«В Україні на вулиці хтось із нестерпної цікавості може підійти й почати розпитувати: “Ой, а що ж сталося, як же так?”. У нас в цьому сенсі люди дуже погано відчувають межі. І коли їм відповідаєш різко, кажеш “ідіть, куди йшли”, то інколи вони навіть не розуміють, що відбувається», — розповідає Анна Харченко — відома громадська діячка з Черкас.
Колись вона займалася кінним спортом, отримала тяжку травму й опинилася в інвалідному візку. Не уявляє свого життя без громадської діяльності, а також без власної психотерапевтичної практики. Улітку минулого року стала лауреаткою стипендії імені Фулбрайта, тож нині навчається в університеті Вестерн Мічигану, у магістратурі факультету практичної психології.
«Повага» спілкувалася з Анною про особливості освіти в США, допомогу жінкам, які постраждали від насилля в сім’ї, про ставлення до людей із інвалідністю, а також про все, що дає силу та надихає жити й творити.
Довідка «Поваги»
АННА ХАРЧЕНКО — громадська діячка, психологиня, тренерка. Заснувала й очолювала благодійний «Наддніпрянський фонд» у Черкасах, який вирішував різні соціальні проблеми, розподіляючи кошти з благодійних балів на найкращі соціальні проекти, що їх подавали на конкурс місцеві громадські організації. Започаткувала власну психотерапевтичну практику. Разом із організацією «Молода Черкащина» реалізувала низку проектів, допомагаючи жінкам, що постраждали від насилля в сім’ї, брала участь у зйомках соціального кіно. Відстоює права людей із інвалідністю на безбар’єрний простір. З-поміж іншого, за її ініціативою місто отримало кошти на облаштування пандусів та занижених бордюрів на переходах, у жіночих консультаціях установили спеціальні гінекологічні крісла з гідравлічним підйомом. Крім того, у Черкасах почало діяти соціальне таксі.[/su_note]
Місце для «вирощування» мультикультурних спеціалістів
— Я живу в невеликому місті, центральним ядром якого є університет, що робить акцент на 
мультикультурності, прийнятті різності, на толерантності. І взагалі факультет психології відомий у всьому світі своєю увагою до «вирощування» мультикультурних спеціалістів, які дуже чутливі, знають різницю в бекграундах. Немає значення, чи ти працюєш із афроамериканцем, геєм, республіканцем чи демократом.
Якщо ти психотерапевт, маєш розуміти цей бекграунд. Якщо не розумієш, маєш знати, де запитати. І дуже чітко усвідомлювати, які в тебе є з цього приводу особисті упередження. Знаю, що була навіть судова справа, коли університет не хотів сертифікувати одного з потоку учнів, бо він був не здатен розпізнавати власні упередження. Таким людям у цій професії робити нічого.
Я б сказала, що навчання певною мірою навіть перевершило мої очікування. Тут інакше побудована система освіти. У мене не так багато класів. Якщо в Україні вивчають те, що потрібно, не потрібно, зі спеціальності, що може знадобитися, а може, і ні… То тут усе дуже конкретно. Є певні предмети, які треба пройти за семестр. Щоб комфортно себе почувати, краще брати три предмети. Друзі дивуються, коли розповідаю. Мовляв, що, лише три, це ж так мало?! Але насправді самостійної роботи така кількість, що цього якраз достатньо. Я взяла цього разу чотири, і відчуваю, що це вже занадто.
У наших університетах дуже мало можливостей тренувати практичні навички психотерапії. Тоді як університети США дають можливість набути цей необхідний практичний досвід і в консультуванні, і в груповій динаміці, і в діагностуванні психопатології. Крім того, надається можливість практики під супервізією — коли терапевт із досвідом надає тобі регулярний зворотний зв’язок щодо твоєї роботи.
Психотерапія і люди, які надихають
— Усе почалося просто з цікавості до сфери психології загалом. Плюс — мені дуже подобається тренерство, а воно не так на стику із психологією, як на поверхні, напевно. Коли просто розповідаєш і навчаєш людей чогось, щось тренуєш. Крім того, коли отримувала першу освіту — спеціальність біолога-фізіолога, — це було найближче до медичної сфери на той момент у Черкасах. Але я була зовсім не в тому стані, щоб отримати задоволення від процесу навчання, ніколи не застосовувала цих знань на практиці, не працювала за спеціальністю.
Тож мені завжди було цікаво навчитися чогось, про що я могла б сказати, що це професія. Цей етап розпочався п’ять років тому. Тоді я в громадській діяльності пробула сім років. Десь читала, що сім років — це такий робочий цикл, коли ти можеш бути ефективним, а далі потрібно щось змінювати. І якраз п’ять років тому захотілося чогось нового. У мене багато друзів психологів, дуже багато знайомих у цьому полі працюють. Тож подумала, що цікаво було б спробувати.
