У 21 столітті людина стала демократичнішою та вільнішою, проте ще доволі часто трапляються думки про те, що жінка, яка вийшла заміж, має повністю віддаватися родині. Зазвичай чоловіки, які не витримують домашнього побуту чи проблем на роботі, прагнуть утекти куди-небудь і розслабитися. Щодо жінки, то в деяких родинах навіть зустрічі з подругами стають приводом для пояснень чоловіку, де була й чого не приготовлена вечеря. А родичі та сусіди ще домислять, де й чим займалася, поставивши діагноз: «погана мати і дружина».
Жінку, яка вирішила стати матір’ю чи вийшла заміж, одразу змушують обгородитися рамками винятково родинних пріоритетів, зазвичай не запитуючи про те, що ще цікавить жінку, чи може вона мислити себе поза дискурсом кухні? Незважаючи на ці стереотипи, усе більше жінок прагнуть відчувати й пізнавати цей світ, а не вірити досвідові чоловіка, який уже його «знає».
Для ряду людей найкращим способом пізнання світу та себе є творчість. Аби досягти якісного рівня, жінку-митця змушують жертвувати: або ти митець або мати і дружина. У цій статті розповідають про свій шлях успішного розвитку три мисткині: художниця, співачка й письменниця. У кожної з них – своя історія творчого становлення, своя історія, що дає силу.
Оксана Грек, художниця
«Мої діти – це серце, а творчість – повітря. Якби мої донечки поставили мене перед вибором, я би навчилася бути рибою. Але хіба їм потрібна риба?!»
Народилася Оксана Грек у Ніжині. Закінчила філологічний факультет Ніжинського педінституту імені Миколи Гоголя. Працювала диктором телевізійної комерційної компанії, фінансовим директором, керівником художнього гуртка. Заміжня, виховує двох доньок, Валерію та Маргариту.
«У дитинстві часто розмірковувала, навіщо народжується й живе людина, – розповідає Оксана. – А якщо говорити про захоплення, то творчість завжди була моєю улюбленою справою. Дитиною шила лялькам різноманітний одяг. Годинами могла малювати в альбомі. Бабусі, очевидно, подобалось моє захоплення, і тому одного разу вона купила мені на базарі олійні фарби. Пам’ятаю, як, щаслива, поверталась додому, тримаючи в одній руці коробку олійних фарб, а в іншій – велике червоне яблуко. Цей спогад для мене – як спалах. Мама розповідала, що я могла принести якусь маленьку квіточку, зовсім непримітну, і сказати: “Ну подивись, яка вона красива!”».
У 2012 році Оксана захопилася живописом та винайшла власну техніку в жанрі декоративного живопису. Їй тоді було 33 роки. Цьому передували кілька невдалих спроб. Як зізнається Оксана, її надихнув фільм «Куди приводять мрії», де головною героїнею була художниця, котра малювала чарівні картини (дуже цікава та глибока історія). Але рука тоді її ще не слухалася, тому вона часто кидала розпочату роботу.
Творчість Оксани Грек стала якісно новою після смерті батька Валерія, який був, за її словами, «духовним центром Всесвіту, символом доброти, чесності, відданості, умів утілювати в життя недосяжне – на перший погляд».
Ця чорна подія в її житті вплинула на жінку особливо, тому Оксана намагалася багато працювати над собою. Саме тоді, у той важкий час, звідкись узялися непереборні сили, прийшло усвідомлення того, чим вона насправді прагне займатися, і відповідь на запитання дитинства – навіщо живе людина?!
Закинувши намагання писати й шити – усе, чим займалася раніше, – Оксана накупила фарб, по-новому відчувши свої сили.
«У мене була потреба написати портрет тата, – розповідає Оксана. – Почала вчитися за допомогою Інтернету, згодом брала майстер-класи у професіоналів, нарешті отримала портрет. Але то не була моя заслуга, тому я вирішила, що самостійно вчитися набагато цікавіше, хоч будуть помилки та розчарування».
