Повага
Статтi

Фемінізм та материнство

Олена Стрельник

Останнім часом у жіночих та феміністичних спільнотах вочевидь побільшало дописів про «жахи» материнства. Ці дописи є очікуваною відповіддю на  ідеалізований образ «материнського щастя», що склався в нашій культурі. Дискурс материнства як пригнічування  жінок виконує важливу функцію, створюючи альтернативу глянцевому образу материнства та простір для голосів жінок, які дотепер мовчали через ризик суспільного осуду.

З іншого боку, від цього дискурсу ледь не один крок до цілковитого знецінення материнства як такого та до відкритої ненависті до матерів та дітей: варто згадати численні хейтерські Інтернет-спільноти на кшталт «ЯЖМАТИ» та «війни» між «чайлдфрі» та «овуляшками».

Навіть у феміністичних спільнотах немає одностайності щодо питань репродуктивного вибору. Цей вибір часом досить однозначно трактується як патріархатний примус – аж до закликів не народжувати. На тлі цих дискусій навіть обережні висловлювання жінок-матерів про позитивний досвід материнства наражаються на ризики неприйняття як такі, що резонують із патріархатом.

Трохи теорії: феміністське VS патріархатне материнство

У працях, що утворили концептуальне ядро «другої хвилі» жіночого руху, авторки розглядають біологічну здатність жінок народжувати дітей і материнство як найзначнішу основу підкорення та пригнічення жінок. Ідеться передусім про твори Симони де Бовуар «Друга стать» (1949), Беті Фридан «Загадка жіночності» (1963) та Шуламіт Файрстоун «Діалектика статі» (1970).

На противагу цим ідеям, так званий «матріархатний підхід» розглядає народження дитини як джерело властивої жінці влади, а прагнення чоловіків пригнітити цю владу називає передумовою чоловічого домінування в суспільстві.

Засадничим для розвитку феміністичних студій материнства було розрізнення материнства як інституту (motherhood) та як практики (mothering), що вперше окреслила Едріен Рич у праці «Народжена жінкою: материнство як досвід та інститут»(1976). Розуміння материнства як інституту відсилає до патріархатного материнства, глибоко опресивного для жінок і контрольованого чоловіками. У перебігу історії чоловіки-експерти контролювали жіночі тіла, перешкоджали жіночому контролю над народжуваністю й абортами; чоловіки-медики встановили умови дітонародження, що відчужують дитину від матері; педіатри, релігійні діячі, письменники – здебільшого чоловіки – створювали ідеалізовані о́брази матерів і визначали їхню «здорову ідентичність».

Однак ці позитивні образи, переконана Рич, є відірваними від реального досвіду. Натомість материнство як практика пов’язана з жіночими досвідами потенційно є уповноважувальним для жінок (empowering to women) і може бути ресурсом влади. Дослідниця звертається до власного материнського досвіду та закликає до цього інших жінок, щоб описати реальний світ материнства. Рич говорить про унікальний потужний зв’язок між матір’ю та її дітьми. Вона стверджує, що жінки потребують не звільнення від материнства, а звільнення від чоловічого панування над материнством.

Андреа О’Райлі – феміністська дослідниця материнства, засновниця всесвітньо відомого центру «Motherhood Initiative for Research and Community Involvement в Канаді,   виокремлює вісім позицій патріархатної ідеології материнства: 1) тільки біологічна мати може належно турбуватися про дітей; 2) турбота про дитину мусить бути цілодобовою (24/7); 3) мати завжди мусить ставити потреби дітей понад власні потреби; 4) матері мусять звертатися до експертів по поради; 5) мати мусить бути цілковито реалізованою в материнстві; 6) мати мусить витрачати багато енергії, часу та грошей на виховання дітей; 7) мати несе цілковиту відповідальність, але не має влади; 8) материнство та виховання дітей є приватним, а не політичним питанням. Панівна патріархатна ідеологія також тісно пов’язує означення «хорошого материнства» з расовими, етнічними та класовими контекстами: у популярній культурі хороша мати асоціюється з образом білої, одруженої, гетеросексуальної, здорової жінки з середнього класу.

Ідеологія феміністського материнства як одна з ідеологій, альтернативних патріархатній, спирається на твердження, що матерям і дітям іде на користь практикування материнства з позицій дії, авторитету, повноважень. Раса, вік, сексуальність або наявність партнера не впливають на можливості материнствувати (to mother). Материнство переозначується як соціальна та політична дія. Цей соціально-політичний вимір материнства маніфестовано у два способи. Перший передбачає роль матерів у позитивних соціальних змінах через антисексистське виховання, другий – через публічну дію та материнський активізм.

