 2005 році Рада Європи прийняла регіональний документ, спрямований на протидію торгівлі людьми, – Конвенцію про заходи з протидії торгівлі людьми.
Стаття 10 наголошує на праві жінок на громадянство.
Стаття 12 забезпечує жінкам право на охорону здоров’я, а стаття 14 звертається до проблем жінок, які живуть у сільській місцевості, наголошуючи на необхідності спеціальної уваги з боку держав до їхніх проблем.
Тож Конвенція побудована таким чином, що зачіпає практично всі проблемні зони. Ті ж питання, які не знайшли в ній відображення (зокрема, права жінок з обмеженою працездатністю, захист жінок від насильства, сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, прав жінок-мігранток та біженок, внутрішньо переміщених осіб), відображено в Рекомендаціях Комітету ООН, кожна з яких стосується окремої проблеми і є частиною Конвенції.
Положення, які містяться в її статтях, є орієнтирами для держав, у тому числі для України, у формуванні та впровадженні політики щодо жінок. І в цьому полягає надзвичайна роль Конвенції як інструменту захисту прав жінок. Але цим її значення не обмежується.
Документ будується на принципах активної участі та відповідальності держав за стан справ у цій сфері! Права жінок, соціальні та культурні, може гарантувати лише держава. Це додає ваги розробці чутливої політики в цій царині, про що йдеться у преамбулі: «На держави – сторони міжнародних пактів про права людини покладається зобов’язання забезпечити рівне для чоловіків та жінок право користуватися всіма економічними, соціальними, культурними, громадськими та політичними правами». Таким чином, Конвенція відіграє роль каталізатора у розвитку державної жіночої політики на національному та міжнародному рівнях.
Для контролю за реалізацією Конвенції в системі ООН було засновано Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, який складається з двадцяти трьох експертів. Він проводить щорічні засідання (стаття 20). Стаття 18 зобов’язує держави-сторони раз на чотири роки подавати Генеральному Секретареві ООН для розгляду Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні та інші заходи, вжиті ними на виконання положень Конвенції, та про досягнутий прогрес у цьому напрямі. Україна звітувала там у 2017 році.
До речі, підготовка такої доповіді активізує дії держави щодо реалізації політики забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків. Згадую перші парламентські слухання 1995 року про виконання положень Конвенції. У це важко повірити, але ми з колегами в Харкові тоді сиділи та слухали радіо, конспектуючи виступи представників нашого Уряду, народних депутатів, жінок-активісток.
Та подія стала важливою часткою нашої історії. Інтернет зберіг імена членів оргкомітету цих слухань. Дехто з них і досі активно захищає права жінок.
Роки минають, а тематика дискусій, схоже, залишається незмінною. Тільки тепер вони перенеслися до кулуарів Верховної Ради України, де також можна почути багато закликів про традиційні (читай – патріархальні) сімейні цінності, повчань щодо шкідливості надання прав жінкам. А також про те, що міжнародні документи для нас не указ!
Слухати ті виступи прикро й сумно. Особливо якщо згадати, які гальма вони створюють на шляху реальної рівноправності чоловіків та жінок в Україні.
Нині Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин регулярно ініціює проведення таких слухань. Вже багато років руку на пульсі тримає заступниця голови Секретаріату Комітету Алла Чигрин. Останні слухання – «Захист прав уразливих груп жінок» у жовтні 2018 року зібрали понад 700 активісток та активістів з усієї України!
Катерина Левченко