У цей час прийшло нове відчуття кольору, тому почала малювати, керуюсь власними відчуттями гармонії та прекрасного. Якщо в малюнку художниця відчуває гармонію – продовжує роботу, якщо ні – переробляє картину. Так, із 2014 року художниця плідно працює над створенням полотен «Мамині казки» та влаштовує низку виставок по Україні, які знайшли позитивні відгуки глядачів і фахівців. Активно працює над серією картин, вивчає живопис, техніки, ілюструє та пише казки для дітей, вірші.
Оксана зізнається, що спершу родина не сприймала всерйоз її пристрасті до живопису, але все одно підтримувала – чоловік фінансово, коли не мала коштів, а донечки – Валерія та Маргарита – морально. Мисткиня також вдячна свекрусі, яка допомагає з дітьми.
Оксана вкрай обережно ставиться до часу. Витрачає його лише на творчість – працює по 15-18 годин, не дозволяє собі розслаблятися та відпочивати. За її спостереженнями, мамі важко бути художником, особливо якщо маєш на меті чогось досягти своєю працею: «Мої діти – це серце, а творчість – повітря. Якби мої донечки поставили мене перед вибором, я би навчилася бути рибою. Але хіба їм потрібна риба?! Їм потрібна мама й особистість одночасно. На жаль, мама-художник – це вічна драма, адже, намагаючись показати власним прикладом, як іти до своєї мети, доводиться втрачати час, який можна провести з дітьми. Обов’язок мами і дружини займає 24 години на добу – це і приготувати, і прибрати, і погратися, поспілкуватися, почитати, зайнятися творчістю, і лягти вчасно спати, що не завжди виходить». Для того, щоб творити, потрібне усамітнення, адже це не лише задоволення, а ще й виснажлива праця. Жінка має більше відповідальності, ніж чоловік. На думку Оксани, якби домашню роботу оплачували, половина дружин могла б утримувати своїх чоловіків.
За словами Оксани, не можна пояснити сліпому, яка прекрасна веселка на небі – так само, як і пояснити творчій людині, що можна обмежуватися лише матеріальними речами. Для того, аби зробити свої мрії реальністю, потрібні віра і праця, потрібно відкидати зайве й іти своєю стежкою, не дивитися на тих, у кого щось виходить гарно або краще. Треба слухати своє серце, вірити, шукати, відкривати, досягати й ніколи не зупинятися.
Світлана Мирвода, заслужена артистка України
«Іноді було важко в організаційних питаннях, адже чоловікам між собою легше домовитися, наприклад, за чаркою… Та не здавалася, коли десь не займала перших місць, а робила свою улюблену справу».
Народилася Світлана Іванівна на Волині в селі Дубове Ковельського району. Закінчила Львівську державну консерваторію імені Миколи Лисенка та Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Зараз працює в Академічному оркестрі народної та популярної музики Національного радіо концертмейстром групи бандур. Світлана Іванівна – доцент кафедри менеджменту організацій в Університеті «Україна», вона створила й читає курс «Соціально-економічні аспекти розвитку культури». 2015 року захистила дисертацію «Удосконалення державного управління соціально-культурною сферою в умовах розвитку корпоративної відповідальності» і здобула вчений ступінь кандидата наук із державного управління.
За словами Світлани Іванівни, її потяг до творчості зародився з маминої й батькової пісні, з розповідей про хутори у волинських лісах, де пройшло їхнє дитинство. «Дивувалася дитиною, чому в тата зволожувалися очі, коли він співав “Очерет мені був за колиску”, – пригадує артистка, – а потім він довго про щось думав. Мама часто любила співати й у лісі, і в полі, і коли поралась. Можливо, втіленням її мрії був куплений іграшковий рояльчик, на якому вона одним пальчиком підібрала мелодію “Іванко, так Іванко” і навчила мене…»
Світлана Іванівна зізнається, що дівчинкою Світлана Оліщук (дівоче прізвище) їздила з села Дубове до Ковеля в музичну школу рейсовим автобусом за будь-якої погоди. Навчаючись у Луцькому музичному училищі, активно займалася громадською й концертною діяльністю, потім поєднувала навчання у Львівській консерваторії по класу бандури з творчою напругою у тріо бандуристок. Уже тоді виїжджала з концертами до Іспанії, Німеччини, Індії та Непалу. Згодом, уже в Києві, витримавши конкурс до Національного оркестру народних інструментів, розривалася між первістком – синочком Климом – і гастролями. Пізніше подарувала коханому чоловікові Григорію другого сина – Тимофійка, який грає на скрипці, флейті, сопілці, окарині («зозулі») і виступає разом зі Світланою Мирводою на концертах.
