Тема дітей та свідомої бездітності завжди була для мене актуальною. Не можу віднести себе ні до палких прихильниць великих родин, ані до ідейних чайлдфрі. Іноді думаю, що хотіла б мати дітей, іноді спадає на думку, що такого в моєму житті не буде. Але в основі цього рішення лежить не «ідеологія», якась уявна «мода на чайлдфрі» чи особлива нелюбов до малюків, а цілком прозаїчні економічно-побутові причини, що не дозволяють мені реалізуватися в материнстві. А після початку війни ці причини ще й помножилися на ризики від бойових дій на території моєї країни.
Як феміністка, я вважаю, що материнство має бути свідомим вибором самої жінки. Ніхто не має права примушувати її шляхом пропаганди, обмеження репродуктивних прав, відвертої брехні чи насильства. Тому я поважаю право жінки не народжувати та не бути через це об’єктом насмішок чи цькування.
Однак я не вважаю материнство суто «патріархальним конструктом» і результатом репродуктивного тиску. На мою думку, успішна та щаслива та жінка, яка живе так, як хочеться їй. Це не бездітна кар’єристка, образ якої у фем-спільноті нам часто подають як єдиний зразок жіночої сили та успіху. Який би шлях не обрала жінка, вона повинна мати доступ до всіх прав та можливостей і бути захищеною від їх порушення.
Перехресний тиск
Жінка в сучасному світі весь час перебуває під перехресним тиском суспільства. З одного боку, їй кричать у вухо, що народити — це святий обов’язок, нація вимре, без дітей ніяк. А з іншого — що їй ніхто за її дітей нічого не винен, нічого «плодити ніщєту», її діти — це її проблеми. І взагалі, роботодавця, який відмовляє жінці в роботі через стать, «можна зрозуміти», бо «кому потрібні декретниці?» Дітних цькують за те, що сміють забагато нагадувати про себе, «запустили себе» й чомусь випадають із робочого процесу «успішної людини». А чайлдфрі лише лінивий не закинув «егоїзм», «пустоцвітіння» та не запропонував податок на бездітність чи ще якусь людожерську ідею.
Читайте також: Не засмучуватися, усміхатися, робити чоловікові масаж: у Японії вибачилися за сексизм у порадах для вагітних
Справжнє ставлення великої частини нашого суспільства до дітонародження можна описати фразою: «Не смій думати про себе, егоїстко, зроби нам по-швидкому «демографію» на наше замовлення, але, будь така ласкава, суто своїм коштом, не порушуючи тишу, не вимагаючи нічого взамін та без напрягу для роботодавця, якому може бути «не вигідно» сприяти відтворенню нації».
Жінка як «суспільна власність»
Складається враження, що суспільну думку лихоманить від однієї претензії до полярно іншої. Але в цих претензій все ж є дещо спільне — уявлення про жінку як про суспільну власність, бажання розв’язувати проблеми суто чужим ресурсом та велике лицемірство.
Часто на словах дитина — це найбільший скарб та наше майбутнє, а на ділі вся підтримка материнства в нашій країні — це 800 грн на місяць «допомоги», неможливість знайти місце в садочку, відмови на ринку праці через наявних чи потенційно можливих дітей («навіщо нам потенційна декретниця? навіщо нам мати, яка сидітиме на лікарняних? краще візьмемо на цю роботу чоловіка!»), нетолерантне ставлення суспільства до малих дітей, матерів, які годують, потреб родин із дітьми. І я мовчу вже про такі речі, як організація простору, що часто не враховує потреб людей із дітьми. Наприклад, відсутність ліфтів, пандусів чи туалетів, куди можна заїхати візочком.
Бо «нація вимре»
Дітну жінку не вважають цінною членкинею суспільства, її праця невидима, вона має самостійно думати, на які гроші збирається «відтворювати націю», швидко привести себе «в форму» після пологів, не повинна вимагати жодної компенсації за свою репродуктивну працю та може отримати тавро «яжмать», якщо занадто сильно нагадує всім навколо про свої потреби. І якщо ця жінка не заробила мільйон та народила в бідності, суспільство з високою ймовірністю засипле її запитанням «навіщо народжувала?», «куди дивилася?», «ти на що розраховувала, ніхто тобі за твоїх дітей нічого не винен!» Ще й поліція може прийти додому та замість допомоги скласти протокол за «безлад», як уже було з родиною з Кам’янця-Подільського в березні цього року.
