Гендерні стереотипи вкорінилися у спорті давно та надійно — в недалекому минулому хлопців заохочували займатися спортом більше, ніж дівчат, та ще й умовно розділили всі види спорту на «чоловічі» й «жіночі».
«Повага» поспілкувалася про цей недолугий розподіл із представницею «нежіночих» видів спорту Вікторією Дильов. Також говорили про сексизм у професійному спорті, про тату, «дорослу» вишивку й про те, як це — «не відповідати нормам суспільства».
«Один стереотип у своєму житті я точно зламала. Завжди були жарти, що я не сподобаюся жодній мамі хлопця, але своїй теперішній свекрусі я подобаюся», — сміється Вікторія.
Їй 33 роки, вона кандидатка в майстри спорту з пауерліфтингу, призерка чемпіонатів України, багаторазова чемпіонка України, дворазова чемпіонка Європи, чемпіонка світу та майстриня спорту України з панкратіону, а також чемпіонка України з бразильського джиу-джитсу, володарка синього пояса.
Нині працює тренеркою-викладачкою в спортивній школі в Луцьку.
Спорт дає шалену впевненість
У професійному спорті я дванадцять років. Спочатку займалася пауерліфтингом (силовий вид спорту, у якому потрібно долати вагу — ред.), через кілька років несподівано для себе спробувала бойові види мистецтва — панкратіон та джиу-джитсу.
Панкратіон — це давньогрецьке бойове мистецтво та один із найпопулярніших олімпійський видів спорту, що поєднує в собі елементи боротьби та кулачного бою.
Бразильське джиу-джитсу вважається бойовим мистецтвом та окремою системою самозахисту. Головна концепція джиу-джитсу — використовувати силу та енергію суперника проти нього.
Заняття боротьбою в моєму житті з’явилися після бійки зі знайомим. Він вибивав двері в під‘їзді, де живуть мої батьки. Я, звичайно, не змогла не відреагувати й зробила йому зауваження. Почалася бійка: я зі своїм хлопцем проти компанії «гопників». Потім до нас приєднався й мій тато. В результаті не обійшлося без забоїв, синців і зашитої брови мого хлопця.
Після цього інциденту довго думала, чому не змогла за себе постояти, незважаючи на те, що була не сама. Зробила висновок, що більше так не хочу, що завжди повинна мати змогу себе захистити. Тоді й подалася в змішані єдиноборства, навіть не підозрюючи, що це переросте в професійний спорт.
Спорт дає шалену впевненість. Розвиток фізичних якостей дарує ніби надлюдську силу. Ти можеш зробити щось неймовірне, що не під силу нікому, незалежно від статі. І я відчула, що життя кардинально змінилося. Я повірила в себе. Не звикла хвалитися своїми нагородами, але згодом титули в спорті додали ще більше впевненості й віри, що я на правильному шляху.
Дівчата завжди солідарні одна з одною під час бою
🤼♀🐈 Джиу-джитсу — це один із тих видів спорту, який називають «нежіночим». Але для мене цей вид боротьби можна порівняти з фігурним катанням. Це прекрасні рухи, де ти зливаєшся в поєдинку, наче в танці. Я завжди милуюся боротьбою. Це ніби котики на вулиці граються і сплітаються в один клубок. Так і тут.
🏋♀♟ Стратегія в боротьбі — найважливіша. Так, техніка та фізичні якості важливі не менше, але якщо в якийсь момент ти ухвалюєш неправильне рішення, як у шахах, тоді все те, що робила до цього, може зійти нанівець.
🤸♀ Дівчата завжди солідарні одна з одною під час бою. Коли, наприклад, треба перекласти волосся, щоб під час прийому воно не затягнулося, суперниця цим ніколи не скористається.