«Я ввійшла до фантастичного озера Мирної Води прізвища, – розповідає Світлана Іванівна, – козацьке коріння якого дало рід Мирводи на Чернігівщині. І не випадково зовсім інше, уже казкове озеро Нечимне, на берегах якого юна Леся Українка надихнулася на створення казки-феєрії “Лісова пісня”, щороку притягує мене своїми чарами. Одинадцять років поспіль мій голос і голос сопілки сина Тимофія, який виконує мелодії Лукаша, записані Лесею Українкою, звучали в урочищі на літературно-мистецькому святі “Лісова пісня”».
Для Світлани Іванівни завжди була важливою громадянська позиція, тому вона часто їздить на Схід із концертами та дарує воякам речі першої необхідності. «Зусилля артволонтерів спрямовуються передусім на зустрічі саме з тими вояками, які тривалий час перебувають на передовій і потребують духовного, родинного спілкування, – розповідає Світлана Іванівна. – Отож, щирість, природність і непідробне піднесення – основа зустрічей».
Світлана Мирвода виступає на окремих точках і блокпостах перед добровольчими батальйонами, підрозділами ЗСУ, а також перед місцевим населенням на підпорядкованих Україні територіях. Артволонтери влаштовували концерти в сєвєродонецькому Будинку дитини «Малятко» й інтернаті в Щасті, де дітлахи під час попурі на гітарі, зачувши звуки українського гімну, піднялися й заспівали, поклавши руку на серце. «Коли це бачиш, розумієш: іще не все втрачено, але попереду там дуже багато роботи! – вважає артистка. ‒ Мабуть, я ще не усвідомлюю, наскільки важливі ці поїздки. Мене вразила реакція бійців підрозділів 80-ї окремої штурмової бригади, 128-ї гірсько-піхотної бригади, воїнів в/ч А2730, 101-ї бригади Охорони Генштабу, 1-ї окремої штурмової роти УДК “Правий сектор” та інших на наші виступи.
Бачила іноді зволожені очі, тішило, як хлопці раділи оригінальним подарункам, що їх для бійців своїми руками пошили бойові швачки, ласощам, газетам. Проникали в душу щирі слова вдячності хлопців, які згадували своїх матерів після пісні “Мій син”, дружин і коханих дівчат після виконання романсів. А коли я на БТРі підписала афішу й подарувала їм, вони раділи, як діти. Після таких поїздок у душі й серці народжується почуття хоч трішки виконаного обов’язку».
Світлана Мирвода – єдина в Україні артистка, яка поєднує два жанри: бандуристки та естрадної співачки. Репертуар Світлани Мирводи різноманітний: у супроводі квартету чи бандури і флейти, сопілки, скрипки, саксофону, окарини, а також електронної музики артистка виконує народні та естрадні пісні, старовинні й сучасні українські романси. І все ж основою своєї творчості співачка вважає народний мелос, глибину душі народної пісні, без яких, на її думку, не може існувати хороша сучасна українська пісня. Не відкидаючи сучасних тенденцій, технічних досягнень, ідучи в ногу з модним та стильним, на перше місце Світлана ставить професійний рівень, високу планку та зв’язок із національними джерелами, з витоками української ідентичності.
«Жінці-музикантці, артистці важче займатись творчістю, бо це вимагає багато часу, повної віддачі, – зізнається Світлана Іванівна. – Особливо важко з малими дітьми, коли немає поруч дідусів, бабусь чи інших помічників. Усе це я пройшла… Коли малеча підросла, я змогла більше часу присвячувати творчій діяльності. Тому й нагороди та звання отримала пізненько. Та я не жалкую, бо спочатку ростила, виховувала синочків. Нині вони мені навіть допомагають. Особливо менший – з дитинства був зі мною на сцені… Добре, що й чоловік розуміє мою завантаженість, зараз він вільніший, тож по господарству допомагає».
