Половина населення України – жінки. Жінки є активними учасницями всіляких політичних акцій і мітингів, і Євромайдан не став винятком. Як показали опитування Фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» спільно з Київським міжнародним Інститутом соціології, початково серед протестувальників на головній площі Києва було 42,8% жінок, пише boell.org. Однак з наростанням силового протистояння на Майдані жінки почали з нього витіснятися. На початку грудня відсоток жінок сягав лише 15. Окрім фізичного зменшення кількості учасниць, жінки не було і в риториці Майдану. Якщо про жінок і говорили, то радше в негативному контексті: звучали протести проти портрету Юлії Тимошенко на «йолці», засудження мирних закликів Руслани. Жіноцтво було штучно відділене від «справжніх» революціонерів. Зі сцени та зі слів активістів жінкам прямо вказувалося чи не на єдине місце для можливого жіночого волонтерства – кухню.
Не кухнею єдиною
Так і вийшло, що з мілітаризацією Майдану і відкриттям фронту на Грушевського жінкам у протесті практично не знаходилося місця. Жінки, які не могли стояти осторонь історично важливих подій, буквально вибивали собі право перебувати на Майдані. Вони знаходили собі застосування передаючи бруківку, пакуючи сніг у мішки для барикад, розливаючи «коктейлі Молотова», працюючи у медпунктах та у ЗМІ. Деякі чергували на барикадах, хоча говорили про це мало.
Однак чоловіки все ж взяли на себе відповідальність не пускати жінок на передову. Ця ситуація дуже маніпулятивна. З одного боку, чоловіки проявляли турботу про жінок (буквально прикриваючи собою «найдорожче») і кожна, хто обурювалася на такий порядок речей, миттєво отримувала докір від інших жінок: «Безсовісна! Вони заради тебе каліками стають, а ти тут ще позу приймаєш зі своїм фемінізмом!». Такі маніпуляції і справді породжували сильний психологічний дискомфорт, адже чоловіки ж не зі зла, а виключно з турботи забороняють повнолітнім психічно адекватним жінками перетинати лінію барикад.
Та проблема з недопуском жінок на барикади полягала якраз у тому, що в цій ситуації жінок не розглядали як повноцінних відповідальних людей. Тобто чоловік, навіть будучи неповнолітнім, може прийняти рішення іти на поранення чи смерть заради Батьківщини. А жінка, вочевидь, в очах чоловіків є недостатньо зрілою і розумною, аби приймати такі рішення самостійно. Ще одним аргументом на користь недопуску жінок на барикади було те, що жінки – це майбутні матері, а отже їхнє місце відведено самою природою – захищати тил, сімейне вогнище. Однак знову ж таки, жінок «за замовченням» сприймають як тих, хто хоче бути і буде матір’ю, не враховуючи бажання самих жінок, серед яких є чайлд-фрі, безплідні жінки, або ж ті, хто не вважає, що материнство і войовнича позиція є несумісними.
Однак минав час, структура майдану розширювалася, і жінки змогли себе реалізувати у багатьох сферах. Шкода, що соціологічні опитування не проводилися у той момент, коли інфраструктура Майдану сягнула свого максимуму – у 20-их числах лютого. Тоді жінки приймали і сортували одяг, їжу, медикаменти; розносили їжу та медикаменти по барикадах і на передову; працювали у медпунктах, чергували у лікарнях, не допускаючи викрадень поранених, реагували на виклики у групах Автомайдану і організовували гарячі лінії, займалися вивозом поранених та координацією відправлення їх за кордон тощо. Майдан розрісся на все місто, перекинувся на країну, де жінок все-таки половина населення.
Голос жінки
Однак роль жінки на Майдані в інформаційному просторі була нівельована навіть тоді. Силові дії і досі вважаються більш важливими, ніж будь-які інші.
Цю ситуацію пояснює гендерна експертка Марія Дмитрієва: «На Майдану ігнорування жіночого внеску в його формування та існування дозволяє вивищувати чоловіків на кожному кроці, в такий спосіб стимулюючи їх щось робити. По факту, суспільство має до чоловіків і жінок різні вимоги: до чоловіків занижені, до жінок завищені. І винагорода для жінок, відповідно, нижча за чоловічу – їм не забороняють бути на Майдані, хай за це подякують. А от чоловіків за це послідовно вихваляють. Ще один аспект – постійне припрошування жінок або на кухні, або посміхатися чоловікам, або їх надихати, або ще якось прислужуватись, а от чоловіків, які не йдуть на Майдан, соромлять – пропонують їх вітати з 8 Березня, бо які ж вони чоловіки, якщо вони не на Майдані! І те, що така риторика є принизливою і зневажливою до жінок, її носіям не спадає на думку», – вважає експертка.
Проте зайве говорити, що без самовідданості жінок бійці дуже скоро опинилися б у скруті від голоду, холоду і хвороб. Але така жіноча робота на революції сприймається як належне, як те, що не треба помічати і відмічати окремо. Проведімо паралелі із приватною сферою життя: праця жінки вдома поза роботою (прибирання помешкання, готування їжі) сприймається як функція «за замовченням». Зате, скажімо, спроможність чоловіка заробити гроші чи зробити ремонт – це однозначний плюс до характеристики.
