«Антигендер» і його основні тези. Як демонізують політику рівних можливостей

Якщо подумати, то що поганого є у тому, аби чоловіки і жінки мали рівні права і можливості в житті? Абсолютно нічого.  Між тим, довкола гендерної політики вибудована цілеспрямована і дуже масштабна кампанія з дискредитації, яку можна назвати одним словом – «антигендер».

Одразу зауважу, що під словом «рівні можливості» ми маємо на увазі зовсім не «зобов’язаловку». Підкреслюю це спеціально для тих, у кого в голові при слові «гендер» виникає образ конеподібної шпалоукладчиці. Різниця між можливістю і обов’язком полягає у тому, що жінку ніхто не жене укладати шпали насильно, але якщо вона хоче це робити, то їй не мають права відмовити на підставі статі. Відома на всю країну Надя Савченко мусила п’ять разів поступати у харківський авіаційний і пройти війну в Іраці заради того, аби довести, що жінка може бути льотчицею. Такий шлях не проходять чоловіки, їх просто беруть на підставі екзаменів і здачі нормативів. Надя нормативи здала, але от зі статтю для омріяного факультету не склалося…

Гендерна політика дає людині право на вибір, продиктований власними уподобаннями, а не гендерними стереотипами. Це означає, що якщо дівчинка хоче на уроці трудового навчання пиляти табуретку, а хлопчик – вишивати гладдю, то вони повинні мати можливість це робити. Але наразі виходить так, що їх  навіть про це не питають. Дівчат просто женуть шити і куховарити, а хлопців – пиляти і паяти.

Антигендерна риторика

Отже, гендерна політика спрямована на законодавче запезпечення рівних прав і можливостей, а також на створення умов для практичної реалізації цього підходу. Багато уваги приділяється також боротьбі із  гендерними стереотипами, про що говорилося вище.  Але що ж нам про гендер говорять інформаційні матеріали певного гатунку? Періодично їх поширюють під час різних акцій, а інколи навіть у поліклініках або церквах.  Картина вимальовується воістину страшна!

Гендер як руйнівник сім’ї.  Як докази цього виникають повідомлення вірусного характеру про жахи «загнилої Європи». Наприклад, про заборону слів батько і матір: «В Європі вводиться заборона на звернення до батьків як «тато» і «мама», тому що це – начебто – пережиток «гендерних стереотипів», коли чоловік називався чоловіком, а жінка – жінкою, мама – мамою, а тато – татом. Про те, що в Україні теж треба ввести поняття «один з батьків»…» Або ж виникають повідомлення про «легалізацію педофілії», «навчання мастурбації на уроках в Норвегії», «легалізацію інцесту». «Депутат Рікстага від соціал-демократів Моніка Грьон палко ратує за свободу і братство в ліжку. Її підтримали колеги з Данії, Норвегії та навіть далекої Швейцарії. “Істинна любов не знає кордонів – переклали мені її слова, опубліковані в популярній газеті Expressen. – Нічого поганого немає, якщо мати любить свою дитину у всіх іпостасях. Треба заохочувати такі відносини. А тих, хто опирається цьому, брати на замітку, як людей, які ненавидять ліберальні цінності”. – цитують жахи європейських країн у статті «Коллонтай и не снилось» Юрія Снегірьова. «У Данії визнати інцест «гендерною нормою» вимагає політик Пернілле Шкіппер. Боротьба з інцестофобами – важливий напрямок програми європейських неолібералів».

Я не буду зараз розвінчувати ці закиди, здається, і без того зрозуміло, що це витвір хворої фантазії. Ті, хто живе за кордоном, знають, що діти для європейців – святе. Наприклад, у Норвегії робота закінчується о 16:45, і батьки поспішають додому, аби провести час із сім’єю. Це норма, яка гаряче пропагується. Разом із додатковими відпустками для молодих тат. Разом із дитячими майданчиками на кожній заправці і пеленальними столиками як у жіночих, так і у чоловічих туалетах. У кожному туалеті.

Диктатура гомосексуалізму. Наступна «фішка» страшилок про гендер – це диктатура гомосексуалізму. Користуючись низькою обізнаністю людей щодо природи нетрадиційної орієнтації, антигендерні видання намагаються подати гомосексуальність як щось подібне до інфекційного захворювання. Тобто таке, чим можна «заразитися» при тісному контакті.

