Повага
Image default
Статтi

Чудова сімка: найкращі фільми жіночої режисури у 2020 році

Незважаючи на всі проблеми, яких торік зазнала світова кіноіндустрія, вийшло чимало вартих уваги релізів.

Представляємо сім найкращих, на нашу думку, фільмів минулого року, знятих режисерками. У список увійшли роботи, вже показані на онлайн-платформах чи в прокаті.

         “Асистентка” (The Assistant, США, Режисерка – Кітті Грін)

“Асистентка” – повнометражний ігровий дебют  австралійської документалістки Кітті Грін.

Фільм показує один день з життя Джейн (Джулія Гарнер), молодої асистентки, яка працює у великій кінопродюсерській компанії в Нью-Йорку. Офісний ранг Джейн – найнижчий і найбільш безправний. Вона прибуває до світанку і виконує силу-силенну завдань, від передачі повідомлень до прибирання, від підготовки документів до консультування до телефону хатньої робітниці боса. Через надщільний графік вона навіть забуває зателефонувати батькові на день народження.

Але її головна проблема – не перевантаженість, а вищезгаданий начальник, у сюжетній лінії якого вгадується подібність до сумнозвісного Гарві Ванштейна. Він самодур, абьюзер і ґвалтівник. Він наймає на роботу нову помічницю, недосвідчену дівчину з Айдахо, насправді аби лише долучити її до свого гарему. Жінки для нього – витратний матеріал.

Цікаво, що початок кінематографічної кар’єри Кітті Грін пов’язаний з Україною. Її першим фільмом є документальна «Україна не бордель» (2013), присвячена руху FEMEN. Світова прем’єра картини відбулася поза конкурсом на 70 кінофестивалі у Венеції. Так само на українському матеріалі зроблена ще одна стрічка Грін – “Обличчя України: кастинг Оксани Баюл” (2015).

У будь-якому разі, незалежно від місця зйомки чи сюжету, режисерку в першу чергу цікавить буття жінки в світі, контрольованому переважно чоловіками. У “Асистентці” цей контроль стає нестерпним. Ми жодного разу не бачимо боса компанії, але він присутній постійно й гнітюче. Апогею цей тиск досягає в сцені розмови з головою кадрового відділу Вілкоком (Меттью Макфедьен), до якого прийшла Джейн, аби подати скаргу, бо їй уже несила терпіти те, що відбувається. Ввічливий функціонер від запевнень, що він тут, аби вирішити всі проблеми, дуже швидко переходить до погроз і маніпуляцій: по суті, намагається зламати дівчину об коліно. 

Її спроба не є цілком даремною – переляканий тиран починає розсипатися в компліментах, розповідати непокірливій асистентці, наскільки вона розумна. Йому приводять кандидатку на кастинг, і він використовує її, як і інших. А Джейн, що йде в сутінки, йому вже не підвладна.

Джулія Гарнер, відома раніше по кримінальному серіалу “Озарк”, блискуче відпрацьовує роль, утримуючи героїню в необхідному стані внутрішньої напруги, змішаною з меланхолією та тою малопомітною, але твердою гідністю, котра часто дивує в подібних натурах. Грін та Гарнер вдалося без прямолінійного моралізаторства відтворити сексистський кошмар, що досі просякає корпоративну культуру. Тож, якщо ще в когось лишаються питання, чому рух #MeToo набув таких масштабів – “Асистентка” є гарною відповіддю.

“Емма”, (Emma, Велика Британія – США, Режисерка — Отем де Вайлд)

“Емма” – це вже дев’ята (рахуючи три серіали) екранізація однойменного роману Джейн Остін – цього разу  за сценарієм Елеонори Каттон.

Отем де Вайлд – американська фотографка, відома своїми портретами поп-зірок, а також музичними кліпами. “Емма” – її режисерський дебют, однозначно вдалий.

Місце дії – Велика Британія 1880-х. За сюжетом, юна аристократка, 21-річна красуня Емма Вудхаус (Аня Тейлор-Джой, відома за горором “Відьма” і серіалом “Ферзевий гамбіт”) вважає, що добре знається на людських характерах і тому може виконувати роль свахи. Вона відмовляє свою подругу, скромну сироту Гарріет Сміт (Міа Гот), виходити заміж за в усіх сенсах позитивного, але не родовитого фермера й обирає для неї вікарія містера Елтона. Однак той небайдужий до самої Емми. Отримавши відмову, він виїжджає, а Гарріет залишається без нареченого. Потім Емма намагається звести подругу зі своїм новим знайомим — Френком Черчіллем. Так само безрезультатно. Друг Емми, співчутливий, але чесний і тверезий Джордж Найтлі (Джонні Флінн) постійно критикує її за дрібне інтриганство та зверхність. А втім, усе завершується добре.