Якраз до нас приїхав у Черкаси читати лекцію щодо роботи з клієнтками, які страждають від насильства в сім’ї, київський психолог Геннадій Мустафаєв. У нього я починала вчитися гештальт-терапії, він надає мені супервізії на роботу з клієнтами. Він дуже мене надихнув на навчання в гештальті. Не полінувалася проїздити чотири роки в Київ на заняття які, відбувалися впродовж трьох днів раз на півтора місяці. Кожного разу потрібно було вирішувати питання, як дістатись до місця навчання, де зупинитися, але це того вартувало. Тобто зацікавилася я ще давно, а згодом просто траплялися люди, які надихали мене на розвиток у цьому напрямі.
Фемінізм — це про рівність для обох
— Так, я вважаю себе феміністкою. У тому контексті, що я підтримую рівність прав і 
можливостей, а головне — доступ до цих можливостей для обох статей. Якщо жінка йде в політику, рівні в неї можливості з чоловіками чи ні? Судячи з відсоткового співвідношення, навіть якщо ти розумна, то ще не факт, що ти потрапиш у цю нині суто чоловічу тусівку, яка називається політикою. Тому в цьому контексті я за фемінізм.
У мене взагалі виникло враження, що багато людей в Україні асоціюють фемінізм із дуже негативними речами. Нещодавно бачила картинку на Facebook — іде дівчина по пляжу, а в неї на плечах сидить чоловік. І підпис — «крайній вияв фемінізму». Дуже шкода, що люди не знають різниці, що це не тоді, коли хтось комусь сів на шию. Це про рівність для обох. Це і те, і те, а не «або-або». І мені б хотілося це пояснювати, адже це може якось благотворно впливати на наше суспільство, на політику, на якість життя.
Допомога жінкам, які постраждали від насилля в сім’ї
— До психолога йдуть не тоді, коли все добре. У мене за всю мою практику було лише кілька випадків, коли людина приходила просто досліджувати себе, попрацювати на розвиток — тобто все було гаразд, але щось хотілося покращити. До нас приходять, коли все погано чи зовсім погано. Півтора року тому «Молода Черкащина» написала проект із профілактики насилля в сім’ї, який передбачав надання юридичних консультацій. На той момент я була в програмі навчання вже три роки, мала навички для роботи з цією категорією, тож запропонувала зробити ще й психологічну приймальню.
Дуже важливо, щоб і громадські організації, і психологи працювали в напрямі зменшення стигми та дискримінації жінок, які потерпають від насильства в сім’ї. Тому що зазвичай починається з дільничного, який відмовляється визнавати факт насильства. І дуже часто це бувають просто огидні випадки. Я знаю, що після реформи поліції нібито стало краще, чула гарні відгуки. Але працювати ще треба дуже багато. Адже варто говорити не лише про ставлення поліції. Є ще сусіди, які не забудуть сказати, що «сама винна»; родичі, які «чого ж ти, стерпиться-злюбиться, нічого страшного»…
І буває, що не так просто розлучитися, бо в такої жінки немає підтримки. Зате є чоловік, який виступає в ролі агресора. Яким чином це працює? Агресор намагається обмежити контакти. Починається з такого невинного — «та чого ти підеш із подругами куди-небудь, та навіщо ж тобі 
це потрібно, краще побудь дома»; потім — «навіщо ж ти будеш ходити на роботу, яка там у тебе зарплата, давай я тебе забезпечуватиму». І це навіть має такий благородний вигляд — «давай я за нас двох усе зроблю». Але зрештою в жінки стає все менше соціальних контактів, і коли починаються побої, то звернутися вже фактично немає до кого. У цей момент вона дуже залежна від чоловіка, а це, звісно, все ускладнює.
До речі, коли їхала в США, то передала свій благодійний фонд Анні Тарапаті — переселенці з Донбасу. Вона тепер є президентом фонду й повністю займається його розвитком. Так ось, вона якраз працює в напрямі профілактики насильства в сім’ї. Аня — спортивний тренер, у неї все почалося з того, що вона створила групу тай-бо для жінок, які потерпають від насилля в сім’ї. А мене запрошувала читати лекції, проводити тренінги для її групи, уже як психолога. Чудовий проект, дуже різносторонній.
Тепер вони там додали багато нових цікавих елементів. Тож я з легким серцем і з радістю віддала благодійний фонд, бо зрозуміла, що точно не буду ним займатися. Після повернення в Україну часткова зайнятість у мене буде в чомусь пов’язана з громадською діяльністю, тому що мені це подобається, я якось дуже наповнююся роботою в цьому сегменті. Але основний фокус планую зробити на психотерапії.
Про ставлення до людей із інвалідністю
— Люди скрізь різні. Це треба пам’ятати й розуміти. Щоправда, тут я ще жодного разу не зіткнулася з тим, щоб до мене просто на вулиці хтось із нестерпної цікавості підійшов і почав питати: «Ой, а що ж сталося, як же так?» В Україні в цьому сенсі люди дуже погано відчувають межі. І коли їм відповідаєш різко та кажеш «ідіть, куди йшли», то інколи вони навіть не розуміють, що відбувається. У США дуже цінують особистий простір. Це відчувається.