Сексизм у спорті
Загалом чоловіків набагато більше в панкратіоні й джиу-джитсу, бо є певні стереотипи й вважається, що ти будеш постійно побита й зі зламаним носом. Але це лише стереотипи. Мені носа жодного разу не ламали. У нашому суспільстві більшість людей керуються тим, що є щось чоловіче, а щось жіноче. Хоча насправді ми повинні бути рівними.
Я ніколи не стикалася з сексизмом у спорті, доки не почала займатися панкратіоном у Луцьку. Загалом у мене дуже хороший клуб, досвідчений тренер із гарним почуттям гумору й чотирма вищими освітами, але іноді на мою адресу лунають секстистські жарти, хоча я не надаю цьому великого значення. Можливо, своїми жартами тренер і сам сприяє сексизмові в тренувальному процесі.
Дівчат у нашому клубі значно менше, ніж хлопців, тому я завжди тренувалася з чоловіками, відпрацьовувала з ними прийоми, ставала у спаринги. Після змагань часто приїздила з медалями. Почала помічати, що хлопці на тренуваннях уже не хотіли ставати зі мною в пару. Я єдина дівчина в команді, яка приносить не гірший результат, ніж хлопці. Почала запитувати тренера, чому так відбувається, на що він відповів: «Ти ж розумієш, це чоловіки». Так, я розуміла, що вони бояться, що я їм зроблю больовий чи задушливий прийом, хоча це звичайний тренувальний процес. Але виявилося, що чоловіки дуже переймаються не через біль, а тільки тому, що я — жінка.
Іноді я приходила раніше з тренування, бо всі чоловіки в моєму клубі просто відмовлялися зі мною боротися. Не розумію такого ставлення.
У 2018 році я отримала почесне звання майстра спорту з панкратіону і стала найтитулованішою спортсменкою у своєму клубі серед жінок і чоловіків. Після нагородження я, як завжди, прийшла на тренування й помітила, що не всі чоловіки зі мною вітаються. Звісно, я доросла дівчинка, тож не зважаю на це. Тут можна хіба посміятися. Можливо, їхнє чоловіче «его» не дозволяє адекватно мислити, адже я не винна в тому, що саме я стала найтитулованішою спортсменкою, а не вони. Я не пропустила жодного тренування, боролася з чоловіками на одному рівні, а тепер мене сприймають так, наче всі перемоги мені дісталися просто так, бо жінок у цьому спорті менше.
Чому комусь — медалі й кубки, а комусь — лише медалі?
У пауерліфтингу, наприклад, багато жінок, хоча він вважається «важким» видом спорту. Загалом на змаганнях жінок і чоловіків завжди приблизно однакова кількість, але незважаючи на це, був неприємний нюанс на одному міжнародному турнірі. Під час нагородження кілька років поспіль чоловічим командам давали медалі й кубки, а жіночим — лише медалі, хоча так не повинно бути. Перший рік я не зважала, але наступного року це повторилося. Тож я почала запитувати організаторів, чому так. Вони відповіли, що жінки менше «збирають кілограмів» (загальна вага, яку подолали спортсменки жіночої команди — ред.) Справді менше загалом на 30%, але ж жінки тренуються не менше за чоловіків, тому це несуттєва різниця, адже навантаження в нас однакові. Під час нагородження я попросила мікрофон і підняла це питання вже публічно. Але мене здивувала реакція організаторів, адже чіткого пояснення я так і не отримала.
Імовірно, років через сто щось зміниться, але не факт. Хоча в Україні наразі в різних видах спорту є багато титулованих спортсменок і чоловіки з великою повагою до них ставляться.
Бути сильною — необхідність
У дитинстві я дивилася серіал «Ксена — принцеса-воїн» і мріяла бути, як Ксена — такою ж сильною. У наш час бути сильною — необхідність.
Моя мама росла в сім’ї, де батько постійно ображав її матір. Тому мене виховували зі словами: «У нас так не має бути. Ти маєш завжди вміти за себе постояти».
