Мені лишається кілька тижнів до офіційного декрету, і я щодня думаю лише про дві речі – як мені повноцінно працювати з дитиною і чи час уже купити малюкові візочок. Я хотіла дітей ще відтоді, як сама була дитиною. Але коли поява первістка вже на носі – боюся, що не готова кардинально змінити своє життя, особливо якщо більша його частина належатиме не мені.
Страх декрету – те, про що я хочу говорити.
Усвідомлення – це вже добре
Ми планували дитину – і в нас вийшло. Це здається досить милим моментом, але коли на тесті було дві смужки, мій чоловік розчулився і зрадів, а я була шокована й налякана. Якось не думала, що все станеться так швидко.
У потоці привітань, святкувань, складання списку нових речей я кайфувала. Але паралельно з тим постійно тримала в тонусі думку – дитина народиться і все зміниться, а я не готова.
Я страшенно люблю своє життя зараз, і мені здається, що поява малюка забере в мене кар’єру, гроші, здоров’я, вільний час, увагу чоловіка, секс, розвиток, безтурботність, безпеку й купу всього. Хто і яким чином навіяв мені ці страхи – питання інше і, мабуть, важливе. Але в цьому розбиратися в мене немає часу. Є ще кілька місяців, щоб підготувати себе до появи дитини й вирішити, як ми будемо співіснувати.
Отже, усвідомлення того, що я боюся і що треба з цим щось робити – наполовину вирішена проблема, я так вважаю. Слухати поради подруг із дітьми чи батьків мене не влаштовує. Бо вони, ймовірно, своїми історіями й навіяли на мене ще більше страху.
«Дитина війни» – статус, якого хочеться здихатися
Я не можу сказати, що належу до тих жінок, які бояться народжувати саме через війну. Ми з чоловіком познайомилися в ролі воєнних кореспондентів, почали жити разом у період блекаутів і зачали дитину після мого лікування від переохолодження на прильоті. Війна всюди з нами, і ми це розуміли. Але коли під серцем з’являється хтось, мозок швидше за тебе народжує десятки запитань і страхів.
А куди я піду під час тривоги з немовлям?
Може, краще народжувати за кордоном?
А якщо чоловіка заберуть воювати, хто мені допомагатиме?
А якщо він загине, як мені жити далі?
Де брати гроші, якщо ми втратимо роботу?
Треба купити машину, щоб у разі чого швидше виїхати.
Малюк народиться в грудні, а якщо світла не буде цілодобово, як ми впораємося?
Це лише частина запитань, які раніше не виникали. А відповіді я не знайшла досі. Розумію, що війна не закінчиться за кілька місяців, а то й років. Але чомусь моя материнська сторона живе в ілюзії, ніби я народжу дитину, яка до війни немає жодного стосунку і з нею все буде добре. Бо я маю вберегти її від цієї війни. От тільки як?
Мені легко формувати з чоловіком правила виховання – жодної російської в побуті, жодних гаджетів щонайменше до року, грудне вигодовування в пріоритеті, дні народження дитини – з дітьми, а не з застіллям для родичів тощо. Але мені важко сформувати правила, які гарантуватимуть абсолютну безпеку малюку. І мене це лякає. Бо тривоги й ракети, бо несвідомі люди на вулицях і в родині, бо я сама не знаю, що буде завтра.
Час летить в один кінець
Якщо полишити думки про війну (це неможливо), існує ще один страх – що буде зі мною? З дитиною зрозуміло, тут ми з чоловіком згуртуємося і будемо виховувати та берегти. Але в цей момент моє життя кардинально зміниться, про це торочать усі. Звісно, я хочу змін у кращий бік, і мені потрібна інструкція.
Я не маю прикладів колег, які народили, відмовилися від декрету і працювали журналістками далі так, ніби нічого не сталося. Дитина ще не з’явилася на світ, а я вже не їжджу у відрядження, не знімаю наслідки ворожих обстрілів, не ходжу на поховання військових, не працюю на вихідних та інколи беру собі додаткові вихідні через втому. І мені це не подобається, бо я не була до цього готова. Я жила сюжетами, переглядами, спілкуванням і роботою. Це моя самореалізація і моє життя.
Чи не забуде про моє існування редакція після того, як мене випишуть із пологового? Чи не спишуть мене з рядів хороших журналісток, якщо я на рік випаду з роботи? А якщо не рік, а два – після такої перерви взагалі можливо повернутися в цю професію?..
Чи підтримуватимуть мене, якщо я піду працювати на акцію з малюком? І колеги, і суспільство – вони до такого готові? І чи взагалі повинен хтось, крім мене, бути готовим і підтримувати мене? На яку увагу заслуговує молода мама в умовах війни, коли так багато категорій людей потребують підтримки. Де моє місце у списку всіх тих, хто боїться?
Ось воно, материнство – момент, до якого не підготуєшся заздалегідь. Стан, який шокує і змінює все довкола. А шалене поєднання «материнство + війна + журналістика» зводить із розуму.
Боротьба моя. Боротьба наша
Від мене залежить багато. Дозволити собі прожити всі ці емоції, знайти опору, скласти план, а то й декілька. Обговорити з редактором, на яких умовах я зможу працювати, щоб двом сторонам було ок. Дозволити жити думці, що, можливо, я не працюватиму певний час, і це теж ок. Виховувати суспільство бути відкритим до мами-журналістки. Хочеться, щоб піти на робочий день у кулуари Ради з візочком не було проблемою. Я спробую, обіцяю.
І насамкінець – у цьому тексті не вистачає слів про любов. Тому головне у висновках. Я дуже люблю свого малюка. Я дуже люблю журналістику. Я дуже люблю життя.
Антоніна Ковальчук,
журналістка, майбутня мама