Наприклад, сьогодні я давала урок української мови американцеві, який через два місяці їде в Україну в гості й хоче знати якісь базові речі — запитати, як кудись пройти, котра година тощо. Ми з ним годину пропрацювали, і вже вкінці він поцікавився, чи може поставити питання. Було зрозуміло, чого воно стосуватиметься. Але тільки коли я дозволила, він запитав, що сталося. І без будь-яких насідань, без будь-яких пророцтв, що «у вас усе буде добре, дива трапляються», без усієї цієї єресі. І це було приємно.
Рух без перешкод
— Щодо безбар’єрності, то в США простір облаштований набагато краще — це факт. Але від ідеалу теж далеко. Америка — це країна автомобілістів, зовсім не пішоходів. Тому в районі Каламазу, де живу я, якщо і є тротуари, то вони тільки з одного боку. Щоб перейти дорогу, треба ще дійти до світлофора, рух тут досить інтенсивний. І в якийсь момент здається, що місію виконати неможливо. Зате там, де ці тротуари є, вони дуже гарні та зручні. Ще добре, що громадський транспорт із підйомниками та пандусами — можна спокійно заїхати, крісло пристібають у самому автобусі, ти їдеш до своєї зупинки й виходиш.
На випадок поганих погодних умов є соціальне таксі. Мені від університету видали на місяць 30 талончиків, кожний вартістю три долари. Не зовсім зручно, бо я не сама їду, вони підбирають когось іще, тому графік планують заздалегідь. І щоб потрапити на зручний час, потрібно замовити авто якомога раніше. Але якщо дуже погана погода, сильний снігопад чи дощ, а потрібно їхати в університет, то це гарний вихід. За весь час я, мабуть, два чи три талончики використала. Дуже переживала, що тут сніжні зими. Але таких днів, коли я справді не могла вільно пересуватися, було зовсім небагато. До того ж сніг постійно прибирають.
«Жінка-президент? Нізащо!»
— Люди з освітою, які живуть у великих містах, більше підтримують демократів. Хоча це залежить від конкретного штату. Наприклад, зі слів місцевих, Атланта (штат Джорджія) переважно підтримує політику Трампа, хоча місто велике й розвинене. Якщо говорити про маленькі села, містечка, де люди працюють на фермі, там дотримуються консервативних поглядів і так само підтримують ідеї нинішнього президента.
У невеличкому місті Каламазу (штат Мічиган), осередком якого є мій університет, студенти й викладачі виступають на підтримку демократів та вважають, що найбільша біда полягає в тому, що між освіченими людьми з просунутими поглядами й тими, хто не має освіти й живе невеличкими громадами, дуже мало точок дотику. Перемога Трампа пояснюється тим, що ці два пласти — люди з освітою й без — не взаємодіють між собою.
Тому не можна сказати, що якийсь один регіон — це показник того, яке ставлення в американців до сексизму. Це залежить від місця. Наприклад, зі мною навчається одногрупниця, у якої тато з сільської місцевості. І він відкритим текстом заявляв, що «не повинна жінка бути президентом, бо що це за бардак!». Незважаючи на те, що в нього донька лесбійка, а в Трампа цілковито сексистське й шовіністське ставлення до цих людей.
Формула успіху від Анни Харченко
— Усе просто. Є два компоненти — мріяти і працювати. Мріяти треба дуже щиро. Без прив’язки, «чи це можливо, чи це неможливо, чи вистачить у мене грошей або ще якихось ресурсів» — від душі мріяти й заземлятися тим, що розуміти, які кроки робити, працювати над тим, що задумав.
Відчуття команди, яке є в сім’ї
— У мене дуже велика підтримка чоловіка. Я думаю, що багато речей, які відбулися за останні три роки, без нього навряд чи були б можливі. Мені імпонує відчуття команди, яке є в нас у сім’ї. Це дуже підтримує.
— Я взагалі намагаюся фокусуватися на тому, що є. Це така собі навичка, яку я досі треную, яку можна все життя тренувати. Бо навіть якщо це неприємні ситуації, завжди можна в них знайти ресурси та можливості. Дуже часто ми просто не хочемо з чимось мати справу. От не подобається нам, що країна в нас не така, не подобається, що начальник не такий. Не подобається – іди, змінюй роботу. Але якщо вже залишаєшся, то бери на себе відповідальність за те, що маєш справу з тим, що є, і не тіш себе ілюзіями, що могло б бути краще. Мені здається, у кожному моменті насправді приховано дуже багато ресурсів. Головне — мати сили та сміливість, аби подивитися на те, що реально відбувається.
Спілкувалася Вікторія Кобиляцька
