Оксана Васьків-Кукул – художниця, дизайнерка, авторка блогу «Медіакомікс». Вона створила візуальну «одежину» для сайту «Повага» та для проекту «Спитай жінку». Говоримо про роботу авторів коміксів, політичну та соціальну карикатуру в Україні та світі. А також про виклики, що стоять перед художниками «стріпів» – використання сексистських образів та інших легко прочитуваних стереотипних зображень.
– Ти – творчиня візуального для проекту «Спитай жінку», твої ж роботи стали новою одежиною для сайту «Повага». Наскільки для тебе близькими є ідеї гендерної рівності?
Для мене ці ідеї були близькими завжди, але коли я тільки почала малювати комік-стріпи, то зрозуміла, наскільки широким може бути коло цих ідей.
Паралельно з малюванням я увесь час досліджую мистецтво коміксу, відкриваю для себе нових авторів. На мене дуже вплинула творчість сучасної американської коміксистки Елісон Бехдель. Так званий «тест Бехдель», за яким визначають рівень гендерної упередженості у сценаріях і прозових творах придумала саме вона.
Тому я зараз постійно звертаю увагу на те, як зображується жінка і сім’я в українській рекламі, у книжках, які я читаю своїй дитині. Ми потрохи виборсуємося зі стереотипів, але попереду ще багато роботи.
– Що видно на цю тему в Швеції, де ти тепер знаходишся?
В Швеції з гендерною рівністю все ок. Це одна з найпрогресивніших країн в цьому плані. Тут на законодавчому рівні декрет розділений між батьком і матір’ю, чоловіків заохочують брати частину відпустки по догляду за дитиною на себе. Тати самі гуляють з візочками і малими дітьми. Це звичайне явище. Дуже багато жінок на адміністративних посадах і в політиці.
Єдине, чого шведи поки не подолали – це різниця зарплат. Роботодавці все ще неохоче беруть жінок на високооплачувані посади. Чоловіки все-таки заробляють трохи більше. Але перше, що ти чуєш, потрапивши до Швеції – це equality. Вони декларують саме equality як найбільшу цінність свого суспільства.
– Ти регулярно відгукуєшся на низку дражливих подій і сюжетів, які оминають увагу тих, хто творить карикатури для українських медіа. Як ти добираєш теми, як звертаєш увагу на «невидиме»?
Я живу в соцмережах. Це смішно, але це так. Мені близькі ті теми, які активно обговорюються, але також близькі ті люди, які активно обговорюють новини.
Карикатуристам, які творять для українських медіа, очевидно, близькі українські політики. Я не дуже люблю політичну карикатуру, бо в нашій країні вона зациклена на персоналіях, тоді як для мене показником високого рівня є польська карикатура, яка показує глибокі соціальні проблеми і конфлікти через побутові сценки та діалоги. Обличчя політиків в медіа – це те, що завжди лежить зверху, його найпростіше взяти і висміяти, мені ж цікавіше, коли копають «вглиб суспільства».
Медіакомікс – це карикатури про українські медіа, але також і про те, як сприймають і обговорюють новини ті, для кого і працюють журналісти – тобто ми з вами.
– «Медіакомікс» створює візуальне не тільки про війну. Далі я процитую умовного коментатора під статтею на УП: «Хіба можна малювати веселковий прапор над ВР, поки в країні війна»?
Малювати можна. Якщо багато людей проговорюють, пишуть і малюють якісь прогресивні ідеї, вони обов’язково здійснюються. Так було з Євромайданом і так буде з реформами. Потрібно постійно це повторювати, потрібно мати зухвалість підняти одного разу той прапор над якоюсь держустановою.
Є така дуже поширена спекуляція, що «суспільство ще не готове». Я вважаю, що наше суспільство готове до райдужних прапорів, нехай ними зараз рясніє тільки віртуальний простір, але процес пішов.
– Коли іде розмова про права людини, часто звучить ідея, що не всі права варто захищати, бо є низка прав «не на часі». Мовляв, незахищені права жінок в армії не на часі, дитяча кімната у Верховній раді не на часі тощо. Як ти до цього концепту в принципі ставишся?