Цьому фільму підходить визначення “ошатний”. Вишукані інтер’єри, мальовничі краєвиди, неймовірні вбрання, запаморочливо вродлива Тейлор-Джой. Слід згадати й організацію історії: її ритм, розбивка на чотири частини, чергування розмовних, музичних і танцювальних номерів нагадують театральну виставу чи навіть мюзикл. Найцінніше тут, однак, інше: тонка іронія, котрою прошарована кожна сцена. Де Вайлд милується героїнею та її оточенням, але водночас додає дрібку скепсису у свою оптику; в певному сенсі Найтлі – це голос режисерки у фільмі. Емма може бути жорстокою, може маніпулювати людьми заради химерних цілей. Але змінитися на краще теж здатна. Тож можна сказати, що в Отем де Вайлд вийшов доволі елегантний роман виховання.

«Земля блакитна, ніби апельсин» (Україна, Режисерка – Ірина Цілик)

«Земля блакитна, ніби апельсин» став відомим задовго до національної прем’єри, оскільки отримав приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики фестивалю незалежного кіна “Санденс” (США), а також ряд інших нагород. Назва фільму – цитата з вірша французького сюрреаліста Поля Елюара.

Сюрреалізм — це суміщення несумісного, це речі не на своїх місцях. Що, власне, й коїться під час війни. Цілик відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні Гладкій, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу-«Миру», Настю, Владю й Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури й паралельно робить фільм про життя сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів і навіть українських військових. Власне фільм і починається зі зйомок — одне за одним діти, а потім сама Анна сідають перед камерою для перших дублів на тлі чорної тканини, прикріпленої скотчем на стіні. Віддалені звуки обстрілу цьому не заважають. Владя взагалі нічого не може сказати, схлипує від розгубленості. Старші збираються з думками, Мирослава командує: «Починаємо». Але починає сама реальність: клацання кіношної «хлопавки» в руках у Владі спричиняє через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Дзвін у вухах. Розбито сусідній будинок.

Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які Красногорівка занурена вже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, яка з’являється в найнесподіваніших місцях.

Відданість Мири кіну — це того штибу пристрасть, що рухає гори, або, наразі, танки: невгамовна постановниця задіює для відтворення спогаду про те, як колись шукали ліки для застудженої дитини, броньовану громадину з екіпажем; це лише одна з двох появ людей у формі — і водночас чи не найзворушливіший момент. Місто з його простріленими стінами саме по собі – красномовна декорація, яку Мирослава використовує на повну; але Анна з дочкою  постійно сперечаються: чи дати загальну панораму руйнувань, чи просто показати людей, що йдуть серед руїн. Кіно для них – настільки ж спосіб пригадування, наскільки й терапія; воно так само глушить війну, як і архівує її.

Фільмування фільму — історія не нова; проте Ірина, за допомоги майстерного оператора В’ячеслава Цветкова, вибудовує на цьому прийомі прецікавий візуальний сюжет. Зйомки тривають у різних ритмах, інколи дотикаються — як в епізодах із вибухом, з танком чи вже у фіналі, – і тоді дві кінореальності стають нерозрізненними, і ці точки злиття породжують додаткове структурне напруження, що пронизує «Землю…» Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок. І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній.

“Земля кочівників” (Nomadland, США, Режисерка – Хлоя Чжао)

Фільм американки китайського походження Хлої Чжао «Земля кочівників», нагороджений на останньому фестивалі у Венеції «Золотим Левом» – кіно і просте, й складне водночас.

Передісторія така: 31 cічня 2011 у американському містечку Емпайр, штат Невада, закрилася фабрика гіпсокартону. Емпайр дійсно існує і це дійсно мономісто: все дорослі жителі були зайняті на фабриці. Тому в один далеко не прекрасний день прокинулися безробітними. Головній героїні 60 років, її звуть Ферн (Френсіс Макдорманд), і для неї це не перша біда: вона недавно овдовіла. Одним словом, самі обставини підштовхують до кардинальних змін. І вона наважується: роздає або продає залишки майна, сідає у фургон, гордовито названий «Авангард» і вирушає в подорож.