Статистика побутового насилля, на жаль, така, що переважно жінки від нього потерпають. Навіть у мене був такий досвід. Я зустрічалася з хлопцем, який якось розповів, що бив своїх дівчат. Я йому відразу сказала, що якщо спробує щось таке зробити зі мною, то ніхто не знає, чим це закінчиться, але наші стосунки на цьому точно припиняться. Ми прожили з ним півтора роки й після цього він усе-таки спробував мене вдарити. Можу з гордістю сказати, що це єдиний чоловік у моєму житті, якого я побила. І це був лише початок моєї спортивної кар’єри, тоді я не була така «підкована» в прийомах. Але мамині настанови, що ніхто не має права мене ображати лише через те, що він фізично сильніший, додали сміливості захистити себе.
Розвинуті фізичні якості та знання одного-двох прийомів можуть колись урятувати тобі життя. Окрім того, що жінки зараз борються з сексизмом у всьому світі, відстоюючи однакові права разом із чоловіками, варто ще й уміти себе захистити. Тому я б радила жінкам займатися спортом, зокрема боротьбою.
З-поміж іншого, мати силу ще й дуже зручно в побуті. Я завжди відкриваю всі банки, без проблем піднімаю важкі валізи. Якось мама попросила підняти мішок картоплі на восьмий поверх, бо ліфт не працював.
«Доросла» вишивка й понад 45 татуювань
Я часто зустрічала в професійному спорті людей, які говорять лише про спорт. Це дуже нудно. Людина має розвиватися в багатьох напрямках.
Люблю вишивати, адже це притаманно всім жінкам мого роду. Називаю свої роботи «дорослою» вишивкою, адже на моїх полотнах переважно зображені жінки в купальниках, дупи, ножі, фрази з повстанських пісень… Почала макраме плести, хоча все життя жартувала про це, а тепер і сама таким займаюся для свого задоволення.
Маю понад 45 татуювань — від портретів та цитат Шевченка до різних ножів, оголених жінок і Криму, де жила раніше. Усі зображення означають якісь певні події та періоди в житті. Деякі пов’язані зі спортивними досягненнями, хобі в конкретний період часу, з любовними моментами. Також закарбовувала фрази, які на той час були важливими. Ніколи не шкодувала про жодне тату. Я була готова до того, що житиму з ними все життя.
Звикла, що люди сприймають мене спочатку за зовнішнім виглядом. Якось ми йшли з мамою містом гарно вбрані, в сукнях, і дід, який проходив повз, почав хреститися. Не розумію, чому коли чоловік проходить у татухах, йому нічого, навіть якщо він якийсь недолугий. А мене з моменту мого першого татуювання сприймають як дивачку.
Ми досі живемо в печерному світі, де те, що дозволено чоловікові, для жінки — табу
Але я не дуже зважаю на реакцію людей, адже була до цього морально готова. Було б дивно обмалювати себе татуюваннями й сидіти вдома та плакати, що тебе не сприймає суспільство. Знаю, що деякі люди навіть не йдуть до мене на тренування через тату, але всім подобатися неможливо. Мені достатньо знати, що всі, кого я треную, прихильні до мене й задоволені рівнем тренувань. Тому зараз це не заважає, хоча дуже хотілося б, аби щось змінилося.
Виходить, що чоловікам дозволено суспільством набагато більше, ніж жінкам. Навіть моя мама розповідаючи, що сусідка розійшлася з чоловіком і в неї з’явився інший, окреслила це як «загуляла». Якщо це чоловік, то нікому нічого не здається дивним, а якщо жінка, то це просто «фурор» для суспільства, і її вважають «гулящою». Мене це дуже дратує. Ми досі живемо в печерному світі, де те, що дозволено чоловікові, для жінки — табу. Це мені незрозуміло. Чому, наприклад, чоловік із татуюваннями «такий», а я «не така»?! Чому нам нав’язують, що жінки мають відповідати якимось вигаданим стандартам? Можливо, це відголоски радянського виховання.
Алла Сафонова