Тут же у гру вступає споконвічний страх людей перед всесвітньою змовою. У плани «змовників» входить повне знищення традиційної сім’ї з метою затягнення якнайбільшої кількості неофітів у свої кола. «Викривателі змови» пояснюють такі наміри тим, що від природи гомосексуалів не так вже й багато, ось вони й вербують нових гомосексуалів за допомогою гендерної політики (спрямованої на нищення сім’ї і такої, що стирає різницю між чоловіком і жінкою) і ювенальної юстиції (яка забирає дітей у гетеросексуальних батьків і віддає гомосексуальним).
Підміна понять у антигендерних матеріалах здійснюється дуже грубо. Скажімо, у брошурі «Гендер без прикрас» подається цитата з закону № 2866-IV: «Державна політика забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована на утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі».  Ця цитата трактується як «гомосексуаліст хоче мати сім’ю, дітей, проводити гей-паради, пропагувати гомосексуалізм в освіті, міняти документи». Тобто якимось магічним чином написана чорним по білому норма закону про рівні права і можливості перетворюється на дещо інше.

Ювенальна юстиція. Ювеналка іде пліч-о-пліч з гендером і геями і представляється найстрашнішим злом. За словами Тані Сенфорд Аммар, директорки Проекту реформування Системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, «у ювенальній юстиції нема нічого дивного, якщо ти про неї знаєш. Якщо подумати, то що може бути нормальніше? Коли дитина порушує закон, то логічно допомогти їй і все зробити, аби це не повторилося». Проте майже вся доступна інформація про ЮЮ подана у негативному ключі і скрашена жахастиками про відібраних дітей.
«Ювенальна юстиція дає можливість забезпечити гомосексуальні пари здоровими дітьми. Судіть самі: класична західна модель ЮЮ дозволяє відбирати дітей за таке насильство: батьківський ляпас дитині – «фізичне», зауваження – «психічне», відсутність грошей – «економічне»; трудове виховання – «експлуатація дитячої праці», бідність сім’ї – «загроза життю». Причому бідність не в сенсі убогості, а тільки недостатнього рівня доходів у розрахунку на кожного члена сім’ї» – йдеться у брошурі «Гендер без прикрас».

Але річ у тім, що в Україні ювенальна юстиція не займається відбиранням дітей, ці речі непов’язані між собою. Механізм «відбирання» дітей вже прописаний у Сімейному кодексі України і наразі ніяких змін до наявного законодавства вводити не планується. Згідно зі статтею 164, осіб можуть позбавити батьківських прав, якщо вони вчинили зумисний злочин проти дитини, жорстоко з нею поводяться, експлуатують її або є хронічними наркоманами чи алкоголіками. Тут ні слова не сказано про матеріальне становище чи альтернативні погляди на виховання батьків.

Страшне словосполучення «ювенальна юстиція» означає, буквально «правосуддя для неповнолітніх». Власне, цим і займається ЮЮ в Україні: впроваджує низку заходів щодо попередження дитячих правопорушень, здійснює правосуддя щодо неповнолітніх, а також допомагає соціалізуватися дітям, які переступили закон.

Сексуальне розбещування дітей. Ще один гріх, який ставиться у провину гендерній політиці – це розбещування дітей. Прикладом таких «жахалок» є вірусні повідомлення про книжки для дітей, де розповідається про марихуану чи про геїв. Або, скажімо, посібник під назвою «Лезбійські і педерастичні способи життя» (негативної конотації додає авторський переклад, в оригіналі Lesbische und schwule Lebensweisen – ein Thema für die Schule). Виникають повідомлення про підручники з сексуального виховання дітей від 1 до 3 років та інша маячня. Книжки першого типу і справді видаються, але їх не знайти у відкритому продажу. Спеціально з цією метою я моніторила десятки магазинів Франції, Іспанії та Нідерландів, однак на поличках із дитячими книжками всього лиш банальні «Попелюшка» та «Червона шапочка»! Тобто такі книжки є,скоріше, малотиражними «арт-виданнями». Інші ж посібники справді існують, але їх зміст повністю перекручується. Насправді посібник «Лезбійські і гейські способи життя» не навчає дітей, як бути гомосексуалами. А показує, що в класі можуть бути діти-гомосексуали, і що їх не можна мучити та знущатися над ними. Посібник розповідає, як відчути емпатію до «інакших» людей і як використати розуміння інакшості для розширення власних горизонтів.