Окрім Макдорманд і Девіда Стретейрна (залицяльник Ферн), решта грають самих себе. Це реальні кочівники, ті, кого називають в Америці travellers. З усього майна в них фургон з мінімумом пожитків і пара рук. Причини, що штовхнули їх у шлях, різні, але найчастіше це їхній вільний вибір. Коли кочівник знаходить роботу, він їде туди і зупиняється в трейлерному парку. Живе там, поки є заробіток. Потім – на нове місце. Чоловіки й жінки, старі і молоді.

Успіх фільму Чжао тримається на трьох ключових елементах. Перший – це, звичайно, Макдорманд. У неї багато хороших ролей, але ця – воістину видатна. Друге пов’язане з першим: ансамбль, в якому солірує Макдорманд. Ці люди, нагадаю, грають самих себе, ніколи не мали ані найменшої акторської підготовки. Але всі – неймовірно органічні.

І, нарешті, зйомки. Такої Америки ви ще не бачили. Непоказної, непарадної і водночас заворожливої. Чжао вповні використала свою позицію сторонньої спостерігачки, зумівши роздивитися в американському краєвиді те, що не завжди вдається помітити народженим у США режисер(к)ам. І створити універсальну історію, зрозумілу кожному глядачеві в будь-якій країні.

“Ніколи, рідко, іноді, завжди” (Never Rarely Sometimes Always, США, Режисерка – Еліза Гіттман)

«Ніколи, зрідка, іноді, завжди» 41-річної американки Елізи Гіттман описує доволі поширену, на жаль, ситуацію: неповнолітня дівчина в пенсільванській глушині отримує небажану вагітність від насильницького сексу, ймовірно, з близьким родичем, й вирушає з подругою робити аборт у Нью-Йорку; вдома зробити це анонімно не вдасться.

Дивлячись цей фільм, згадуєш фразу Вірджинії Вульф: “Феміністка – це будь-яка жінка, що говорить правду про своє життя”. Правда Гіттман – гірка й негучна. Ніхто не чинить прямого насильства над дівчатами; однак у переважно чоловічому світі розлита не завжди помітна, але стала загроза – від хлопця, що робить непристойний жест у ресторані, до збоченця в метрі, від іншого збоченця на роботі, який лізе цілувати руки без дозволу, до власного вітчима.

Ніякого згущення фарб. Цій історії віриш з першої до останньої миті. Одна з причин – акторські роботи. Сідні Фланіган і Талія Райдер грають без жодного зайвого руху чи слова, найбільше – очима, хоча навіть і слово “грають” не дуже підходить – вони осмислено присутні в кадрі щосекунди.

Їхнім героїням всього лише треба якось прожити дві доби в Нью-Йорку, при тому, що гроші закінчуються вже через добу. За жанром це можна навіть назвати роуд-муві, але тут не рух по шосе в захід сонця, а кружляння всередині безсонного міста, і мета – не просторова, а часова – досягти певної позначки в календарі й на циферблаті й при цьому вціліти. Давно не доводилося бачити фільм із таким балансом форми й змісту; другий за значущістю Гран-прі журі на минулорічному Берлінському фестивалі – найменше, на шо він заслуговує. 

“Початок” (Dasatskisi, Грузія-Франція, Режисерка – Деа Кулумбегашвілі)

Головною героїнею повнометражного дебюту Деа Кулумбегашвілі є Яна (Іамзе Сухіташвілі) – в минулому актриса, а тепер шкільна вчителька й домогосподарка, мати сина Гіоргі й дружина Давида – лідера громади свідків Єгови у провінційному містечку. Фільм починається з молитви, яка обривається справжнім терактом: Свідків замикають у молитовному будинку і закидають коктейлями Молотова. Замах обходиться без жертв, проте розслідування не дає сподівань на відновлення справедливості, поліція радить забрати заяву – оскільки громада містечка налаштована глибоко вороже проти єговістів.

Але цей фільм – не про релігійне протистояння чи проблеми нетерпимості. Сюжет розвивається довкола Яни; її внутрішню кризу прискорюють підпал і поява безцеремонного слідчого на ім’я Алекс, що переслідує героїню, користуючись своєю владою. 

Тут немає нічого спільного з “класичним” (себто радянським) грузинським кіном. Жодного гумору чи  лірики, ніяких запальних діалогів і протяжних пісень. Серед продюсерів фільму значиться зірка мексиканської режисури, неоднократний лавреат Канського фестивалю Карлос Рейгадас.

Кулумбегашвілі почасти спирається на його стилістику, та все ж її манера оригінальна. Довгі плани, зняті нерухомою камерою, кадр, що має колористичну насиченість, подібну до полотен пізнього Ренесансу (оператор – Арсеній Хачатурян), неквапний ритм, що не заважає наростаючий напрузі.