Світлана Мирвода розповідає, що робити кар’єру жінці-артистці нелегко: «Усе сама – без підтримки, без спонсорів, без “широких владних плечей”. Згодом усе повернулося мені хорошими друзями –авторами пісень та обставинами, що складалися якнайкраще для моєї творчості. Тепер маю багатий власний репертуар, співаю в багатьох жанрах, тому маю запрошення й пропозиції. У родині іноді протестують, коли шалене завантаження – заходи, виступи, поїздки… Але знаю, що не можна лінуватися, розслаблятися, бо артист цікавий у постійному вдосконаленні й різноманітності. Творча жінка має бути зразком у зовнішності, смаку, розумові й не забувати, що вона мама та дружина».
Тетяна Белімова, письменниця
«Творчість – це моя індивідуальна реакція на життя, спосіб пізнати його й навчити інших, як його пізнавати».
Тетяна Белімова народилася в Києві. Працює в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Кандидат філологічних наук, доцент. Заміжня, має трьох дітей ‒ Софійку, Богдана й Варвару.
У дитинстві Тетяні подарували іграшковий лікарський набір, у якому був майже справжній стетоскоп і градусник. Це її надихнуло й дівчинка цілими днями лікувала своїх ляльок і ведмедиків, виписувала їм друкованими літерами рецепти й вела історії хвороб. Проте з’ясувалося, що Тетяна боїться крові, тому з дитячою мрією стати лікарем довелося розпрощатися.
Писати Тетяна почала у віці одинадцяти-дванадцяти років. Записувала вірші до товстого зошита й читала їх батькам та знайомим. Прозу почала писати значно пізніше – у вісімнадцять років, уже студенткою філфаку. Тоді відвідувала літературну студію, де докладніше пізнала, що таке літературна творчість на практиці.
«Батьки завжди дуже пишалися тим, що я пишу художні твори, – говорить Тетяна. – Вони намагалися завжди підтримувати мене. Нині у моїй родині також позитивно ставляться до того, що я час від часу поринаю у творчий процес. Звісно, мамі завжди важко поєднувати професію з вихованням дітей. До цього треба бути готовим. Якщо ти маєш якесь улюблене заняття й хочеш ним займатися, то зможеш побудувати свій графік таким чином, аби все встигати. Головне, бути добре організованим і заздалегідь планувати свій час. Намагаюся працювати над новими творами, коли вдома нікого немає, бо маю основну роботу, яка не потребує щоденного відвідування офісу з дев’ятої до шостої вечора. Коли діти повертаються зі школи, а чоловік – із роботи, поринаю в домашні клопоти».
У наш час гендерна належність, на думку Тетяни Белімової, втрачає свою дискримінаційну функцію, адже в дев’ятнадцятому й навіть у двадцятому століттях жінка-письменниця була радше винятком із правил. Тоді досить часто жінки вдавалися до маскування своєї гендерної належності, бажаючи серйозного ставлення до своєї письменницької діяльності (Марко Вовчок, до прикладу). Тетяна переконана, що успіх нині не залежить від статі письменника, бо в умовах масової культури, яка диктує свої правила гри, основним стає якість тексту як продукту культурного споживання.
Востаннє відчула на собі гендерний утиск, розповідає Тетяна, у лікарні, куди прийшла здати кров для бійців АТО. Виявилося, що жінкам можна це робити лише в певні дні – у зв’язку з фізіологічними процесами.
Тетяна Белімова говорить, що творчість – її індивідуальна реакція на життя, спосіб пізнати його й навчити інших, як його пізнавати. Письменниця ніколи не давала до друку того, що не подобалось їй особисто як потенційному читачеві.
«Я завжди захоплююся творчими людьми, незалежно від їхньої гендерної належності, – зізнається письменниця. – Творчість, авторами якої є жінки, зрозуміліша, ближча, виразніша, бо це відкриття фемінного світу».
Тетяна Винник