О’Райлі стверджує, що вповноважені матері є ефективнішими матерями. Аби проілюструвати цю тезу, авторка звертається до метафори інструкції з безпеки під час авіа перельотів. Згідно з інструкцією, в разі розгерметизації салону літака кисневу маску слід надягнути спершу дорослій людині, а потім – дитині. На позір такий припис кидає виклик конвенційному уявленню, ніби дітям потрібно допомагати насамперед. Натомість інструкція постановляє, що допомогти слід насамперед батькам, адже тільки вони здатні надати дієву допомогу дитині. За допомогою цієї метафори, на думку О’Райлі, можна визначити вповноважене материнство: вповноважені матері здатні ефективніше захищати своїх дітей і краще про них піклуватися.

Порівняльний аналіз характеристик патріархатного та феміністського материнства

(складено за працями Андреа О’Райлі)

Про жіночу та материнську солідарність

Фемінізм – це (серед іншого) про сестринство, солідарність та про підтримку жінками жінок. Дискусії на кшталт «хто краща (послідовніша, принциповіша) феміністка» послаблюють жінок та жіночий рух.

«У нас – матерів і чайлдфрі – спільний ворог – чоловіче патріархатне пригноблення. І нам не сваритись треба, не конкурувати за обмежений чоловіками ресурс, а об’єднуватись і боротись за свої жіночі права» – цілком слушно пише активістка Долорес Клейборн на свій сторінці у Facebook.

Попри очевидну різноманітність наших досвідів (класових, вікових, етнічних тощо) ми живемо у спільних умовах, де жіноче є знеціненим. За цих умов патріархат впливає на нас у різні способи, з-поміж яких здатність жінок до народження дітей посідає чи не найголовніше місце. Чи означає це, що ми мусимо відмовитися від материнства, щоб вважатися справжніми феміністками? Переконана, що ні. Адже материнство може бути ресурсом перетворення світу на більш справедливий.

Я – жінка, я – мати, я ціную здатність жіночого тіла до відтворення життя та материнську працю. Я переконана, що материнські досвіди значно складніші, ніж будь-які «чорні» або «білі» його інтерпретації. Материнство дає мені натхнення говорити та діяти від свого імені та від імені інших матерів, які мають спільний з моїм досвід;  говорити та діяти на захист інтересів моїх (та інших) дітей.

На жаль, навіть у материнських спільнотах, де жінки прагнуть віднайти підтримку, непоодинокі ситуації, коли жінки починають вести «материнські війни» на кшталт «хто краща мама» (та, яка носить дитину у слінгу чи користується візочком, та, яка робить щеплення дитині чи не робить, та, яка годує грудьми чи сумішами тощо). Втім, ці «війни» не є продуктивними, вони виснажують матерів, знецінюють їхній особистісний досвід і не стимулюють суспільних змін на користь материнства. Уявімо, що одна мама носить дитину в слінгу. Їй буде здебільшого байдуже до того, що водій автівкою перегородив увесь тротуар і мамі з візочком важко його об’їхати. Втім, я знаю мам, які не зважаючи на користування слінгом, роблять зауваження таким водіям. Це і є найпростіший приклад материнської солідарності.

Різні погляди жінок на виховання дітей не мусять стояти на заваді визнанню того, що в українських матерів значно більше спільних проблем. Часто доводиться чути, що у труднощах у догляді за дітьми та балансуванні між материнством та професійною самореалізацією винні самі жінки: чинниками цих труднощів є їхнє невміння планувати час, делегувати обов’язки іншим членам сім’ї, невміння формувати особистісні кордони тощо. Через такі звинувачення жінок ми не бачимо головного: в Україні піклування про дітей, яке за замовчуванням покладається на жінок, є суспільно знеціненим (варто тільки пригадати широко вживане «сидить удома» стосовно мами в декреті), і що суспільство побудоване таким чином, щоб саме за жінками закріпити відповідальність за дітей.

Але наразі відчуваю, що зміни неминучі і що матері готові об’єднуватися заради цих змін. У матерів з’являються «голоси», тобто можливість озвучувати свої проблеми, вимагати їхнього вирішення та надихати інших мам діяти на користь своїм дітям та іншим матерям.

Олена Стрельник, кандидатка соціологічних наук, дослідниця, авторка книги «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» (Критика, 2017)

Схожі записи

«Дівчинка — аура, хлопчик — дія»: Марина Ланге і псевдопсихологія

Переможницями премії «Честь професії» стали 15 журналісток

Що таке «ґендерне бюджетування» та чи потрібне воно Україні?