Не може бути більш важливих і менш важливих прав. Люди є рівні у своїх правах. «Не на часі» це такий маніпулятивний штамп, який застосовують для підміни понять. Мені дуже сумно, коли про це говорять в українських медіа. Значить, потрібно розбудовувати альтернативну платформу і говорити, що все якраз дуже навіть «на часі».
– Які твої цінності? Чи видно їх у скетчах «Медіакомікс»? Наскільки це (не)заангажований проект?
Медіакомікс не належить жодному медіа, це персональний блог художника, і я сама не є журналісткою. Тому дозволяю собі бути заангажованою у певні теми і висловлювати на сторінках блогу власні симпатії. Читач голосує лайком і коментарем.
Мені вже закидали «відбілювання» деяких політичних партій, деякі політичні партії зверталися до мене із замовленням і отримали відмову. У мене є певні принципи щодо політики блогу. Я не малюю на замовлення, а малюю тільки те, що вважаю цікавим, і медіа можуть абсолютно безкоштовно публікувати ці роботи на своїх сторінках. Я прошу тільки про посилання на блог.
Не знаю, чи можна це назвати цінністю, але я схильна до самоцензури. Простими словами – стараюсь «не спошлити» карикатуру. Наприклад, я свідома того, що деякі малюнки можуть образити почуття віруючих або послідовників «традиційних цінностей», як це було з прапором над Верховною Радою. Іноді застосовую ненормативну лексику там, де вона вписується функціонально. Але водночас я не використовую візуальний штамп, яким грішать наші карикатуристи – образ проститутки.
Межа вульгарного і смішного доволі тонка. Для того, щоб зрозуміти, як не треба жартувати, достатньо подивитися наше телебачення. Там гумор доволі примітивний, розрахований на дуже «усередненого» глядача, хоча насправді наше суспільство здатне оцінити і інтелектуальний гумор, і якісний культурний продукт. Внаслідок змін, які відбулися в нашій державі, суспільство пішло вперед, телебачення більше не здатне задовольнити його потреби.
Для мене цінністю є те, що люди стали більше читати, цікавитися літературою, як піднялися наші видавництва. З такою динамікою скоро в Україні будуть читати, перекладати і видавати більше коміксів. Я вірю в це.
А для художника-карикатуриста основна цінність – це вдала візуальна метафора, а її не так легко спіймати.
– Слово – чи то пак скетч – то є гострая криця? Чи можуть картинки змінити світ чи бодай Україну?
Свобода рисунка така ж важлива, як і свобода слова. Є такі країни, як Іран, де сьогодні карикатуристів засуджують до нереальних термінів ув’язнення за критику влади. Тому потрібно цінувати цю свободу, мати сміливість малювати, реагувати, рефлектувати.
Я б хотіла, щоб в Україні видавали більше коміксів. Щоб перекладали відомі. Але процес видавництва коміксів трохи відрізняється від видання книжок. У тих країнах, де вони популярні, на високому рівні розвинута друкована преса. Газети друкують комік-стріпи в кожному номері, журнали замовляють ілюстрації. Таким чином аудиторія вже знайома з творчістю того чи іншого художника, і коли виходить графічний роман, його купують, бо вже сформоване певне коло шанувальників і зацікавлених людей.
Малюнок – це найшвидший спосіб донесення інформації, здатний пояснити те, що не завжди хочеться читати. В нас багато говорять про кризу медіа, зокрема, друкованих. На мою скромну думку, редакції недооцінюють карикатуристів. Я не говорю зараз про карикатури, які малюються на замовлення до певних статей. Коли видання публікує комік-стріп регулярно, у кожному номері, зростає довіра до нього, і збільшується читацька аудиторія. Це нормальна практика закордонних видань, але це також і ринок.
Комікси та карикатури вже давно змінили світ, спонукали нас говорити на табуйовані та дражливі теми, але також навчили розказувати про повсякденне цікавою і доступною мовою. Змінити Україну можна шляхом перекладу зарубіжних коміксів і заохочення наших художників до малювання історій, а також до співпраці з письменниками і сценаристами.
Але не треба ставити перед собою якихось ідеологічних завдань. Це не обов’язково має бути героїчний епос, який виховує патріотичні почуття. Наприклад я вже давно шукаю звичайну міську історію кохання. Може, хтось прочитає цю статтю і допоможе мені її знайти.
Ірина Славінська