Чому це працює? Способи маніпуляцій

Почитавши викладане вище, складається враження, що у такі речі неможливо повірити. Але антигендер не варто недооцінювати. Проаналізувавши масштабність антигендерної кампанії, а також способи маніпуляції масовою свідомістю, можна сказати, що йдеться про гарно організовану і добре фінансовану повноцінну інформаційну війну. Психолог Оксана Пшегорницька вказала на деякі способи маніпуляції свідомістю читача.

Перша технологія, з якою ми стикаємося – «принцип першочерговості». Він полягає в тому, що наша свідомість має властивість приймати саме перші відомості про якесь поняття чи ситуацію як правдиві. А завдяки масштабності антигендерної кампанії (як в інтернеті, так і за його межами), саме її матеріали в більшості випадків стають першими матеріалами про гендер, з якими стикається необізнана людина. Окрім того, цікавим є і той прийом, що про-гендерні статті вимушені «оправдуватися» перед читачем: ні, ми не пропагуємо гомосексуалізм, ні, ми не забираємо у жінок право на жіночність…Адже так? Навіть у цій статті я не змогла уникнути виправдань. А ті, хто виправдовуються, підсвідомо сприймаються як «винуваті».

Отримавши від читача негативне ставлення до гендерної політики, важливо показати, що «так думають усі», аби у людини не виникало когнітивного дисонансу. Саме тому видавцем антигендерних брошур значиться «Всеукраїнський батьківський рух», не більше і не менше. А організації, які борються з гендером, носять назви: «Союз громадян України», «Батьківський комітет», союз «Матері Россії». Людській психіці властиво дуже занижувати бар’єр критичності, якщо якусь дію чи думку схвалила «більшість».

Наступним іде створення образу ворога. У даному випадку ворогом виступає «прогнилий Захід» та «гомосексуалісти» як його представники. Їхні дії спрямовані на те, аби забрати у нас найдорожче – наших дітей. При тому, від цього не застрахований ніхто: ювенальна юстиція може забрати будь-яку дитину у будь-яких батьків!

Наступною іде емоційна атака, коли спокійний фактологічний виклад заміняється кипінням пристрастей. А, оскільки останнім часом в українців поріг чутливості знизився (йдеться не про події зими-літа 2014, а навіть про раніший період), то б’ється прицільно по тому, до чого ми будемо чутливі завжди: по дітях. Дітей – тобто те позитивне і прекрасне, що у нас є, «стикають» із речами, що завжди викликають огиду: сексуальними збоченнями, педофілією. При чому, маніпулятори прекрасно знають українську гомофобію, тому приплітають в один ряд ще й геїв. А щоб точно гомосексуали викликали бажаний ефект, їх раз у раз ставлять поруч із педофілами та зоофілами. Зрештою, у голові закладається асоціативний ряд «гомосексуал = педофіл = збоченець». Ефект Геббельса в дії!

Емоційний виклад супроводжується «експресивним шоком». Шок досягається публікацією, наприклад, інформації «освітніх» книжок про те, що педофілія – це нормально, або про «педерастичний спосіб життя». Сюди ж домішуються усі ці історії про відібраних ювеналкою дітей, про навчання мастурбації на уроках у першому класі, та інші речі, які «на голову не налазять». І якби людина хоч трішки увімкнула критичне мислення, то збагнула б, що воно не  налазить не тільки нам, а і їм, європейцям. Та де там! Критичні бар’єри вже давно зняті емоційним штурмом. Емоційний посил всіх антигендерних матеріалів спрямований якраз на подолання критичного бар’єру і захисних механізмів психіки. Тож скільки б якась молода мама не противилася  «гендеру», та коли її очі чіпляються за інформацію про страждання дитини (геть такого ж віку, як її власна крихітка!), то вона отримує емоційну стряску і виявляється втягнута у тему.

Ну і, звісно, ідеться про такі технології, як однобоке висвітлення і зміщення акцентів. А також перенесення окремого випадку на систему загалом. Наприклад, видання арт-буку про двох геїв подається як систематичне прививання гомосексуалізму на Заході; експериментальні методики з гендерно нейтрального виховання у якомусь садку Швеції показуються як те, що у всій Європі в садках нема поділу на хлопчика і дівчинку.

А тепер врахуймо, що 77% (статистика Центру Разумкова) українців ніколи не були за кордоном, часто не знають мов, і ще й не навчені перевіряти і піддавати критиці отриману інформацію, тож не дивно, що за таких умов дуже багато хто легко піддається на інформаційні маніпуляції.

І тепер виникає наступне питання: «Якщо антигендер існує і гарно фінансується, значить це комусь треба?». Але кому і навіщо?

Анастасія Мельниченко