Читайте також: Сенс життя чи «причіп»: діти в житті жінок і чоловіків
Натомість, якщо жінка зважує свої можливості та розуміє, що не зможе забезпечити дитину, або ж просто не має бажання народжувати, суспільство відразу ж забуває про те, що «за дітей тобі нічого не винні» і вказує жінці, що вона повинна й дуже багато. Лише за фактом свого народження та наявності матки. Бо «нація вимре» й «чорні все заполонять». Навіть сходити до гінеколога та не почути щось про «цілющі пологи» — це ще той квест. Вторять цим ідеям і деякі закони. Наприклад, неможливість зробити стерилізацію з 18 років суто за власним бажанням, рецептурний (поки що) відпуск засобів екстреної контрацепції, значні часові обмеження на аборт за власним бажанням, неможливість анонімно відмовитися від дитини в пологовому чи передати дитину на усиновлення самостійно вибраній родині.
А як щодо державної політики з питань материнства та дітонародження?
Війна лише посилила цей дисонанс, бо й без того невисока народжуваність передбачувано впала. Життя стало дорожчим та небезпечнішим, багато родин розлучені службою в армії чи евакуацією, а смертність збільшилася в рази. Народити дитину не стало безпечніше та дешевше, скоріше навпаки. Зате на цьому тлі попіднімали голови диванні демографи, які все ніяк не можуть зрозуміти, «як же повернути жінок з-за кордону» та чому жінки масово не хочуть «дарувати діточок українському суспільству». Жодної реальної допомоги такі люди не пропонують, не розуміють різниці між чайлдфрі, які просто не хочуть дітей і за жодних обставин не будуть народжувати, і тими, хто не народжує через несприятливі умови та зовнішні обставини. Зате час від часу такі «демографи» рахують, скільки дітей повинна народити українка, скиглять про чийсь «егоїзм» та намагаються проштовхнути чергові жінкофобні закони та ініціативи, як от заборону абортів чи введення християнської етики у школах.
Полярні та непослідовні думки суспільства можуть створювати численні проблеми, але все ж вони залишаються реаліями будь-якого суспільства. На деякі з них можна просто не звертати увагу й жити собі як зручно. Але непослідовна (чи навіть шкідлива) державна політика щодо питань материнства та дітонародження — це вже набагато серйозніша проблема, бо просто не звертати увагу на неадекватні закони не вийде. Похмурою пересторогою в цьому питанні для нас є Польща, де релігійний фанатизм проник у сферу законів та призвів до реальних смертей жінок, яким не надають життєво важливу медичну допомогу через заборону абортів. Тому ця тема не обмежена лише суспільним тиском та суспільними стереотипами.
Замість висновку
Зараз у нашій країні йде війна. Ніхто не знає, коли й чим вона закінчиться. Війна зачіпає абсолютно всі сфери життя та матиме дуже тривалі наслідки для суспільства. Не оминуть ці наслідки й сферу дітонародження, бо ми вже просто зараз бачимо деякі з них: спад народжуваності та очікуваний «відкат назад» у вигляді посилення ідей традиціоналізму та гендерних стереотипів.
На жаль, зараз складно говорити про якісь позитивні зміни в цій сфері, бо навіть саме суспільство все ніяк не визначиться з тим, чи дитина — це «проблема самої жінки, і за репродуктивну працю їй нічого не винні», чи все ж це «наше майбутнє, скарб для суспільства, квіти нашого життя, які треба примножувати». Бо якщо перше, то треба згортати примітивну репродуктивну пропаганду та скиглення про «відтворення нації». А якщо друге, то самі розумієте, що «квіти життя» потребують набагато більше, ніж 800 гривень на місяць.
Вікторія Moriweather
