І мама, і тато мають однакові права та обов’язки в тому, що стосується виховання спільних дітей. І однаково несуть за цих дітей відповідальність. Але чомусь пам’ятають про це не всі.
Кілька днів тому поліція Херсонської області опублікувала на своїй фейсбук-сторінці новину про батька, який на кілька годин залишив на дитячому майданчику свою семирічну доньку.
З’ясувалося, що поки мама ходила у справах, чоловік мав забрати п’ятьох їхніх дітей зі шкіл та садків. Він залишив одну доньку на дитмайданчику та пішов по інших. Чоловік гадав, що дівчинка зможе дістатися додому сама. Та вона чекала, поки по неї повернуться.
«Щодо матері неповнолітньої склали протокол за неналежне виконання обов’язків щодо виховання дитини. Після чого працівники сектору протидії домашньому насильству ГУНП відвезли матір з донькою додому», — ідеться в повідомленні від поліції.
Саме так: протокол про неналежне виконання батьківських обов’язків склали щодо матері, яка відлучилася у справах. Але не щодо батька, який у цей час безпосередньо був разом із дитиною, і який власне й залишив її на вулиці.
Такі ситуації трапляються не вперше. Так, у травні цього року в Києві в метро загубився восьмирічний хлопчик. Його помітили на станції «Дорогожичі».
«Ми з’ясували, що жінка залишила сина з молодшою донькою та з батьком удома, а сама пішла у справах. Хлопчик самостійно вийшов із квартири й пішов її шукати. Правоохоронці повернули хлопчика мамі, наразі з ним усе добре», — ідеться в повідомленні поліції Києва в фейсбуці.
Також там наголошується, що ювенальні поліцейські провели профілактичну бесіду з матір’ю хлопчика та склали стосовно неї протокол про адміністративне правопорушення. Фактично ця ситуація схожа з першим згаданим тут випадком — мати залишила дитину на батька, загубив дитину теж батько, але протокол склали все одно на матір.
Думка про те, що мати має якусь особливу, більшу відповідальність за дітей, ніж батько, характерна не лише для поліції, а й для «пересічних громадян». Такі висновки можна зробити, перечитавши коментарі під іншою новиною — про трагедію, яка трапилася на Львівщині 10 вересня. Там в одному з сіл Яворівського району батько на смерть переїхав власну дворічну доньку. Він здавав заднім ходом на власному подвір’ї й не помітив дівчинку в темряві, адже на годиннику було чверть на десяту вечора. Дитина потрапила під колеса й загинула від отриманих травм.
«А мама де була???? І що в такий час робила надворі дівчинка двох років без нагляду мами???» — питає обурена користувачка фейсбуку під новиною про цей випадок на сторінці ТСН. Авторський стиль тут і в інших цитатах збережений.
«А де в цей час мати була і куди дивилась?» — питає друга.
«Что ребёнок делал в 21.00 на улице? Где яжемать была, пока муж машину загонял?» — цікавиться третя.
При цьому, мабуть, випускають із поля зору важливу деталь — дитина бігала на власному закритому подвір’ї, а не в парку або десь у публічному місці без нагляду. Чи є злочином відпустити дитину без нагляду за двері у власний двір? Певно, що ні. То чому ми маємо засуджувати ще й матір за те, що вона «недогледіла»?
Ще одна історія, яку хочеться згадати в цьому контексті — це допис, опублікований на фейсбук-сторінці благодійного проекту на підтримку вагітності «Збережи дитину». І пост цей — про матерів, які відмовляються від своїх дітей у пологових будинках. Допис побудований як сповідь акушерки, яка розповідає, які вони — діти, від яких відмовилася мати. Як вони плачуть, коли починають відчувати, що їх покинули. Та які вони — матері, які відмовляються від своїх дітей.
Посил цього допису — про те, що жінкам потрібна підтримка. Дуже часто і зрілі жінки, і молоді дівчата опиняються у складних життєвих обставинах, і вагітність ці обставини може тільки ускладнювати. Хтось уже виховує дітей самостійно, і ще одну дитину «витягнути» просто не в змозі. Когось не приймають власні батьки, дізнавшись про незаплановану позашлюбну вагітність. Нерідко саме це штовхає жінок на те, щоб перервати вагітність або відмовитися від уже народженої дитини. Бо вони знають, що не мають жодних ресурсів та підтримки, щоб цього малюка виростити.
Як уже неважко здогадатися, більшість коментарів до цього допису — це критика та осуд на адресу жінок. Мовляв, що це за жінка така, яка відмовилася від власної дитини, як так можна, залишити своє ж дитя…
«Этих мам нужно кастрировать сразу после подписания на отказ! Они не достойны! За 9 месяцев можно найти выход! В конце концов до 12 недели аборт, чтобы не обрекать бедное дитя!» — пише одна з користувачок.
Та чомусь лише декілька людей під дописом згадали, що крім мам у цих дітей — у кожної такої дитини — також є біологічний батько. Бо в процесі зачаття цього малюка за законами природи мали би брати участь двоє осіб, інакше нічого б не вийшло. Чому ніхто не засуджує татів, які покинули цих жінок, дізнавшись про вагітність? Чому не засуджують чоловіків, які покидають сім’ї, залишаючи жінок із кількома дітьми без допомоги? Чому забувають, що діти — це обов’язок, розділений на обох батьків?
Саме такий погляд на ситуацію й формує уявлення про гендерні ролі жінки й чоловіка в родині. Діти та хатні справи — це завжди прерогатива жінки, натомість чоловік — це лише функція. У кращому разі він заробляє гроші, аби забезпечити сім’ю. У гіршому — сидить удома як прикраса інтер’єру, за який, як ми вже з’ясували вище, відповідальна, зазвичай, знову ж таки жінка.
Ми досі живемо в суспільстві, де чоловіка, який допомагає жінці вдома та по догляду за дітьми, вважають прикладом для наслідування, ледь не справжнім взірцем. Натомість у тій же Європі вже давно працює зовсім інша модель — партнерська. Де чоловік не «допомагає» жінці виконувати всі обов’язки. Бо саме слово «допомагає» означає, що хтось один бере на себе більше, а інший — підстраховує. Та замість «допомоги» в основі такої моделі стосунків — партнерські взаємовідносини, де кожен із партнерів однаково задіяний у всіх родинних процесах. Тобто всі справи діляться порівну.
Тож перше, чого ми маємо прагнути, — це кардинальна зміна уявлень про модель щасливих взаємовідносин у шлюбі або стосунках. Переглянути сам підхід загалом — ось що справді важливо й першочергово. Але аж ніяк не звинувачення жінок у тому, що вони «якось не так» виховують своїх дітей.
Олександра Горчинська