Ініціативи жіночої солідарності
Як реакція на таке незаслужене ставлення до жінок на Майдані почали виникати окремі суто жіночі ініціативи. Так виникла Перша незалежна жіноча сотня України. Сотниця, журналістка і правозахисниця Ірма Крат розповіла, що виникла їхня сотня з тої ж причини, що й інші: хотілося захищати Україну від внутрішніх ворогів, хотілося щось робити. До чоловічих сотень жінки не звернулися з двох причин: по-перше, їх би туди ніхто не взяв, по-друге, активісткам не хотілося бути «обслуговуючим персоналом» для чоловіків. Наразі Перша Жіноча сотня не відчуває своєї непомітності: «Ми і тоді були помітними, і зараз». Після закриття фронту на майдані активістки вирушили до Криму. «Ми виконуємо духовно-патріотичну місію, поїхали в Крим. Вийшли там з прапорами українськими. Під час референдуму пішли на дільниці, перевіряли наявність фальсифікації, фіксували найгрубіші порушення. Ще їздимо по військових частинах, морально підтримуємо військових». Сотниця наголошує, що їхнє угрупування не є мілітаризованим, вони не хочуть війни і від їх тренувань зі зброєю нікому краще не стане. Ліпше їздити і піднімати бойовий дух, підтримувати людей, пробуджувати патріотизм.
В останній фазі Майдану (на початку лютого) виникла інша ініціатива: Жіноча сотня ім. О. Кобилянської, яка переважною більшістю обивателів, з подачі ЗМІ, сприймалася саме як мілітарізована структура, пов’язана із самообороною Майдану. До діяльності та ініціатив сотні громадськість і медіа ставилися із поблажливістю та легкою насмішкою. Як, в принципі, практично до будь-якої жіночої активності під час революції.
Проте метою Жіночої сотні було саме зробити так, аби голос жінки-революціонерки почули. Знову і знову організаторки в пресі нагадували про роль жінок у Майдані. Більш того, з ініціативи Олени Шевченко, майстрині спорту з самбо, дзюдо та вільної боротьби, проводилися заняття для жінок з самооборони. Але не для того, аби битися із Беркутом. За словами активістки, мова йшлася не лише про самооборону фізичну, а й про психологічну готовність жінки дати відсіч. По суті, Жіноча сотня не лише показувала жінку суспільству, але й самій жінці демонструвала її значущість і потенційну силу.
Одна з активісток Жіночої сотні ім. О.Кобилянської Надія Парфан розповідає: «Жіноча сотня була створена з метою налагодити оптимальні умови для жіночого активізму на Майдані. Створена на противагу закликам до жінок залишатися удома. Було очевидно, що багато жінок були готовими долучатися до протесту, але їх завертали додому. Нам важливо було для кожної жінки знайти спосіб брати у Майдані участь так, як вона хоче і як може. Якщо має достатні фізичні якості і навички і прагне служити в Самообороні – вона може це робити; якщо водить машину, то може долучитися до Автомайдану або транспортувати хворих тощо. На мою думку, Жіноча сотня чудово справилася з цією задачею. На фоні паніки і дискоординації вона була яскравою ініціативою із чітким меседжем, який дуже швидко розлетівся. Жінки почули посил і могли ідентифікуватися з цим, бо вони і раніше думали, що можуть брати повноцінну участь у Майдані, але нІкому було сказати про це вголос. А ми сказали».
Однією з ініціатив Жіночої сотні ім. О.Кобилянської стало проведення 7 березня кіноперегляду «Бехдель–тест: нове кіно жінок-режисерок», у партнерстві з Фондом ім. Г. Боьлля. Фільми піднімали подібні до «майданівських» питання: невидимість і шаблонність жінки у кіно, а також надто тихий голос режисерок, які подають жіночих героїнь випукло, зачіпаючи ті питання і проблеми, які чоловіки-режисери воліють оминати або й не здогадуються про їх існування. «Зв’язок між показом «Бехдель-тест» і Майданом на перший погляд не помітний, але насправді він дуже сильний», – розкриває свою задумку організаторка показу Надія Парфан. «Зараз в Україні потрібні нові ідеї, нові моделі поведінки. Три середовища, де вони можуть народитися – це культура, ЗМІ і освіта. Культура відіграє ключову роль, бо це суспільний авангард, тому важливо, аби популярна культура запропонувала для широкого загалу щось нове. Кіно для цієї задачі підходить ідеально, бо його дивиться багато людей, і воно формує погляди. Показані нами фільми пропонують альтернативні рольові моделі».
До 8 березня Жіноча сотня організувала на Майдані акцію солідарності із жінками Криму: всі жінки, що підходили, могли написати листівку зі словами підтримки жінкам Криму, які потім були надіслані до Сімферополя активісткам. За півтори години жінки різного віку, національності, різними мовами написали понад 200 листівок, а деякі принесли навіть зроблені власноруч. Акція проходила під барабанні звуки Ритмів Спротиву. А ще режисера Наталія Нешта записала відеозвернення жінок з Майдану до жінок Криму.
«Жіноча сотня» була створена саме для того, аби артикулювати у суспільство голос жінки на Євромайдані. Не як кумедного недочоловіка, який намагається робити чоловічі справи (і у якого не виходить у силу низки фізіологічних причин), а як повноцінної учасниці народного спротиву із різноманітними методами. До Жіночої сотні ім. Ольги Кобилянської можна приєднатися на її фейсбук сторінці.