Деякі сцени цілком складаються зі спостереження за Яною, яка блукає вдень і вночі по містечку і його околицях, загублена у своєму житті й думках. В одному моменті вона просто завмирає на величезний за екранними мірками час, і здається, що вона в глибокому сні чи навіть померла, аж поки не прибігає син, що намагається розбудити її – й оце заціпеніння набагато красномовніше за будь-які слова. 

По суті перед нами сучасна історія Медеї – архетипової героїні (до речі, шанованої в Грузії), що долає жах патріархату ще більшим жахом, найстрашнішою жертвою. Діючи стриманими і точними засобами, Кулумбегашвілі створила на екрані високу трагедію, заявивши про себе як зрілу режисерку вже на самому старті.

“Початок” став справжньою сенсацією на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія), зібравши всі головні нагороди:  Гран-прі за найкращий фільм, «Срібні раковини» за найкращу режисуру й найкращу жіночу роль і Приз журі за найкращий сценарій.

«Хижі Пташки (та фантастична Харлі Квін)» (Birds of Prey (and the Fantabulous Emancipation of one Harley Quinn),США, Режисерка – Кеті Янь)

Цей супергеройський спін-офф «Загону самогубців» (2016), будучи продукцією на основі коміксів DC, є восьмою частиною в так званому розширеному Всесвіті DC Comics.

Ініціаторкою та продюсеркою тут виступила Марго Роббі, яка запропонувала ідею студії Warner Bros. ще в  2015, до виходу «Загону самогубців». І в “Загоні”, і у “Пташках” вона грає Гарлі Квінн.

Гарлін Квін(зель) у класичних історіях DC – спільниця Джокера. Весь сюжет – спогади героїні  починаючи з розриву з “арлекіном Апокаліпсісу”. Розрив відбувається як годиться – з вибухом і феєрверками: героїня Роббі висаджує в повітря той самий завод, де колись заради кохання до “містера Джея” стрибнула в казан із хімікаліями. Головний антагоніст Гарлі – Роман Сайоніс, він же Чорна маска (Юен Мак-Грегор) – наймогутніший і найжорстокіший мафіозі Готема. 

Тим, що вказано в назві – Fantabulous Emancipation – “фантастичним звільненням” – Гарлі Квін займається майже третину фільму, виплакуючи, заїдаючи та спалюючи свою залежність від Джокера. Однак на тому боротьба не закінчується, бо далі вже Гарлі та її чотирьом у прямому сенсі бойовим подругам треба емансипуватися від світу чоловіків – злочинців і не кращих від злочинців поліцейських, квінтесенцією якого власне і є Сайоніс. Юен Мак-Грегор нечасто грає лиходіїв, і, мабуть, саме тому настільки розгорнувся в цій ролі.

Сайоніс –  і кумедний, і марнославний, і позер, і вбивця-садист. У Роббі поле для самовираження вужче. В певному сенсі вона бранка стандартно-сексуального амплуа, яке активно використали й Девід Еєр у «Загоні самогубців», і Тарантіно в “Одного разу… в Голівуді”. Кеті Янь зберегла цей акцент, але навмисно гіпертрофувала – тим самим отримавши додатковий комічний ефект. Як шорти – то підліткової довжини, як куртка – то наче склеєна з новорічної мішури. А на голові – школярські хвостики, а на обличчі – мільйон гримас, а в руках – бейсбольна битка.

Виходить дикувата комбінація лолітичного  дівчиська з майстринею бойових єдиноборств. До речі, для Роббі прописаний свій стиль мордобою, і це справжня хореографія навпіл з акробатикою. До того ж Гарлі нахабна, цинічна, майже ніколи не сумує, любить хильнути й зламати пару кісток під настрій. Майже всі її пригоди – це навала атракціонів, інколи менше, інколи більше дотепних.

Профеміністичне кіно як факт мистецтва ще перебуває в розвитку. Багато жанрових ніш незаповнено. Тож якщо є “Портрет дівчини у вогні”, то мають бути й “Хижі пташки”. Жіноча банда, яка дає прочухана  патріархату, розвішуючи стусани наліво й направо – видовище настільки ж яскраве, наскільки й потрібне. Бо війна все ще триває, і влада Сайонісів ще велика.

          Дмитро Десятерик, “День” – спеціально для “Поваги”

Схожі записи

«Не мовчіть про це»: реперка Alyona Alyona випустила трек про домашнє насильство

Чиє свято?

Сексизм і стереотипи: КЖЕ винесла публічний осуд виданню «Хвиля»